Анандр, повертаючи в вечері без невільника з Атен до села, де в нього був двір і дружина, побачив біля лаврового гаю, який тягнувся вздовж дороги, — Змія. А мав це бути могутній, дуже лютий Змій, ще більш ненажерливий ніж кольоссійський мінотавр або гісперідська потвора. Хто тільки не переходив коло гаю у вечері і щасливо минав його, той клявся Зевесом Геркейом, що тілище у цього змія завбільшки двох Апісових волів, а роззявлена паща в силі обхопити стоячого чоловіка. І Анандр, побачив що саме в цю хвилю, в яку він став іти попід гаєм, на одному місці наче щось висунулось з за дерев та наче підняло величезну шию над дорогою. Він затремтів весь з трівоги, кинув все, що нині закупив у атенських купців і, лишаючи поспішно шлях дороги, став втікати через поле, до Елісси, цього свойого рідного села. І не оглядаючися вже ані разу та обітуючи в душі богату жертву богам, як що вони врятують його від неминучої смерти, Анандр кінець-кінців щасливо добіг до села і, все ще не оглядаючися, вбіг гуркотом в передсінок своєї хати.
Він був повен смертельного страху і не в силі був спершу промовити й одного слова.
Довго — довго довелося його дружині Каллії турбуватися коло нього, допитуватися та молити, що-б він врешті відкрив їй причину свойого горесного збентеження. Бо Каллія сама була трохи боязка, вірила в сни і в демонів, покланялася як слід богам і була певна, що людина — це майже безвольний раб Мойри. Тому вона кинула вишивати нову хляйну, яку готовила для себе на святочні дні грядучої Олімпіяди, заставила стіл обильно фіґами і оливками, сиром та ячмінним хлібом з часником і, наливаючи для Анандра в роговий пугар гарно мішаного вина, спитала його ще раз, що йому на дорозі трапилося?
А тоді Анандр, все ще не доторкаючися до страви і напитку, та вдивлений сливе неворушно в блакитні як небо Елляди пильні очі Каллії, прошепотів:
— Здійми обув з ніг твоїх, Каллїє, і ступай так тихо, наче-б тебе й не було в хаті; закрий вікна найгустішими сітками і зачини двері деревляним та залізним риґлем, що-б моя і твоя світлиця була мов твердиня, боронена Гектором. А коли це зробиш, присядь як мога ближче до мене, і я скажу тобі мою тайну.
І Каллія слухняно, хоч чудуючися в душі, вчинила так, як їй Анандр півшепотом звелів. А опісля спитала тихо:
— Щож то було?
— Змій, — відрік Анандр.
Голос у нього тремтів при тім так як виноградний листок, коли Борей повіває над тракійськими винницями. Очі все ще були неворушні, начеб гляділи в лице Ґорґони, а уста бліді, мов білий хітон Каллії. І Каллія спитала стрівожена, пригорнувшися до Анандра:
— Змій? Ах! — Цей біля лаврового гаю? Анандре — він може що зробив тобі?
А Анандр прошепотів на те дріжачи:
— Ні. Але я бачив його біля гаю.
Хвилину вони обоє мовчали, ніби надслухуючи боязко, чи не чути Змія в окружаючім хату городі. Але на дворі було тихо, й найлекший Зефір не рухав оливними та фіґовими деревами довкруги. І може тому Каллія, скріплена головно виглядом здорового Анандра, трохи відважніше шепнула:
— Так покличмо після вечері нашого сусіда, бадьорого Леонтіяда і порадьмося, що діяти. Адже Леонтіяд нам друг! — Ні?
— Він, правда, наш друг, Калліе, — відказав Анандр, — але тепер вже запізно до нього йти. Та й не близький же до нього шлях. Хоч ближче він за всіх, але навіть як і глядіти з нашого даху в ясну ніч, то добре треба вдивлятися, що-б дозріти святий лавр на його подвіррю. А це вже й ніч надходе!
Каллія зітхнула і журливо глянула на зачинені вікна.
— Ніч...
— І невільника в нас немає, бо ти все думав, що він нас обкраде і поубиває. І від людей ми далеко, бо ти всіх боїшся. І що-ж буде тепер, скажи, Анандре?
Глуха мовчанка знову оповила їх хату. Анандрова трівога стала помалу глядіти на них невидними, мертвими очима з усіх кутів долівки і стелі, скрізь зачинені вікна і зариґльовані двері, з глибин землі під долівкою та скрізь стелю з плоського широкого даху, та наче вгортала змієвими, нечутними як ніч обіймами хату і город, винницю і поле, і цілий простір довкруги. А Анандр надслухував ще якусь хвилю, а опісля налив собі сам пугар вина з глиняної амфори і сказав:
— Що тепер діяти? — Скажу тобі зараз, що діяти. Передовсім не будемо думати про те, як іти до Леонтіяда, бо знай, Калліє, що Леонтіяд занадто вже сміливий. Колись покарають його боги несмертельні. Хиба-ж ти не знаєш, що зробив-би Леонтіяд, почувши від нас про Змія? Цей невторопний молодик став-би перед всього великим розгомним, як звук сурми голосом, закликати тіни батьків та прадідів своїх, Архіомена та Полідора, Тейґіста та Кратіда; став-б цілувати зброю їх, що лишили вони йому на памятку, та клявсяби перед гермами кождого, що не побачить мармурових стовпів свойого двора доти, аж поки не втопить меча свого в серці Змія. А хиба-ж безпечно, хиба-ж розумно знимати такий крик в близі могутніх Зміїв? О Калліє — ми щасливі, що наш двір самотний та що ніхто тут не здійме крику. Ти щаслива, що Леонтіяд не твій чоловік! А що, як там біля гаю був не Змій, а один з богів? Хиба-ж не явився Европі Зевес наш громовладний у постаті вола, а вибранці своїй Лєді як лебідь? Скажи, Калліє — ні?
Каллія промовила щось тихо, злегка почервонівши, а Анандр оглянувся знову по цілій світлиці, вичитав з піскового годинника, що вже близько до півночі, згасив одну полумінь двораменної оливної лямпи і говорив далі в півсвітлі одного, наче й собі трівожні блимаючого світла:
— Повірь, повірь мені, Калліє, що немає в Леонтіяда такої ради, яка-б врятувала нас. Безсмертні і могутні тілько боги, а смертна і безсильна проти них людина. І не згадуй мені тут, Калліє, про Геркуля або про Тезея. Це також як боги, а не такі гульвіси як цей Леонтіяд. Хто знає, що може ще статися: нуж Змієві прийдеться давати що року жертву з людей, так як колись Мінотаврові — чиж те таке неможливе, дорога подруго? А тоді, бач, на мою гадку, такі завзятці як Леонтіяд в кару за їх зухвалість будуть вкинуті як перші жертви Змієві на поталу. Ми-же, ми будемо богами несмертельними помилувані. Не думаєш, не сподіваєшся ти цього, Калліє? —
Та Каллія, не відповідаючи на те, спитала тепер вже трохи сміливішим голосом:
— Тиж певно бачив цього Змія, Анандре? Не стовбур це був ні тінь, не примара ні злосливий жарт гуляючого Пана?
Але Анандр відказав трохи сердито:
— Як! — хибаж ти нині вперше чуєш про Змія? Не говорив вже про нього Клеронт, той старий правдолюбивий, коли забирав від нас вівці на літо в полонини Аркадії? Не жахаються хиба всі жінки Елісси за долю своїх чоловіків через це страховище? Не обминають химерної дороги повз гай навіть наші жваві юнаки, мандруючи до Атен в Палєстру? О — елєвзійській Деметрії хай буде слава, що мої вівці зараз в Аркадії. За те тепер, Калліє, не рушимося ні на крок з хати. Ось моя рада, і так воно буде по моїй волі, Калліє. Доки там цей Змій непокоїтиме дорогу близь гаю і ціле наше село, ми заховаємося в нашій хаті, Гестії під опіку віддавшись. Змій буде пожирати біля гаю чоловіків і юнаків, дітей і жінок, ефебів та загартованих в боях вояків, а нас заховають милосерні тіни нашого городу та нашої винниці. Бо пощо й зза кого нам виходити з хати? Все, що нам треба до життя, в нас є припасом, а ще до того — й город і винниця. Будемо жити так, ніби світа поза нашим двором немає. А блакиту небес над нашою хатою є доста. Розумієш мене, дружино моя? Скажи — розумієш мене, Калліє?
Та Каллія, слухаючи цих слів Анандра, погадала собі зараз, що коли так станеться, як він хоче, то ій неможна буде побачити в Атенах надходячі Олімпійські торжества, ні бути в Діонізовім театрі, ні почванитися перед гордою сестрою з Корінту срібноголубою хляйною — і вона спитала трохи здивована:
— І як довго так маємо жити?
А на те Анандр відказав:
— Поки Клєронт не вернеться з Аркадії. І щойно тоді нам гарно буде скриватися в хаті перед Змієм, бо Клєронт піде всюди, де я його пішлю, і нам знов не треба буде стрічатися з світом, людьми, та головно з цим безбожним Леонтіядом.
Анандр проголосив ці останні слова повен ворожого злорадного блиску в очах, а Каллія змовкла, бо вона знала, що там, де йшло про здійснення якогось замисла проти Леонтіяда, чоловік її певно дотримає слова. Анандр не був чистої крови Грек. Його батьки примандрували до Атен з над Чорного моря, і хоч стали тутки горожанами, та не забували ніколи тих степів, з яких прийшли, і любили про них розказувати та їх хвалити, головно тоді, коли дехто з уроджених Атенян противився цій хвалі варварської чужини. А між цими Атенянами все найголосніше говорив Леонтіяд, як що доводилося гримати на скитських варварів. Леонтіяд не любив їх неповоротности та їх мрійности, їх нахмарених лиць та їх все наче сумуючих очей, і не любив Леонтіяд їх мовчазности та їх вдоволення самотою. А коли він одного разу, ідучи Святою вулицею в Атенах, стрінув Каллію саму, чекаючу повороту Анандра з Прітанейон, він сказав до неї:
— Анандр погубить тебе, Калліє!
Бо Каллія була гарна і дужа тілом, мов Алькаменова Афродита, і була дочкою Елляди з роду, і властиво краще їй було стати подругою Леонтіяда, як Анандра. Але її скупий батько не любив Леонтіяда за те, що він був все веселий і сміливий, безжурний та марнотратний, мов Алькібіяд, й волів її віддати за трудящого самотника Анандра. Та за теж ці два мужі, хоч і осталися ніби другами та сусідами і на далі, — та вони ніколи не говорили один про одного добре. І тому Анандр ще раз сказав, радіючи злорадно своїм замислам:
— Замкнемося геть! Будемо жить, як душі в Єлізіон і на гнів Леонтіядові та його розпусним другам, які скорше чи пізніше стануть жертвою чатуючого Змія. —
І Анандр замкнувся. Але йому ще тої самої ночі явився у сні цей, що налякав його сьогодні біля лаврового гаю, і Анандр, тремтючи з трівоги, не спав вже до рана. А скоро тільки перші рожеві сяйва Геліоса тихо заясніли ген там на вершинах Єрехтейона, — Анандр замкнув кождий навіть найменший приступ до свойого двора, приніс до хати цілий кіш поживи на весь ідучий день і сказав до Каллїї:
— Нічого не вдіє нам Змій!
І зараз же став трівожно прислухатись.
Але за вікнами було тихо.
Так Анандр втретє почав розповідати Каллії свій страшний сон про Змія. Оповідав їй півголосом, як цей потвір виліз зза дерев, як гнався за ним, як вже от от його здоганяв, і як Анандр саме у хвилі цеї найгрізнішої небезпеки пробудився. А Каллія слухала його мовчки, задивлена глибоко в стінне етрурійське мальовило, а опісля ледви помітно здвигнула білими, як непорочний шовк камелії, раменами і спитала вдумливо.
— А що буде, як всі мужі Єлісси і всі мужі Атен так замкнуться у своїх дворах, як ти? Невжеж боги самі його вбють — цього Змія?
Та Анандр відказав гнівно:
— А що, як самим богам лишимо це? Хибаж не краще вбивати зміїв богам, як смертним людям? І чому не виждати спасення від богів? Атже богам треба правити світом — чи ні?
І Каллія замовкла знов і, зітхнувши, взялася до роботи над святошним поясом.
Але їй властиво не треба було тепер вже ні цеї нової хляйни, ні нового пояса, ні нових сандаліїв, подарованих їй недавно сестрою з Корінту. Бо Анандр у своїй трівозі справді мов розпрощався на віки з світом, там — поза межами свойого двора, та став жити, як жрекині Прозерпіни. День за днем сходив йому між стінами кімнат. Згодом він покинув ходити в город та у винницю, трівожився світлом сонця і блакиттю неба, білими хмарками і темною тучею, тишою ночі і гамором творчого дня, і майже що ночі бачив у снах своїх Змія.
І що ночі той Змій ставав дужчий і могутніший, що ночі він сміливіше здоганяв втікаючого Анандра і що ночі — в саму північ будився Анандр зі сну, кричучи трівожно:
— Калліє!
А вона тоді згадувала ці Леонтіядові слова, що він їх сказав їй на Святій вулиці.
— Погубить тебе Анандр, Калліє. —
І тихо та глибоко, так як самотні лаври на вершках Олимпу потопають в промінню сонця, стала душа Каллії задивлятися в невидимий образ Леонтіяда і стали її очі глядіти за ним. А коли Каллія, раз, на городі побачила ідучого мимо їх двора знакомого їй Лікофрона, — вона обережно, ховаючись від Анандра, розповіла йому про трівогу свойого чоловіка та про Змія, і просила Лікофрона переказати те все Леонтіядові та благати його, щоб він прийшов до анандрового двора.
І Лікофрон як післанець пішов до Леонтіяда.
А Леонтіяд тоді щойно вернувся з Антіохії, куди саме їздив, що-б переконатися, чи справді його любка Арсіное була так похожа на Айтихідову Тіхе, як це говорив його сирійський друг Каллімах. І повен радости був тоді Леонтіяд бо — як бачили його очі — Арсіное справді була достойна сісти поруч архитвору боговитого мистця. І отсе він у таламосі свойого двора щойно був занятий тим, що вбирав Арсіное, яка сиділа на позолоченім стільці, так, як прибраною бачив богиню Антіохії, — коли несподівано зявився в таламосі його александрійський невільник Ґлявк і сповістив йому, з чим прийшов Лікофрон. А Леонтіяд, вислухавши його з увагою та кутаючи з погідним усміхом Арсіное, яка зараз з появою Ґлявка встала з позолоченого стільця, наблизилася з душевним неспокоєм до Леонтіяда та взяла його міцно за руку — відказав:
— Скажи Лікофронові, що Леонтіяд здоровить Каллію і сповіщає їй, що ще нині він вирушить з кількома ефебами під лавровий гай, бо чув вже багато про цього Змія, який непокоїть околицю. І скажи Лікофронові, що ще заки щит Палляди Атени засяє сьогодня в червонім сяєві вечора, — як що ласка Олімпійських буде з нами — з тілом поконаного нами ворога прийдемо до анандрового двору і — визволимо його.
І Леонтіяд дав Ґлявкові знак рукою, що-б відійшов, а коли лишився на самоті з Арсіное, сказав до неї, доторкаючи ніжно устами її негайно стрівожених, чорних мов агатня камеа очей:
— Чого ти лякаєшся, Арсіное? Коли я вернуся переможцем як Тезей, то цілунки наших уст вдвоє солодше напоюватимуть ясними ночами душі наші; коли-ж судьба звелить мені ступати в царство Тіней, — то чи-ж не гарне те, що любов моя до тебе стане несмертельна? З'одягнись в цю зелену, як египтийський смараґд, кирею і всміхнися мені, Арсіное..."
І от в недовзі вулицями Елісси став нестися якийсь незвичайний гомін, чути було голоси жінок і дітей, старців і мужів, хлопців юнаків, ефебів та загартованих в боях вояків і чути було між метушнею голосів та окликів, криків та гомону все наново це імя:
— Леонтіяд!
А тоді Анандр почув, як його серце стало тьохкати швидко і болюче так, як тоді, коли він біля лаврового гаю побачив цю ворожу потвору, цього Змія, і він заховався зараз в найтемніший кут свойого таламоса і сказав до Каллії так тихо, що вона ледви розібрала його:
— Чуєш? Леонтіяда пожер Змій.
Але Каллія відказала на те:
— Ні — Леонтіяда не пожер Змій. Навпаки — це Леонтіяд іде походом на лавровий гай, що-б убити Змія. Звістив мені про це Лікофрен, як я рано була у городі. Чи не краще тому було-б нам вийти з хати і поглянути на Леонтіядову дружину та її похід?
А тоді Анандр відповів:
— Ні, ти нерозумна жено, не краще буде глядіти на безбожну метушню, яку счиняє той зіпсований Александрією розпусник та його ледачі прислужники. Пожди — жінки й діти Елісси ще нині будуть гірко жалувати, що зухвалість цього ланця причиниться до їх загибелі, бо-ж це очевидне, що Леонтіядові не вдасться убити могутнього Змія, а Змій тоді пімститься за його злочинну зухвалість так, що пожре нині пів Елісси. Не можна забувати ані на хвилю про те, що це може не Змій, а який бог, та що краще нам подумати про якісь добровільні жертви для нього, а не про такі насильні вчинки, як оця Леонтіядова виправа. Чи не так, Калліє?
— Леонтіяд каже, що пажерливих богів треба вбивати! — зауважила тихо Грекиня, але Анандр гукнув злісно з темного кута:
— Буде йому за те нині від пажерливих богів, побачиш!
І Анандр замовк і повний трівоги боязко слухав.
А коли там, за межами анандрового двора над погідним краєвидом Елісси, овіяним прозоро синьою, як опал блакиттю, золотосяйний віз Геліоса став тихо котитися з Уранових вершин, — тоді гомін на вулицях Елісси, що на хвилю був трохи притих, знову почався. І знов в ньому були чутні голоси жінок і дітей, старців і мужів, хлопців та юнаків, але тепер ці голоси були такі дужі, такі розгомні, що таламос Анандра иноді під напором цього крику з надвору — тремтів. А Анандр, ховаючися в найтемніший кут, сказав з страшною трівогою.
— Заткай собі й мені вуха, Калліе, пригорнися до мене і замкни очі, — цеж певно йдуть вибирати людські жертви для Змія, і хто знає, чи не прийдуть до нас. О боги громовладні, о боги всемогучі!
А опісля додав:
— Ні — о ні ми не підемо на жертву Змієві. Знай, Калліє, як що товпа вступить на наше подвірря, — я убю тебе й себе. Ось цим мечем, — глянь.
І Анандр показав Каллії малий нагострений меч, який так тремтів в дрожачій правиці Анандра, що він його мусів тримати обома руками. А Каллія тутки сказала:
— Анандре, благаю тебе на богів твоїх, заспокойся! Не говори нічого про нашу смерть, заки не знаєш, що скажуть нам люде про кінець Леонтіядової виправи. Адже він може як переможець іде — Анандре, чуєш?
І Каллія випрямилася без сліду трівоги і стояла повна благородної краси тіла свойого і вслухувалася жадливе в радісні, бадьорі оклики, що неслись саме близь анандрового двора.
— Анандре, мені здається, що Леонтіяд побідник — кликнула вона, але тут же залунало з кута таламоса:
— Калліє, велю тебі сховатися, заклинаю тебе сховатися, нерозумна, божевільна, пропаща жінко...
Але Каллія здвигнула ледви помітно білими, як непорочний шовк камелії раменами, відважно приступила до дверей і достойною ходою вийшла з хати. А там, на дворі, вже товпа ступала на подвірря Анандрового двора, — а між нею був Леонтіяд, ясніючи в промінню потухаючого Геліосового блеску мов сам побідоносний, могутній Фойбос Аполльо.
...Не Змій скривався в гаї, а розбишаки, які страшили людей зробленою подобою Змія, а опісля хапали все, що заляканий мандрівник кидав з переляку...
Те перше почула Каллія.
А опісля:
...Ніхто перед Леонтіядом не зважився приглянутись Змієві ближче — всі втікали і всі розповідали одну й ту саму брехню, яка згодом стала така страшна, що ніхто й не важився поглянути Змієві в очі, та провірити брехню...
...Всі чекали на Язона, Тезея і Геракля, а ніхто не вірив в Леонтіяда...
...А Леонтіяд це не бог, не Геракль, не Язон, тільки бадьорий юнак, справжній горожанин Елісси...
І тутже Леонтіяд крикув радісно:
— Витай, Анандре! Здоровить тебе з побідою Леонтіяд і просить щоб ти показав йому лице твоє!
І товпа негайно змовкла, ждучи Анандра. Але намість Анандра вийшла з його двора важкою, безрадісною ходою Каллія, поглянула глибоко смутними, мов очі Ніоби похмареними очима на Леонтіяда і товпу і сказала горесно:
— Немає вже Анандра, немає вже моєї дружини, горожане Елісси... Трівога забила його, розірвавши йому боязке серце скорше, чим вбивчий меч ударив в нього... О Леонтіяде! Який сором мені перед тобою за таку смерть мойого чоловіка і володаря... О геллєнська земле, — який чужий був тобі цей чоловік з боязьким, як в горобця серцем, і тремтючими руками... О Анандре, — як важко опечалив ти душу мені...! Ні — лишіть мене самою, жінки і мужі Елісси, — ідіть тішитися побідою і почитайте героів, лицарів та ефебів, — і будьте повні погорди до трівожних мужів і боязких брехунів і несіть на тарпейську скалу все, що бесиле і кволе, — а я, поховавши Анандра в його землі, скажу тому варварському народові над Чорним морем про Золотий щит Елляди, про радісну відвагу і радісні діла, про бадьорих мужів і вигаданих Зміїв, скажу тим забобонним варварам, щоб не боялися ні судьби, ні небес, ні богів — щоб вчилися від дитини з веселим усміхом Леонтіяда убивати хитрих Зміїв...
І Каллія відвернула обличче своє і закрила його шатою і ведена жінками подругами, з якими мала оплакувати мертвого Анандра, відійшла опечаленна у двір. А на святих вершках осяяного вечірньою озарою Акрополіса стали рожеві проміні поволи вгасати, і сірий серпанок сумерка вгортав дорійські колюмни мраморніх Пропилєів, та білі стіни Партенона, озолочені верхи Ерехтейона і все довкруги. Тільки боговита постать Палляди Атени видніла ген на найвищій висоті гори могутніми обрисами крізь сумерк і вечір, крізь сутінь і западаючу мряку, недосяжно високо над містом і просторами довкола — наче поглядалаб та досягала своїм вічно вартуючим оком далеку Саляміс і Еґіну, маєріючій Істмос і заливи, сині гори і скали Арґоліди та Аркадії, щасливі острови та блакитні хвилі Еґейського моря.
[Воля, 31.01.1920]
31.01.1920