І.
Вже три роки йде глуха тяжка борня українського народу з гнобителями його. Отсе важке змагання єсть одночасно вогнивом в ланцюху революційного перестрою давньої капіталістичної консервативної Европи на новий суспільно-народній лад. "Старий світ" — "гнилой запад" відновлюється у своїх основах на могилах давнього світогляду, що старався всячеськи "узаконнити право" одних небагатьох гнобити і визискувати усіх слабших. Зі словаря градучої мови міжлюдських взаємин мають щезнути слова: гніт, визиск, темнота, рабство — та замісто них мають усюди залунати кличі: свобода, справедливість, освіта, рівність, краса, добро і т. п.
Але поки за оцей рай на землі — без хлопа і пана — вчерашні раби мусять змагатися з "панами", що небажали признати за "хлопством" права на незалежний від "панства" розвиток у власній хаті, на рідній землі. Полилася кров, поклали буйні голови пани й люде, гинуть у тюрмах тисячі, голодують і хворіють сотки тисяч у найтяжчій нужді. Але не слихать ні звідки, ні з Заходу, ні зі Сходу, голосу співчуття для цеї країни нужди, для галицької Наддністрянщини. "Національної однодушности" ради придавив Галицьку Україну тяжкий чобіт сусіда-люду з Заходу і "пролєтарської згідливости" ради давив наддніпрянську Україну не легчий чобіт сусіда зі Сходу. Одних манила надія, що на тайному міжнародньому суді некоронованих самодержців европейського капіталу і назадництва буде признана їм смужка багатої і плодючої землі до безотвітного визиску; других пер на Україну дійсний голод, давним давно стверджена усіми економічно-політична правда: не бути великою Росії без України.
"Ось, поси моє!" — радів пан і його люд. "Ох, де я поживлюся сам, та своїх накормлю! — думав бувший рабочий, та з двох кінців давай стискати Україну, — "Неправда, це моє!" — крикнув Надністрянець; "Гаразд, накормлю голодних, бо маю чим — але ти в моїй хаті не порядкуй!" — сказав Наддніпрянець, але їх не послухали, та їм довелося вхопити що було під руками та станути на прю, на керваву борню з панством ясновельможним, пролєтарієм всеросійським, та дворянством високородним.
— "Не хочете ви, пани — ксьондзи — робітники — дворяне, признати нам Українцям права на самоуправу і cамoпpoявy, годі нам сперечатись з вами — краще помоцюємось: хто-кого!"
ІІ.
Віковий спір, викликаний матеріялістичним світоглядом середновіччя, що його леліяли так запопадливо великодержавці Сходу, та мов цей самоцвітний камінь з усіх сторін границі панство і духовенство заходу, мав рішитися перемогою військовою, перевагою гармат і крісів, більшою горою трупів, густійщими товпами невільника, та руїною пустині.
Спір за "право поневолення", та за право самовизначення мав рішитися одним — єдиним як запально дехто думав з тих, що забажали за всяку ціну покорити і усмирити бунтарів, шляхом війни — різні.
І дійсно, коли приглянутись ближче до питання, то переконуємося про неможливість розбити матеріялістичний світогляд середньовічного феодалізму, з його розділом людства на горстку вибранців — пануючих і череди підвладного люду — бидла, иншим середником, як тільки війною. Бож цей світогляд велів невеличкому островови урядництва і панства — галапасів забунтовати проти волі народа до самовизначення, до самопрояви. Тільки завдяки цему світоглядови одна пятина робучого люду і горстка панів-урядництва однаково згірдно відмовили цілій нації у праві стати законодавчою силою на своїй власній землі. Це не тільки згаданим ґрупам але й московському поміщицтву, та курлянському баронству і пруському юнкерству, та мадярським і румунським маґнатам — всім їм рівно тяжко відмовитись від того, щоби вони верхні десять тисяч зреклися яких 50% загальної землевласности, обложеної тільки якими 25% загального податку, та піддержаної особлившими привілеями, преміями і "законами". За стільки матеріяльного добра годі не постояти раз навіть життям!
Зломити оцей сталевий перстінь самозваної опіки над "молодшим братом", страшного визиску, освяченого "богомільними" імператорами і "христолюбивими" воїнствами, та нужди й темноти — можна було тільки дорогою суспільної катастрофи — загальною революцією, отже матеріяльною насилою.
Міліони робучого люду одною свідомістю своєї сили скинули царя всієї Росії з висоти престола в безодню, стрясли з себе всіх його посіпак, та взялися за перестрій Росії на новий лад. Непобідимий імператор Ґерманії, що нікого крім свого "доброго німецького бога", та й цего тільки трошки — не боявся, сьогодні міг — "der fliegende Holländer". Нащадок найгордіщого і найфеодальніщого ястребиного гнізда десь там провадить — на зразок віденського міщанина — дні за днями, а його народи преспокійно тягаються за чуби о межі.
Такі-то плоди світової війни, викликаної матеріялістичним світоглядом імперіялізму — націоналізму — капіталізму, словом всякого матеріялістичного еготизму — собківства.
[Громадська думка, 30.01.1920]
ІІІ.
Але може впадок представників цього світогляду чи спричинив гибель самого світогляду, опертого на брутальному матеріялізмови?
На жаль ні, бо довкруги йде боротьба якраз за його останки в охоті одних націй, або суспільних верств панувати над другими. Згадатиб тільки похід російських большевиків проти України 1918. р., побут німецько-австро-угорських "приятелів" на Вкраїні після берестейського "миру"; протест Польщі проти українства Підляша, Холмщини і Галичини; румунське "народоправство" в північній Бесарабії та на Буковинi і тд. Крайні соціялістичні течії Росії і Польщі, під проводом своїх ідеолоґів Лєніна-Троцького і Пілсудського-Морачевського, таки добре шарпали не так ще давно Україну під проводом неменше щирих і крайніх соціялдемократів Винниченка і Ткаченка! Бо, мовляв по старосвітськи "ми вам укази і закони, а ми вам — послух!"
По царсько-жандармському розумінню це так, але не по соціялістично-піратському. Насилою, ґранатами і штиками не встановити добра доброго на світi — тільки поробити нові джерела довголітної ворожнечі та поглибити давні пропасти ненависти між націями і станами. Цей самий соціялізм, що стоїть за нові основи життя, в якому не булоб насили й визиску, пана й холопа, цей самий соціялізм, спираючись на силу пястука зфанатизованих мас, та на давнє "право" пануючих осередків — тож на мниме право, але не на людське й боже — хотів покорити собі цілу націю, не хотів признати їй права на ідівідуальну самопрояву!
При такому розумінню соціялістичної єдности пролєтаріяту всього світа позістав би в силі давній лад поневолюючого централізму, тоб-то соціялістичний імперіялізм. А цей імперіялізм подібно як імперіялізм царської Росії, пруського юнкерства, польської шляхти, та мадярських і румунських маґнатів, усюди виключає можливість найменшої особової самопрояви, чи то збірної чи поодинокої особи — нації й індівіда.
IV.
Oтce внутрішнє противоріччя між соціялістичною наукою деяких верховодячих кругів Росії і Польщі та дійсністю, противоріччя — що лучить згаданий соціялізм з імперіялістичним ладом того державно-соціяльного укладу, проти якого соціялізм завзято виступав останнє півстоліття, вимагає особливішого розгляду. Тотожність способів боротьби обох суспільних устроїв залежить перш за все від їх стремління бути виключними світоглядами широких мас. Тож стороні нападаючій доводиться користуватися способом боротьби істнуючого ладу. Революція без насили немислима. З другого боку — соціялізм, як основа майбутнього укладу міжлюдського, в якому небуло би гніту і визиску — тільки панувала би загальна воля, правда, добробут, мусів опертися на широких масах нуждарів і безправних в дійсности рабів чужої волі. Отже довелося соціялістам дбати перш за все за матеріяльну сторону людини, через що матеріялізм мусів стати доґмою соціялізму. А доґматам всюди родить фанатизм, всюди спирається на насилу, як на одиноку свою підпору. В чому би оцей доґматизм не проявлявся — чи в реліґії, чи в державности, чи в національности, чи в клясовости — всюди він сіє однаково сліпу ненависть до своїх противників неоднодумців, всюди він викликає страшну війну враз з безглуздим нищенням цінностей життя одиничного і загального; всюди й все породжує він тупий застій в духовій творчости і чинить неможливим культурно-творче співжиття поодиноких членів людства.
Між тим ціль нового соціялістичного устрою людства є добробут загальний, отже перш за все найвище добро кожної людини: її життя, її незалежність, повна самопроява всіх її творчо-життєвих сил. А це достижиме тільки під услівям обмеження революційного акту до одної хвилини скинення істнуючого ладу, та після достиження цього через перехід до постепенної творчої праці на всіх царинах людського життя даної суспільної чи там національної або державної ґрупи — коллєктиву.
За революцією — хвилевим актом бурення істнуючого ладу, мусить йти еволюція — ланцюх актів постійного будівництва довго трівалих духовних і матеріяльних цінностей.
Після розбиття найсильнійших твердинь давнього абсолютистично-февдального, тож назадницького світогляду середновіччя — в Росії, Ґерманії і Австрії, соціялісти нової доби мусять стати з каменарів поступу будівничими нового життя всесвіту. Вони мусять поширити давній клич "пролєтарі всіх країн єднайтесь" до загально-людського: "люди, громадяне світу, ставайте до будови нового життя!"
Зараз мусить взяти верх думка про рівнолежну взаємність добробуту матеріяльного і потребу вищого розвитку духового кожної одиниці, фізичної і збірної, коли тільки ми щиро думаємо про здійснення найкращих ідеалів людства — увільнення людини від всякого гніту і визиску, від всякого поневолення й насили кимби то не було: тираном-монархом, державою, коллєктивом, коли свобідний чоловік має сам собі створити нове життя у раю на землі.
А може це статись тільки шляхом зрозуміння великої ваги індівіда, що виключно в собі носить одинокий закон власного поведення у всесвіті — розум, вольну волю і невпинну енерґію самопрояви. Індівід не може гнобити коллєктив.
Індівід нового всесвітного устрою є громадянином не тільки свого осередку, нації, краю, держави — він є громадянином світа; з огляду на виключність всякого еґотизму він мусить працювати нетільки для особових цілей власних, станових, національних, але й для всього людства, його поведення, його праця всюди мусять бути одні, отже всюди й все спиратися на основи загальнолюдської культури, загальнолюдського співжиття. Працюючи, живучи для найближчої ціли, кожний індівід оцим самим має приспорювати загального добра, цінностей загального значіння — отже бути взором справдішнього громадянина світу — космополітом.
Нове життя людства мусить визбутись всякої ненависти і погорди до людини за спосіб її думання, за її поступовання, за її національну і реліґійну приналежність — та перейнятись діяльною любовію обновленої людини, що в майбутній найближчій будучині зрозуміє блуди власної думки, та самохіть пристане до цього нового життя.
За основи цього нового життя боровся український народ, але не за вузко-клясові або виключно національні інтереси.
[Громадська думка, 31.01.1920]
V.
Правда, ця боротьба не принесла Україні, особливо Галицькій, нічого иншого крім руїни решток основ нашого животіння. Страти наші в цьому напрямі просто необчислимі, коли тільки зважити цілковите знищення сільського хазяйства, безкрайню нужду малоземельних, запустіння ріллі, спустошення в рядах свідомої інтеліґенції; страшливу прогалину в розвитку молодіжи, загибіль загального добробуту. Це дійсна руїна, це край, до якого доводять тільки побідженого неумолимі побідники.
Ще більше страхіття одначе стрічаємо з боку морального. Нужда, що не говорити, не сприяє духовости життя; вона не веде до тієї моралі, яку так красиво величають і проповідують ситі, чисті та в добрих кожухах моралісти. В парі з нуждою гряде грубість поведення, коли не одичіння, як одинокий вислід розлуки людини, що не має змоги по людськи жити.
Тим-то — vae victoribus! І горе це стріне всіх побідників світової війни. Не від крісів, пушок і танків "збунтованих рабів", тільки від чоловіка-звіря, що потеряв через нужду своє найкраще добро — чоловіко-божество, потерпить побідник враз з нейтральними... визиску лицарями.
Матеріялістичний світогляд імперіялізму і капіталізму, що викликав світову війну та запалив у Східній Европі страшну революцію і підняв руку грізної межиусобиці серед Славян, доводить людство до краю погуби, після якої воно довго не очуняє.
З цим належить зараз числитись і Україні, а саме тій частині її людности-громадянства, що ще які-такі сили життєві чує в собі; тож перш за все молоді-людям з гарячим серцем, з вірою в побіду добра ясного над темним злом. Ми мусимо зрозуміти доконечність зрівноваження соціялістичного матеріялізму духовістю вселюдської культури, та поважитись зірвати всі звязки з всякою виключністю станового, національного, реліґійного. Тільки в розвитку дійсного співжиття усіх ми піднімемося з нашого матеріяльного і духового занепаду та промостимо шлях для нового життя свобідного чоловіка.
Людині, що почуває міць свого духа і свого єства, — нема чого боятись переможника, що довів її до нужди й упадку. Сила переможника не довговічна, але сила духа і волі до життя безгранична. Вулькан заливає лявою і нищить усе життя, але згодом на цій ляві виростає найкраща винна лоза. — Нехай же на руїнах нашого економічного доробку розвинеться найвище наш дух, що згодом змінить ці руїни у цвитучий рай на землі зі справедливим розділом добра земного й власти між усіх людей, по їх потребі, вміло і розумно. Нехай сильний працює, мудрий і справедливий рядить, а чоловік творить нові цінности життя та лучить людство з джерелом життя всесвіту — божеством.
[Громадська думка, 01.02.1920]
01.02.1920