В 1914 р. з вибухом війни культивована ідея української сили, як запоруки до буття Самостійної України переходить в діло. Все, що було здорового й гідного до військової служби, а вільне було покищо від австрійського мобілізаційного закону, збирається в першу — після півтора століття — українську військову формацію в У.С.С. Умовини серед яких довелося істнувати У.С.С. не дозволили затримати рам відповідних до скількости зголошених добровольців. Із числа понад 30,000 осталася жменя, як прапор України, як символ нації і її стремління. Ця жменя, отсей "полчок невеличок" своїми боями і побідами, пролитою кровю освятив ідею самостійности України. Багато січових стрільців лягло у полі, частина дісталася в полон до тих, проти яких боролася, а прочі твердо оставали далі на своїх місцях. Саме память про перших зобовязала других і третих не споганити слави добутої першими. І всі ті, які скиталися по всім усюдам широкої царської імперії, не забували своєї обітниці і ждали відповідної хвилини.
Ця хвилина прийшла в 1917 році.
Не торкаючи невідрадних умовин і недостатків самої неволі, недостача світла в темряві, в ґіґантних змаганнях почвірного союзу і антанти, витворювала цю духову депресію по всіх українських таборах, роботах і пр.
Щоби зрозуміти настрої неволі в Росії 1915—17 р. треба було б самому їх пережити і тоді аж стала-б зрозуміла ця степінь жадоби вісток з України з вибухом революції. Творилися тоді гурти, що клялися взятись за найбільш чорну роботу на Україні, аби тільки працювати для Неї і в Ній Бранців-Українців огортав тоді такий ідеалізм і пристрастне бажання дістатися на Україну, що не дивилися на ніякі перешкоди, зривали всі мости за собою висилаючи з повними підписами колєктивні заяви до Української Центральної Ради, що віддають себе в її повне розпорядження. Треба не забувати, що це було ще в квітні 1917 р.
Скоро ріжними дорогами чимале число опинилася на Україні і взялося за роботу, яка кому попала.
З проголошенням Української Народньої Републики третим універсалом Української Центральної Ради, коли виявилася потреба у певній збройній силі, гурток У.С.С., які були у Київі, складає комітет для організації військової частини з бранців-Українців австрійської армії.
Отаман Петлюра орґанізує "Гайдамацький Кіш", а орґанізаційний комітет С.С. дістає формальний дозвіл на формування першого куріня. Треба було тоді незвичайної енергії і видержки, щоби не зражуватися нічим, ні перепонами чужих (тоді було більш за все багато москалів і обєдінітелів по всяких урядах), ні нехіттю своїх (недовіря), ні большевицькою аґітацією серед наших власних рядів, щоби діло повести з успіхом. Та в орґанізаторів не бракло ні витревалости, ні енергії.
Основа, на якій йшло формування, була оборона самостійности Української Народньої Републики. Ця справа була вихідною точкою для С.С. на всьому протязі їх істнування як військової орґанізації. І з цього саме заложення треба оцінювати всі їх кроки і вчинки. Говорено про С.С. згодом, що вони і з чортом з’єднаються, аби тільки за самостійність України. Це зовсім вірне очеркнення ідеолоґії С.С. і з цього становища С.С. являються революційним військом. Під кождим зглядом це була частина з військової точки на Наддніпрянській Україні найкраща, але військо, яке пильно слідкує за своїм "вірую". Підчинене урядові і вищій команді у всьому так довго, доки уряд стоїть на прінціпі самостійності України. Звернувби був уряд з цеї дороги С.С. не тільки не булиби більше при ньому, але пішлиби проти нього.
За часів гетьманщини С.С. беруть за зброю, бо гетьман Скоропадський на авдієнції з представниками С.С. заявляє, що стоїть на прінціпі самостійної української держави. Тут не треба думати, що С.С. беручи зброю в руки за гетьмана зразу думали піти проти нього.
Ця думка у деяких з наших громадам зовсім хибна. Саме на передодні проголошення акту Скоропадського про з'єднання України з Великоросією, приїхав адютант гетьмана до С.С. в Білу Церкву для обзнайомлення з настроями С.С. і як віднесуться вони до думки перенесення їх у Київ. Як вислід своїх спостережень і висновків і по згоді з командою С.С. адютант вислав таку телєґраму в гетьманську канцелярію: "С.С. підуть за гетьманом України все і всюди, як за тим, що стоїть твердо на прінціпі будування самостійної української держави і покличе до цього справді українські національні сили. Визивайте їх в Київ".
В кілька днів після цього гетьман проголосив федерацію з Росією, а в два дні опісля С.С. пішли не по гетьманському наказову а походом на цього самого гетьмана, піднімаючи ввесь український народ до повстання за самостійність народу і його соціяльні здобутки.
(Далі буде.)
[Вперед! 01.02.1920]
(Докінчення.)
Дивлячись на С.С., як на колєктив з певною ясно виробленою ідеольоґією, що зроблять С.С. в тому чи иншому разі, треба все виходити з їхнього вірую, і хто щонебудь лише писати-ме про С.С., мусить все виходити зі заложення державної самостійности української нації, з цеї січово-стрілецької аксіоми, бо інакше робитиме промахи.
Саме дописувач львівської "Нової Ради" ч. 18 (94) в статті п. з. "Старшини корпусу С.С. у Львові" не виходить з цего заложення кождого С.С., висказуючи думку, що С.С. "булиби пішли з прочою укр. армією під проводом ґен. Тарнавського, але це була фізична неможливість".
Ці слова, — а розуміти під ними треба сьогодня вже погребану т. зв. денікінську орієнтацію — ці слова є обидні для кождого Січового Стрільця, як борця за державну самостійність української нації.
Аксіома січово-стрілецької душі казала пірватися чотиром пішим сотням і одній батерії С.С. проти всіх гетьманських військ, за якими стояла тристатисячна німецька армія бо він — гетьман України — зрадив ідею державної самостійности. І не на те С.С. клали свої голови на Мотовилівських полях проти тих самих денікінських добровольців, щоби в річницю всенароднього повстання і смерти своїх найкращих товаришів йти з тими самими на союз і єднання.
Бо чим був властиво Денікін?
Уособлення російської реакції, "єдиної, нєділімої", відомого нам всім грізного для нас mementa "нєт, нє було і бить нє может". В денікінському таборі зібралися всі чорносотенні круги, ті всі, які не тільки нам ніяких політичних і культурних свобід не давали, але відмавляли нам навіть національного імення.
В договорі поміж командуванням галицької армії а Денікіном не вживається ні разу слово "Українець", "український", а виключно стрічаємо термін "галічанін", "галіційскій".
Для нас С.С., серед яких вже в корпусі була половина Галичан з походження, була ця подія — з переходом галицької армії в табор Денікіна — незвичайно прикра. Передовсім С.С. Галичанам було до краю соромно і болюче за поступок тих, про яких були певні, як про переконаних самостійників і ради цеї самостійности нації готових на всякі жертви.
Правда, умовини істнування галицької армії були трудні передовсім ізза страшної тифусної пошести, браку ліків і недостачі одягу та обуви; наближаючі холоди погіршували умовини вдвоє. Та в цьому-ж положенню була не тільки галицька армія, але й наддніпрянська. Ця остання навіть ізза недостачі відповідних апаратів була в неодному в куди гіршому положенню. А чей-же ця армія оставала до кінця, хоч як безвихідним було її становище.
Поступок галицької армії, а вірніше командування галицької армії стараються оправдати саме наведеними причинами. Однак поминаючи вже це, що в історії нації бувають моменти де треба жертвувати життям не одної тисячки людей, річ злочину командування галицької армії не була в самому веденню переговорів в Денікіном. Сам злочин, якого нічим ніхто не зможе оправдати, міститься в заключенню і введенню в життя договору з Денікіном без відома головного командування укр. републиканських військ і через те поставлена в прямо безвихідне положення другої половини української армії: наддніпрянської. Частини наддніпрянської армії, не знаючи нічого що галицька армія переходить на сторону Денікіна, оставалася на своїх позиціях. Через те деякі з них були окружені, а ввесь фронт наддніпрянської армії був окрилений. Почався ізза цього нагальний відступ. Босі, без верхнього одягу, густо-часто примираючі з голоду, у страшній псіхічній депресії, бо-ж відпала половина армії. Відпали якраз ті, яких були так певними і від яких так багато надіялися. Яке безкрайне огірчення і жаль! А преці не кидали зброї і не здавалися, билися далі і перед навалою уступали. По дорозі оставали тільки ті, які від гарячки вже не памяталися. Прочі здорові і з заразою продовжували свій шлях з вірою, що ворожа сила часова тільки, що неможливо, щоби стільки пролитої крови і зложеного життя пішло на марне. Теріторія відступу ставала чимраз меншою. Ні одна армія не істнувала мабуть ніколи в таких умовинах як наддніпрянська у відвороті і ні одна не робила за всю світову війну таких походів як вона в листопаді м. р. Частини після 40-кільометрового походу без віддиху вступали зразу в бої. Розуміється, що це не могло дати якогось більшого успіху. Фронт відвороту докотився під м. Старо-Константинів і накінець наддніпрянська армія опинилася в кількох волостях. Без ніякого санітарного майна і персоналу (всі лікарі занедужали, а багато повмірало), без харчевих припасів в частині Волині дуже вбогій у хліб.
В таких вже крайніх умовинах навіть українська армія не могла оставати і скликана головним отаманом державна нарада з представників уряду і військового командування вирішила: 1) істнування армії на цій теріторії і в цих умовинах неможливе, 2) тому, що всім частинам потрібні відпочинок і поновлення, направлятися кождій частині до місця її набору і скріплювати місцевих повстанців, 3) не резіґнуючи в ніякому разі з боротьби за самостійність У.Н.Р., уряд на чолі з премієр-міністром Мазепою подається з найсильніщою військового ґрупою в район повстанців, щоби продовжувати далі цю боротьбу і в відповідний момент розгорнути знову широко стяг У.Н.Р.
В цьому дусі уряд випустив універсал після цеї наради.
Згідно з цею постановою корпус С.С. як частину зложену з громадян зі всіх просторів України, рішено здемобілізувати, аби дати кождому вільну руку. Після цього більша частина з чимало галичанами направилася на злуку з повстанцями, а меншість переступила в польську демаркаційну лінію.
Це переступлення польської демаркаційної лінії треба лічити не якимсь організованим переходом С.С. (Як дехто думає навіть корпусу С.С.), на польску сторону, а виключно особистою справою кождого зокрема.
Розуміється, як в критичних сітуаціях піднімаються ріжні думки, так і тоді у С.С. були ріжні думки і способи виходу зі скрутного положення. Але треба виразно підчеркнути, що ніколи ніким не підношувалося думки переходу корпусу С.С., його поодиноких частин, чи навіть поодиноких С.С. до ґен. Тарнавського.
Підкреслюю ще раз, що така орієнтація для С.С. ніколи не могла бути приємлимою. С.С. що передовсім тямлять про своїх поляглих товаришів не моглиб піти ніколи на такий поступок і тим вбити те все, що вяжеться з С.С. Обставини а радше сама справа заставляла і може заставити С.С. скласти зброю, але добра слава С.С. не сміє в цьому чи другому пропасти...
О. Ч., січовий стрілець.
[Вперед! 03.02.1920]
03.02.1920