З дня.
"Дволітна дівчинка до дарування..." — Таке оголошення вичитав я перед кількома днями в ґазеті.
____________
Молода, гарна була...
Явився "він". Чорнявий, стрункий, добрий — обіцював їй рай на землі, щоби тільки його була. Розказував, як їм вдвоє добре буде, коли заложать собі гніздочко. Він буде працювати, щадити, не буде пити, ні курити, а вона буде хазяйнувати дома.
І правда, працював, не пив, не гуляв, як инші.
Нетерпеливо ждали обоє тої хвилини, коли заложать собі вимріяне невеличке ґаздівство. І хоч тяжкі, дуже тяжкі часи — вони певно дадуть собі раду.
І полюбилися обоє гарячо гарячо.
____________
Його взяли на війну...
Лишилася сама.
Внедовзі прийшла дитинка, якої він навіть не бачив.
Лихі люде вглядалися на неї, шептали по кутах, називали "такою"... Часом пожалів її дехто в очі, а поза очі — от ріжні люде бувають!
Вона знає, що він був на Україні при українському війську. Чи живе ще, чи згинув, не знає. А може де мучиться в якому шпиталі, може без руки, або ноги?...
Вона наймалася до роботи, працювала, годувала маленьку — яку любить над усе на світі!
Та доріжня така, що годі щонебудь купити для дитини. А як купиш трохи молока за дорогі гроші — то більше в ньому води, як молока!
Дитині треба неодного — а вона вже сил до праці не має. Впрочім ніхто не хоче взяти її з дитиною.
І вона з любови до дитини рішила віддати її комусь, але такому, що не зробить дитині кривди. Вправді далаби її до якого закладу, але української дитини не приймають — пятають за метрикою.
____________
І дала анонс до ґазети, що віддасть дволітну дівчинку на власність...
Тільки щоби хто добрий трафився...
Вперед!
25.01.1920