Нинішній день — далеко не перший в історії період, коли люди бояться, що машини зроблять людську працю непотрібною, а ще це казково збагатить привілейовану меншість і призведе до зубожіння абсолютної більшості.
Діти на бавовняній фабриці (Джорджія, США, січень 1909 року).
Із часів Промислової революції механізація праці породжує неоднозначні наслідки. Машини збільшують продуктивність, проте вони ж загрожують людям втратою робочих місць і призводять до зосередження прибутку в руках вузької касти підприємців. Робітники в Ноттінгемі (Сполучене Королівство) першими організовано виступили проти машин, які становили загрозу їхнім професіям, і спалювали млини, в яких було прядильне і ткацьке обладнання. Це події ще 1760-1790 років.
Сьогодні ми також живемо в часи, коли багатьом професіям загрожує автоматизація. Чи справді досягнення технологічного прогресу збагатять лише 1% власників бізнесу? Відповідь економістів на це питання — однозначне “ні”. Саме завдяки трьох сотням років технологічного прогресу реальні доходи в розвинених країнах нині набагато вищі, ніж у 1700-х, а відсоток працевлаштованого дорослого населення сьогодні б’є історичні рекорди. Люди завжди якось пристосовувалися до технологічних змін. Так було в минулому — і так буде надалі.
Я вважаю таку відповідь надто спрощеною. В історії економіки були тривалі періоди, коли вона розвиваласяток аж ніяк не безмарно для більшості людей, і я думаю, що ми входимо саме в один із таких періодів. Більшість дискусій про майбутнє праці обертаються навколо того, як технології на Заході вплинуть на робочі місця на Заході. Ця перспектива завузька для ХХІ століття. Нам потрібно дослідити глобальний ефект технологічних змін. Причому сьогоднішня ситуація зовсім не є унікальною. Вже як мінімум триста років світова економіка настільки інтегрована, що технологічні зміни в одних частинах світу створюють або знищують робочі місця за тисячі кілометрів.
Замість гадати, як автоматизація вплине на структуру зайнятості в майбутньому, проаналізуймо, як текстильні фабрики часів ранньої Промислової революції змінили життя дівчини, яка народилася 1800 року в Манчестері, та дружини китайського рисового фермера з долини Янцзи тієї самої епохи. Нові технології аж ніяк не були сприятливими для їхньої долі. Щось дуже подібне відбувається у світі сьогодні.
У розвитку економіки за минулих три століття можна виділити три великі періоди: Промислова революція (1750–1830), підйом Заходу до достатку (1830–1970), стагнація та проблемна сучасність (з 1970-го до сьогодні). Кожна з цих епох має важливі уроки для сучасного світу.
Промислова революція була креативною відповіддю Британії на глобалізацію світової економіки, яка розпочалася після відкриття Колумбом Америки і мандрівки Васко да Гами в Індію навколо Африки наприкінці XV століття. Колонії в Північній Америці, Карибському басейні та Індії сформували великий ринок для британських мануфактурних товарів. Експорт дуже зріс, і в середині XVIII ст. третина всієї британської робочої сили була зайнята у виробництві металевих товарів і тканин.
Інформація, яка збереглася з тих часів, показує, наскільки зросли зарплати у результаті експортного буму. Винахідники перших промислових машин намагалися зекономити дорогу людську працю. Механізація розпочалася саме в Британії, а не деінде, бо саме там тоді була найдорожча робоча сила.
Найважливішим сектором економіки в допромислову епоху було мануфактурне виробництво текстилю, і саме його першим було механізовано. В Європу з Індії імпортували бавовняні тканини. Конкуренція з ними потребувала неймовірних зусить англійських виробників, адже зарплати в Англії були значно вищі, ніж в Індії. У 1760–1770-х винайдено перші прядильні машини, які прискорили виготовлення тканин, зокрема прядка “Дженні” Джеймса Харгрівса, прядильна машина Річарда Аркрайта з водяним приводом та крутильна машина Семюеля Кромптона. Першими жертвами технологічного безробіття стали британські жінки, які вручну пряли бавовну. Безробіття ще більше зросло, коли машини пристосували для прядіння шерсті.
Згодом традиційна професія ручного прядіння зникла на величезному просторі від Касабланки до Кантона. Річ у тім, що інвестиції в прядильні машини у XVIII столітті були вигідними тільки в Британії з її дорогою робочою силою. Унаслідок механізації дешеві британські тканини заполонили світ. Якщо частина британських жінок змогла знайти роботу на бавовняних фабриках (хоча відсоток населення у цій галузі дуже знизився порівняно з епохою ручного прядіння), технологічне безробіття поширилося Африкою й Азією. Індійські виробники бавовняних виробів розорилися, а вся галузь зазнала цілковитого колапсу. “Кістки ткачів бавовни біліють долинами Індії”, — писав у 1830-х британський губернатор.
У 1820-х майбутнє для дружини англійського фермера було безперспективним. Вона вже не могла збільшувати дохід сім’ї, присвячуючи частину свого часу ручному прядінню, як це робила її мати. Проте доля жінки фермера в дельті Гангу чи Янцзи була ще гіршою. Якщо британка все-таки мала шанс знайти роботу на ткацькій фабриці, то індійка чи китаянка в тогочасній економіці втратили можливість заробітку. Натомість перспективи інженерів залізниць, мулярів та працівників по металу у 1820-х були значно оптимістичніші, не кажучи вже про людей з підприємницьким хистом.
Метою машин у першій половині ХІХ століття була економія людської праці. Одне за одним зникали ремесла і, як наслідок, доходи населення різно впали. Причому працівники з одного сектору економіки були змушені переходити в інші, знижуючи зарплати і там. Лудитів часто зображають як ірраціональних ворогів прогресу. Насправді ці люди були його жертвами. Прогрес не приніс їм жодних благ. Навпаки — він їх розорив.
Хоча протягом 1770–1830 економічна продуктивність сильно зросла, у цей період практично не було підвищення реальних доходів. У ті роки існувала велика диспропорція між зростанням продуктивності і стагнацією зарплат — щось дуже схоже спостерігаємо протягом минулих 40 років.
Доходи працівників, своєю чергою, почали зростати лише в середині ХІХ століття, коли високопродуктивне фабричне виробництво остаточно замінило традиційне ручне ремесло. У 1850-х Британія була “майстернею світу”: маючи всього 3% населення, вона виготовляла, наприклад, половину світової продукції заліза.
Індустріалізація, яка робить усіх багатшими, стала реальністю лише в наступну фазу. Пропорційно до того, як Європа і Північна Америка зазнавали індустріалізації, нормою стало рівномірне зростання продуктивності і зарплат. Хоча були й шокові періоди, зокрема економічна криза 1930-х та Друга світова війна, все ж час із середини ХІХ століття до 1970-х можна дуже загально охарактеризувати як епоху поступового збагачення робітничого класу. Ми досі привчені до думки, що зростання продуктивності повинне транслюватися в зростання доходів більшості населення.
Основне питання в тому, як утворилася ця сприятлива ситуація. Відповідь полягає в тому, що вирішальну роль зіграли різні петлі зворотного зв’язку. Зростання доходів зумовило попит на складніші та витонченіші товари (наприклад, велосипеди, а згодом автомобілі) та послуги (скажімо, туризм, медичне обслуговування). Виробництво таких товарів і надання таких послуг потребує вищого рівня кваліфікації — а отже, освіти.
Потреба в кваліфікованих працівниках призвела до державного заохочення освіти. А збільшення кількості освічених людей стимулювало розвиток нових, складніших технологій, які, своєю чергою, ще більше підсилювали потребу в здобуванні знань. Держава загального добробуту поширила економічні здобутки серед більшості населення. Наслідком цього став технологічний розвиток, від якого виграє вже не вузький прошарок фабрикантів, а все населення.
Проте поки йдеться про населення Заходу, а не всього світу. Бо коли доходи населення на Заході вирівнювалися, в масштабах планети, навпаки, поглиблювалася диспропорція між багатими і бідними. Перед Промисловою революцією Індія та Китай мали найбільше населення у світі й найбільші виробничі сектори — але наприкінці ХІХ століття, коли Британія виробляла чверть всієї продукції на планеті, частка Китаю й Індії колапсувала. Саме Промислова революція породила таке поняття, як “розвинені” та “недорозвинені” країни. Останні експортували лише первинні продукти — пшеницю, рис, боксити чи нафту. У 1830-х технологічний розвиток на Заході означав сумні перспективи для багатьох поколінь працівників в інших частинах світу.
Утім, протягом останніх сорока років зростання багатства у прямій пропорції до технологічної продуктивності на Заході більше не відбувається. Натомість його економіку в цей період характеризує стагнація або навіть зменшення реальних зарплат і поступове збільшення нерівності між 1% найбагатших людей та рештою населення. Чому так відбувається? Чи це тимчасова тенденція і рівномірний розвиток знову повернеться?
Дехто вважає, що петля зворотнього зв’язку між технологіями й освітою набуде нового стимулу внаслідок розвитку комп’ютерів та робототехніки, які дозволять створити нові високодохідні робочі місця, що базуються на знаннях. Я, однак, налаштований песимістичніше.
Сорокарічний період стагнації в доходах і поглиблення нерівності, яке спостерігаємо в розвинених країнах, зокрема у США, не може бути тимчасовим відхиленням. Нерівність супроводжувала ранній етап індустріалізації і знизилася пізніше. Ця тенденція, звана кривою Кузнеця (від імені Нобелівського лауреата з економіки Шимона Кузнеця, який її описав), насправді може бути частиною синусоїди, яка знову піднімається вгору тією мірою, як ми входимо в новий етап економічної історії.
Спільною особливістю багатьох розвинених країн, зокрема Сполучених Штатів і Британії, є спочатку зменшення нерівності (початок ХХ ст. — 1970-ті рр.), а згодом нове її зростання. У глобальних масштабах нерівність стабільно поглиблювалася з 1820-х до 1990-х, а згодом дещо знизилася. У другому випадку береться до уваги нерівність не лише всередині країни, а й між державами. Зростання доходів на душу населення на Заході у другій фазі поглибило глобальну нерівність. У третій фазі глобальна нерівність дещо знизилася, хоча внутрішня нерівність в багатьох багатих та бідних країнах, навпаки, зросла.
Чому петлі зворотнього зв’язку, які призвели до процвітання Заходу між 1850-ми і 1970-ми, більше не діють? Однією з основних причин є індустріалізація Азії — спершу Японії, що почалась у 1870-х, згодом Південної Кореї та Тайваню після Другої світової війни, а тепер Китаю. Ці країни перебрали на себе роль Заходу як виробника дешевих продуктів. Потоки товарів тепер плинуть у протилежний бік: сьогодні Азія постачає в Європу текстиль та сталь, а не навпаки. Рівень доходів та зайнятості в Азії драматично зріс унаслідок технологічного прогресу. Професійні перспективи для людини, яка народилась у Китаї на початку 1990-х, виглядають сприятливо (якщо, звісно, вдасться уникнути екологічної кризи і вичерпання природних ресурсів).
Отже, сьогодні відбувається щось протилежне до того, що було в ХІХ столітті: процвітання Азії породжує кризу на Заході. Імпорт дешевої японської сталі й автомобілів призвів до колапсу “іржавого поясу” в США і його еквівалентів в Європі (Німеччина тут виняток). Деіндустріалізація Заходу стала зворотнім боком східноазійського економічного дива. Дешевий китайський імпорт може порадувати африканців різноманітними товарами, але він не сприятиме перспективам робочої сили в Африці. Китай сьогодні купує великі ділянки землі в Африці, щоб гарантувати собі доступ до їжі та мінералів.
Важко повірити, що виробництво коли-небудь відродиться на Заході. Зведення стін, скасування віз і торгових договорів навряд чи зможуть допомогти. Майбутнє неможливо спрогнозувати без розуміння відносин між наукою, технологіями та економікою. Технологічні новації — це важливі детермінанти майбутнього. Проте вони відбуваються у відповідь на різні стимули. Паровий двигун, наприклад, став можливий завдяки науковим відкриттям ХVII століття (розуміння того, що атмосфера має масу, а конденсація пари породжує вакуум). Натомість бавовняні верстати XVIII століття мало завдячують досягненням науки, радше бажанню зекономити на робочій силі. Що більше технології розвиватимуться у відповідь на економічні стимули, ніж “випадкові” наукові відкриття, то більше у нас можливостей спрямовувати курс технологічного прогресу, щоби він приносив користь якнайбільшій кількості людей. Бавовняні фабрики ранньої Промислової революції не потребували висококваліфікованих працівників, натомість теперішні технології стимулюють попит на освіту. Чи збережеться позитивний зв’язок між розвитком технологій та освіченістю населення? Якщо ні, то надії на технологізоване майбутнє, яке зробить нас всіх багатшими, приречені.
Robert C. Allen
Lessons from history for the future of work
Nature, 18/10/2017
Зреферував Євген Ланюк
02.11.2017