Президент України та його Зе-команда часто та із задоволенням говорять про єдність українців. Про демократизм та терпимість до іншого. Водночас, вже не вперше команда Президента сама розпалює ту саму ворожнечу, проти якої декларативно бореться.
Радко Мокрик, історик, культуролог
Нещодавній випадок в автобусі Луцьк – Київ знову актуалізував вічне українське питання: де межа між демократією та потуранню агресорові? Двоє дівчат-волонтерок, які поверталися з похорону свого військового побратима, вимагали вимкнути російські серіали, що транслювали в автобусі. Справа закінчилися конфліктом: дівчата вийшли з автобуса і до Києва доїхали автостопом.
Ситуація, за великим рахунком, не нова. Конфліктів навколо російського культурного продукту в Україні не бракує. Зазвичай одиниці протестують, а більшість просто не бачить проблеми. І ця ситуація залишилася б черговою ланкою в ланцюзі подібних конфліктів. Проте народний депутат від «Слуги народу» Євгеній Брагар вирішив підняти питання на якісно новий рівень. У своєму fb слуга народу написав, що дівчата «націоналістичних поглядів» демонстрували «неприйнятну і дискримінуючу» поведінку. Він як депутат, мовляв, «не потерпить утисків». Тому Євгеній Брагар написав заяву в поліцію.
Можна залишити за дужками той простий факт, що 25-річний аспірант-історик КНУ і водночас народний депутат Євгеній Брагар ігнорує прості правила перевезень, адже водій зобов’язаний вимкнути аудіовізуальний продукт на вимогу будь-кого з пасажирів. І те, що народний депутат України мислить строго в руслі радянської і російської пропаганди, коли будь-який прояв національної самоповаги клеймився «націоналізмом» чи «бандерівщиною». Проблема в тому, що народний депутат не усвідомлює – країна перебуває де факто у стані війни з Росією. І усіх пов’язаних з цим наслідків теж не усвідомлює. Проте прикривається демократією.
Згадана єдність українців, про яку так часто говорить команда Президента, без сумніву, правильна і навіть необхідна в час військової загрози. Збереження демократичних процедур – теж важливий фактор. Водночас, хочемо ми цього чи ні, Україна опинилася у стані гібридної війни. І вдавати, що її немає, – це шлях в нікуди.
Війна вносить свої корективи. Об’єднання за сьогоднішніх умов неможливе за принципом «Давайте жити дружно, адже ми всі українці». Війна виносить на поверхню протилежний принцип – протиставлення «свій – чужий». І саме навколо «своїх» можна і потрібно об’єднуватися.
Українці справді дуже різноманітний народ – за етнічним походженням, релігійними переконаннями чи політичними поглядами. Але це не ті розбіжності, які не можна подолати. Адже першочерговим завданням в умовах війни є захист країни. Тому поділ на «чужих» і «своїх» грунтується на позиціях в декількох простих, але принципових питаннях:
1. В нас можуть бути різні уявлення про реалістичність сценаріїв повернення Криму, але українці переконані, що Крим був незаконно анексований і окупований.
2. Ми можемо до хрипоти розбирати зради і перемоги війни на сході – але розуміємо, що на сході нашої країни триває військова агресія Російської Федерації.
3. Українці говорять різними мовами, але водночас розуміють, що єдиною державною мовою в Україні є українська. І не поширюють фейків про «утиски російської». Бо будь-кому, хто бодай раз в житті був у Харкові, Одесі чи Дніпрі, зрозуміло, що це маячня. І підтримують українську культуру. Адже культурний фронт – це теж фронт гібридної війни.
4. Можна до безкінечності роздумувати про те, «хто заробляє на війні», але розуміти, що підтримка і повага до військових, добровольців, волонтерів – це головне. Бо це ті, хто втримали країну в найскладніші часи. І якби в 2014 році їх не було, не виключено, що вже б не існувало парламенту, до якого Євгеній Брагар міг би обратися депутатом і звідти гнівно розкидатися погрозами.
Ми можемо мати різні погляди на Зеленського чи Порошенка, на ринок землі чи медичну реформу, на Бандеру чи Шухевича. Але це все може стати предметом для цивілізованої дискусії, якщо ми по один бік барикад.
А ці як цілком реальні, так і метафізичні барикади існують. Війна, попри всі запевнення Президента Зеленського, не скоро завершиться. А перманентні заяви Путіна свідчать лише про зростання російських апетитів. І в цих умовах справді важливо об’єднуватися. Тим, кому не все одно: чий Крим, хто воює на Донбасі, українізація чи русифікація. Бо це все – клаптики однієї мозаїки.
В наш час поділ на «своїх» і «чужих» насправді є закликом до об’єднання.
За одним простим принципом. Відповіддю на питання: «На чиєму ти боці?»
