Є час, призначений для однієї конкретної людини. Є місця і моменти, відведені для проживання в певнім «відгалуженні часу». Треба бути пильним, відкритим до сприйняття цієї одноразовості, швидкоплинності, яка ніколи не повториться, яка за частку секунди може загубитися в незліченних глибинах не здійсненого. Тому «щоб прийняти Шульца, треба бути до цього готовим завжди»¹, – зазначив колись Єжи Фіцовський. А якщо вже ти не пропустив свій час, якщо ти «укушений»² цією оніричною глибиною метафізичних коливань, то ти – втрачений для світу поверхневих бажань і прагнень до матеріальних крихт задоволення. Ти вже ніколи не приймеш банальну прозаїчність, інстинктивний потяг до виживання і задоволення від людської матеріальності. Творчість Бруно Шульца – це щось більше, ніж література, це навіть не поезія чи філософія, це скоріше реальність, жива і просторово розтягнута у незліченних конотаціях, у якихось важких для усвідомлення зв'язках, підшитих ностальгією. Це навіть не славнозвісне поетичне «третє око», а радше певний ірраціональний погляд на підспудну, проте відчутну реальність. Простіше кажучи, «хвороба», згаданий «укус», що має в своїй суті і фіналі незворотність, наркотичну відсутність бажання вилікуватися, повернутися до загальних людських дилем. Аж хочеться вигукнути: «Що ти зробив, Бруню?! Як ти це зробив?! Як твоє писання продовжує існувати (творитися) в інфікованих душах читачів, розбігається безліччю стежок, інтерпретацій і екскурсів углиб, до коріння? Запитаю для початку: наскільки мої мандри багатовимірними просторами ще пов'язані з твоєю творчістю і тілесною оболонкою, знищеною німецьким головорізом? Наскільки вони ще твої? Але ж я, однак, знаю! Вони твої, бо наділені аурою і каноном цинамонових натхнень – імпульсів. У цьому полягає поняття «досягнути безсмертя». Ти просто і далі пишеш, твориш моїми поглядами і тугою. Адже це не поодиноке явище, про що добре знає перероджений читач цього тексту. Ти нікого не обдурив, візіонере з вулиці Флоріанської³! О, ні...»
Схожа ситуація склалася і з містом, яке «зійшло в есенціональність»⁴. Ця «обрана земля, ця дивна провінція, це місто, єдине у світі»⁵, про яке я мріяв тридцять років – довгождане, омріяне, пройдене у сновидних куточках підсвідомої фантазії. Настільки виняткове, що важко повірити, що воно взагалі існує. Адже воно знаходиться «там, де карта країни стає вже надто південною»⁶ і лежить «як кіт на сонці», заохочуючи до спілкування із затишною структурою. Воно спокушає «самодостатнім мікрокосмосом», цим ризикованим розташуванням «на самому краю вічності»⁷. Хто має вуха, щоб слухати, нехай почує. А недовіркам і різного роду скептикам я відповім чітко словами Шульца: «Марно про це мовити профанам!»⁸.
Усвідомлюю, що вищезазначені твердження можуть бути сприйняті як спекуляції екзальтованого фанатика. Вважаю, що кожен має право на таку думку. Запевняю, однак, що хоча мої слова й відзначаються щирістю, вони насамперед мають на меті продемонструвати читачеві напругу, яка супроводжувала автора, коли неможливе стало реальністю 19 листопада 2025 року – у 83-тю річницю смерті Бруно Шульца.
Я не помічав «карет без візника» (колись дивина цієї сюрреалістичної артерії), які мчать неконтрольовано, але я зовсім не намагався грішити конфронтацією з фактами – адже навіть моя належним чином функціонуюча «карета» (насправді старенький мікроавтобус) жодним чином не нагадувала транспортні засоби початку XX століття. Коли вийшов, мене миттєво поглинув коловорот вузьких вуличок, заповнених перехожими, які прошкували у своїх повсякденних справах. Цю метушню не порушила щойно скасована повітряна тривога – знак часу і специфіка останніх чотирьох років. Знову осінь, листопад і війна, яка жорстоко торкається галицької землі. Після залагодження обов'язкових реєстраційних справ можна було нарешті довірити свою долю... міфотворчості.
Перед візитом до міста Шульца я вивчив мапи – сучасні та ті, що були за часів «панської Польщі». Читав книги, розплутуючи заплутані і часом кумедні розбіжності в назвах вулиць. Наприклад, вулиці Шевченка і Міцкевича, що стикаються одна з одною, обмінялися покровителями. Довоєнна вулиця Міцкевича зараз носить ім'я Шевченка. Своєю чергою, колишня вулиця Шевченка носить ім'я Міцкевича. До того ж справу ускладнювала кирилиця, яку я хоча і пам'ятаю завдяки багаторічній освіті в соціалістичній Польщі, все ж мусив враховувати українські нюанси, пов'язані з вимовою деяких літер. Навіщо робити просто, якщо можна ускладнити?! Ех, ці славнозвісні лабіринти на стадії будівництва! Я про вас забув! Ніби поглиблення плутанини і не лише за допомогою іноземних назв, символів стало самоціллю. Якби навіть на шляху до світу Шульца мандрівник мав у своєму розпорядженні кілька мап, які, щоправда, зображають одне й те саме, але по-різному, то вони наче навмисно вводять мандрівника в оману, змушуючи блукати, маневрувати аж до межі сумніву. Проте у своїй наївності та довірі до набутої за часів харцерства досконалої орієнтації на місцевості я вирішив, що готовий зіткнутися зі структурою міста, оповитого аурою універсального феномену. Постфактум я розумію, що ця плутанина є своєрідним випробуванням і ніби несвідомо вписується в характер зачарованої реальності. Вона має спонукати початківця покластися на компас інтуїції та інші шульцівські туманності. Адже достатньо залишити безпечну точку відліку у вигляді будівлі міської ратуші, і ми опинимося в плутанині вуличок, двориків та найрізноманітніших архітектурних об’єктів, що привертають увагу. Марні мапи, теоретичні знання та божевільна навігація в телефоні, якою я в розпачі намагався скористатися (про що із соромом зізнаюся). Не знаю, можливо, це запаморочення слід списати на емоційне перевантаження після досягнення омріяної мети. «Зачарована і збита з пантелику уява створює ілюзорні плани міста, нібито давно відомі і зрозумілі...»⁹ – згадую мандрівку Юзефа, загубленого в лабіринті тих самих вулиць.
В цей момент я завмер у центрі, біля рогу ратуші, поруч із маленькою зеленою помпою, звідки відкривається вид на костел Святого Варфоломія та край ринку, де на місці сучасного будинку стояла колись кам'яниця – місце народження Бруно Шульца. Саме тут, під цим блакитним небом, під цією географічною широтою розгорталася більшість історій, описаних в його оповіданнях. Магазин Якуба, мати, чуттєва Аделя, ледачі продавці, каракони, манекени... ключові слова, які в одну мить прокотилися крізь моє єство.
І я був вражений, відчув якесь дивовижне осяяння. Отже, це не мої ноги крокують вулицями Дрогобича, а Дрогобич проходить крізь мене. Тут не я ставлю умови і не я приймаю рішення. Без концепції, порядку, покладаючись лише на смакування своєрідного меланхолійно-рефлексійного калейдоскопу. Абсолютна відсутність альтернативи, і кожен наступний крок, здавалося, підтверджував цю тезу. Тим часом від ринку маленькі тісні вулички розходяться в плутанині. Немов тонкі ніжки павучка, манять ілюзією руху, прирікаючи покладатися на милість своїх спритних перебіжок дезорієнтованого перехожого. Залишалося підкоритися: спочатку пройти близько ста метрів до місця, де вісімдесят три роки тому письменник зустрів монстра. Як виявилося, і в цьому випадку не обійшлося без меандрів.
В житті Бруно Шульца був період осіннього Олександрійського періоду, другої осені, аж поки не настали жахливі часи осені коричневої, сумним кульмінаційним моментом якої став день, що увійшов в історію Дрогобича як «чорний четвер». 19 листопада 1942 року на перехресті тодішніх вулиць Міцкевича і Чацького у віці лише п'ятдесяти років згасла зірка польської літератури. Мітизація реальності, ховання в глибині себе, забобонне малювання в повітрі будиночка виявилися неефективними при зіткненні з монструозним валом всесвітньої історії. Навіть у цьому унікальному місті, над яким небо – за словами Шульца – здавалося «близьким і опікунчим»! Дійсно, тілесна оболонка фатально обмежує, позбавляє безпеки на планеті насильства і вбивств. Вона стає баластом, через який всі жахи мають доступ навіть до найбільш ізольованих осіб, а особливо до тих, хто віддається літургії духовних презумпцій – цих художніх ізгоїв з агресивних популяцій. Тоді навіть вихід з дому по хліб виявляється дорогою без повернення. «Ми дозволили людині загинути»¹⁰, – звинувачувально, але лаконічно прокоментував наш світ смерть генія. Ось і все, кінець, а я зараз стою зі свічкою в руці і не розумію, як всесвіт незбагненних метафор міг бути підсумований шорсткою крапкою з дрогобицького бруку.
Як я припускаю, наступним районом кожної першої цнотливої мандрівки є будівля на вулиці Флоріанській, 10, тобто (як же інакше!) Юрія Дрогобича, 12. Після кількох нервових кіл у районі вулиці Жупної місце створення унікальних шедеврів дозволило себе знайти. Щільно закриті, обрамлені пластиком віконні лінзи не можуть пам'ятати споглядання сором'язливих повернень автора. Залишилися стіни, оточені старою кованою огорожею, які ще тримаються в оманливій тиші, аби знайти охочого слухача і почати шепотіти. Цього не може заглушити гуркіт автомобіля теперішніх непривітних власників. Попри все, міф продовжує свою розповідь. Він сповзає до підземель, витягуючи вічно живі корені, волохатих нащадків тих бур'янів, що росли навколо будинку Бруно Шульца. Вони вписуються в хлорофілову тяглість саги про безліч складів і комор.
Якщо швидке настання темряви було передбачуваним, то постійні перебої з електропостачанням внаслідок сатанинських дій москальського злочинця – ні. Після дев'ятнадцятої години Дрогобич занурився в темряву. За рогом невеличкої вулиці Міцкевича темрява стала густою, як магма. Масивні будівлі перетворилися на монструозні гори. Спираючись на здогадки, за затіненими контурами можна було визначити: тут колишня Приватна гімназія імені Генрика Сенкєвича (місце роботи Юзефіни Шелінської), тут колишня Майстерня фотографії Бертольда Шенкельбаха (звідси бралися скляні пластини для виготовлення гравюр «Книги ідолопоклонства»), тут колишній будинок приятеля Бруно – Едмунда Пілпла (також місце зустрічі Шульца з Віткацієм у 1925 році)... На короткій ділянці така концентрація образів, історії – лише одна прогулянка, і все це занурене в сонний антураж, що створює глибокий резонанс. Нечисленні перехожі, що з'являлися з темряви, викликали з бездонних глибин примари минулого, малюючи на стінах будинків швидкоплинну, але чітку епопею давніх зітхань. У цьому оптично спотвореному примарному куточку міг прослизнути як Додо в циліндрі, так і каліка Едзьо на милицях. Однак на такому короткому відрізку, переповненому фантасмагоричними ілюзіями, не всім вдалося вміститися в обмеженій геометрії Часу. Бо вже видно величну вулицю Шевченка. Треба було швидко взяти курс на симпатичний заклад «Тареля», який, хоч і розташований серед моторошного гудіння генераторів, вабив обіцянкою смачних галушок. Проходячи через площу Шевченка, повз пам'ятник великому Пророку України, я фактично ступаю місцем, де пролягала вулиця Столярська і де під номером 18 знаходився останній прижиттєвий притулок Брунона Шульца – будинок у гетто. Потім, переступивши поріг готелю, збереженого в радянському стилі, відбулося повернення в минуле: в часи, коли в батьківщині мого дитинства так званий двадцятий ступінь електропостачання гарантував нам таємничий вечір при свічках.
Наступного дня вранці я прокинувся із усвідомленням того, що таке «дрогобицька ненаситність» – термін, який я вигадав для власного вжитку, щоб передати відчуття одержимості, глибокого емоційного зв'язку та ностальгії за містом Бруно Шульца. Міста, вивчення якого ніколи не закінчується, а всі спроби осягнути і пізнати його позбавлені реальної можливості досягти задовільного результату. Це територія, де закони перспективи порушуються, а безліч шляхів породжує все нові можливості інтерпретації та розповідей, так що людина, занурена в дослідження, зрештою мусить визнати, що все ще перебуває на початку шляху. Це безперервне дослідження, яке саме по собі є творчістю, метою і сенсом. Швидке прийняття позиції смиренності дозволяє легше оминути пастки розчарування та фрустрації.
Бібліотека імені В'ячеслава Чорновола розташована в будівлі, яка раніше була Єврейським притулком для літніх людей. Тут під час війни автор «Цинамонових крамниць» сортував і каталогізував колекції, викрадені окупантами: спочатку радянськими, а потім німецькими. «Ця робота тривала кілька місяців, була цікавою, відповідала нашим уподобанням і, порівняно з роботою інших євреїв, була справжнім раєм. Ми проводили довгі години за розмовами. Тоді Шульц повідомив менi, що всі свої папери, записи, листування він передавав на зберігання якомусь католику за межами гетто», – згадував адвокат Ізидор Фрідман¹¹. Натомість мені цієї осені випала нагода провести півтори години презентації в цій будівлі, і стіни фіксували мій голос, як колись голос Шульца. Однак це інші часи, інша ситуація, інші емоції – а отже інша інтонація. Тихий, сором'язливий і переляканий Бруно, безсумнівно, шепотів, тоді як я відчував у грудях той самий холод, але моя мова, хоч і тремтіла від хвилювання, звучала зухваліше, несучи в собі клеймо поспіху і нахабства епохи, яка забула, що таке шепіт. Нехай же genius loci¹² не вважає це за святотатство! Адже я, немов народний трибун, проголошував геніальність Майстра і унікальність його малої батьківщини над Тисменицею. Трохи збентежений, після зустрічі я на мить затримався в порожній, злегка затіненій залі. Сам на сам з таємницями, назавжди закарбованими в медових стінах. Проникливий дотик міфу і відлуння всіх промовлених тут слів, вкритих товстою патиною, разом затремтіли над підлогою, яка перетворилася на мапу спогадів. Я не міг затриматися в цьому місці надто довго, бо були інші пункти, що вимагали уваги, притягуючи мене, наче сигнали з не менш важливих вимірів.
На другому поверсі, в аудиторії № 33 Державного педагогічного університету імені Івана Франка, вдивляюся в реальність за вікном. На мить стаю учнем довоєнної гімназії імені короля Владислава Ягайла і слідкую за поглядом нашого вчителя малювання та ручної праці. У протилежному крилі будівлі, якраз на висоті другого поверху, молодий робітник безтурботно гойдається на хитких дошках риштування. Побачивши це, професор завмирає, нервово струшуючи крейду з долоні. «Руки Шульца тремтіли, а глибоко посаджені очі палали. Лише пізніше я зрозумів його хворобливу вразливість. Боявся за робітника, що той може впасти. Поглядом ніби молився, щоб той був обережним»¹³. Знову середина 20-х років ХХІ століття, а я – звичайний приблуда, який вишукує залишки минулих подій. Я навіть не встиг почути ані дрібки розповіді, ані жодної з казок Професора. Вони назавжди залишаться на полицях бездонної бібліотеки незаписаних новел. А що з недолугим робітником? Адже у нього мусило бути ім'я та прізвище, національність. Якесь життя... якась смерть. Він, напевно, ніколи не дізнався, які глибокі емоції викликав у тихого, непомітного Професора. Він навіть не міг припустити, що через сто років його постать у свідомості людини з далекого майбутнього все ще буде балансувати на риштуванні, хоча результати його праці давно зникли у часі та забутті.
Так звана кімната Шульца в його колишньому місці праці, на яке він скаржився і нарікав, є такою ж скромною, як і він сам. Після нього залишилося небагато артефактів, тому – тим більше – слід цінувати зусилля ентузіастів, які дбають про пам'ять віртуоза магічної прози. Саме завдяки рішучості шульцологів, цих зберігачів уяви, у Дрогобичі межа між минулим і сьогоденням плавно стирається, а прикликаний дух письменника, здається, присутній у колі своїх прихильників. Навіть через понад вісім десятиліть після його смерті їхня бенедиктинська праця може принести вражаючі результати. Безсумнівно, таким було відкриття в 2019 році невідомого оповідання Шульца під назвою «Undula» пані Лесею Хомич, з якою я мав приємність особисто познайомитися в кав’ярні «Juna». Ця зустріч надала дослідницьким зусиллям конкретного людського обличчя – особи, яка повернула культурній спадщині загублений фрагмент Шульцового універсуму. Крім того, я став свідком символічного поєднання, коли авторка відкриття, яка повернула світові «Undulu», зустрілася зі Світланою Бреславською – перекладачкою, завдяки якій віднайдений твір Шульца зміг прозвучати українською мовою як «Ундуля». Завершенням дня став поетичний вечір у колі відомих постатей сучасної науки й літератури, які, незважаючи на постійно згасаюче світло і темряву війни, що насувалася на місто, спільно засвідчили віру в те, що самобутність Дрогобича переважає над жорстоким сьогоденням.
Настав ранок наступного дня – останнього тут у повному добовому вимірі. Після хвилини нервової паніки потрібно було скласти план того, що ще можна витягнути з міфотворчої матерії, перш ніж доведеться поїхати. Мене мучив страх, що в плутанині підворіть, арок і двориків усе ще ховається якась нерозгадана алегорія або невідкрита деталь, без якої ця подорож до Дрогобича назавжди залишиться неповною. Захланне бажання за кілька годин наситити зір якомога більшою кількістю незникомих образів врешті поступилося необхідності підкоритися примхливому провіднику інтуїції. Дощ, змішаний зі снігом, вирував над грибами-парасольками, а взуття на нерівних тротуарах хлюпало в заглибинах калюж. Пронизливий холод – парадоксально – якось дивно обпікав. На бічних вуличках вітер проникав у занепалі будинки, розносячи в усі боки відгомін минулого. У цьому пейзажі розпаду відчувалася, однак, дивна життєдайність, бо в Дрогобичі, як виявляється, нічого не зникає остаточно, а лише переходить в інший, більш сутнісний стан буття.
На колишньому передмісті Зварич «складається враження, що ми бачимо сільську бабу з наших країв, вбрану у свою пишну сукню з відстовбурченими "боками", бабу, яка обома руками обіймає своїх двох дочок, також святково вбраних, і велично прямує з ними на недільну Службу Божу»¹⁴. Церква Святого Юра прибула на селянських підводах у XVII столітті з села Надіїв і розташувалася неподалік від історичної солеварні. Важка, з промоклою гонтою, вона ніби дрімає в тенетах барокового сну. У своїй величі здається байдужою до цікавих поглядів набридливих відвідувачів. Напевно, вона навіть з високою великодушністю знехтувала дещо гумористичним, цитованим вище описом непомітного єврейського вчителя під час однієї зі шкільних екскурсій. Доля була набагато ласкавішою, ніж до її недалекої сестри по вірі – досить занедбаної церкви Святого Хреста, яка існує неподалік в болісному чуванні, ніби соромлячись власної старості.
«Чи ми, власне, не знаємо вже заздалегідь усіх пейзажів, які зустрічаємо у своєму житті? Чи може взагалі статися щось зовсім нове, що ми давно передчували у найпотаємніших наших внутрішніх резервуарах?»¹⁵. Я покладаюся на долю і мирюся з непередбачуваністю, бо кожна наступна вулиця виявляється нагадуванням про те, що з самого початку дрімало в мені. Мандрівка цими переплетеними взаємно світами – внутрішнім і зовнішнім, де жоден пейзаж і настрій не повторюється двічі, виключає логістичний автоматизм. Це глибокий психологічний процес – творчий акт, в якому своєрідне пригадування знань, котрі душа знала ще до народження, розблоковує підсвідомість і оживляє придушені спогади. Тому я відкриваю, що колись... «Я стояв на гравійній стежці, якою крокувала легка ніжка Б'янки»¹⁶, як і зараз, хоча її Вілла дуже постаріла, скалічена часом і сплюндрована колись черевиками ґестапівських виродків¹⁷. Та все ж вона продовжує пульсувати обіцянкою незвичайності, будучи під повіками невід'ємним фундаментом моєї приватної топографії. У всьому цьому акті опору проти забуття я набуваю впевненості, що всередині мене суть речей не піддається деструкції.
Але що робити з тілесністю, яка з такою силою штовхає мене до пошуків останків Майстра? Чому я так пристрасно прагну схилитися над землею, яка поглинула його тіло? Звідки цей парадокс, в якому дух потребує закріплення в матерії? Можливо, саме кров і кістки – ця крихка, схильна до розпаду тлінність – вимагають остаточного підтвердження, що те, що в мені незнищенне, колись мало свою вагу, свою тінь і могилу. «Можливо, ти спочиваєш тут, Бруно», – несвідомо промовляю, дивлячись на простір нового єврейського кладовища, зарослого високою сухою травою. Відповіддю є тиша снігу, який легенько осідає на рудих стеблах – наче пір’я, скинуте невидимими птахами. Під ногами я маю символ усіх трагедій «чорних четвергів», а також незнайдених могил, речень без кінцівки і розкиданих рукописів, які – як той міфічний Месія – ніколи не прийшли, хоча Його, як кажуть, вже бачили в Самборі¹⁸. Тож моя присутність стає пам'ятником, який замість каменю споруджений із пам'яті та смиренності.
Приватний компас веде до серця подій, до щілин часу, в яких «місто обезлюднювалося, наче охоплене чумою»¹⁹. Стадіон, який тепер називається «Галичина», встиг вирости і перетворитися в руїну на місці, де колись проводив свої матчі польський клуб WCKS Junak Drohobycz. Команда була відома в Галичині, а її запальні вболівальники – у всій східній частині тодішньої Речі Посполитої. Заснована в 1931 році, команда не дожила до свого десятиріччя – кінець її існуванню, разом із початком війни в 1939 році, поклала невблаганна історія. Варто згадати найвідоміших гравців команди: Станіслава Герулу – першого поляка, який після війни зіграв матч на «Вемблі», а також Антонія Комендо-Боровського та Болеслава Габовського. Останні двоє навіть виступали в складі збірної Польщі.
Де в усьому цьому Бруно? Чи можна взагалі говорити про Шульца в контексті футбольнім? І так, і ні... Безумовно, я не смію претендувати на визначення нового напряму досліджень у шульцології; мої думки лише розбігаються у напрямках, які є повністю незалежними від мене. Замість систематичного аналізу я обираю інтуїтивне відстеження повторюваних мотивів і дозволяю собі блукати цими манівцями та бічними розгалуженнями уяви, сподіваючись, що на полях великої текстології мені вдасться вловити хоча б тінь автентичності, яка зазвичай вислизає з офіційних дискурсів.
Бруно Шульц, пробираючись лабіринтом повсякденності, був тихим, не хотів заважати світу – дозволяв світові говорити, спостерігав за ним і перетворював звичайні події на театр. Там, де інші бачили натовп, він бачив видовище. Те, що інші переживали одноразово, в ньому закріплювалося глибоко, стаючи матеріалом для геніальної літературної алхімії. Він бачив у футбольному полі своєрідний паноптикум: простір, в якому колективна психіка розкривається без стримувань. Цей майже язичницький культ «копаного м’яча»²⁰, що нагадував давні містерії, зачаровував Шульца, як граничне явище, яке вислизало з-під холодного спостереження. Можливо, він не цікавився результатом, не знав імен гравців і не був уболівальником у класичному розумінні цього слова, але матч... «це чудове для художника вивчення руху»²¹. Звісно, його втомлював галас, але ж він відвідував ярмарки, процесії та паради. Тому можна серйозно поставитися до припущення Анджея Хцюка, що Шульц не оминав і цей об'єкт. З панорами міста як живої сцени просто неможливо викреслити стадіон і саму гру – м'яч, який, немов світлий метеор, освітлював сірість дрогобицького полудня. Це видовище, безсумнівно, не могло залишитися поза колом захоплень автора «Цинамонових крамниць».
День поступово поступався місцем графітовим лініям, втрачаючи залишки кольорів. Можливо, саме ця імлиста атмосфера привела мене до найтемнішого місця – так званої Вілли Ландау (на вулиці Тарнавського). Там, над моєю головою, височіє сумнозвісний балкон – амвон звірства, з якого ця потвора влаштовувала нелюдські полювання на єврейських рабів, що працювали неподалік. У цій тиші архітектура зла, здається, все ще дихає жахом; це місце має в собі щось від виродженої, дегенеративної матерії. Це також останній акт на шляху виснаженого генія, який – за підтримки свого учня Еміля Ґурського – під наглядом німецького простака мусив заслужити звання «потрібного єврея». Дитяча кімната, замовлення на казкові фрески і жахлива реальність, зосереджена на здобуванні права на ще один день життя. Делікатність і жорстокість співіснують в якійсь абсурдній, макабричній реальності. Залишилися стіни, що приховують в собі відгомони диявольського контрасту – зіткнення сакрального і профанного. Сьогодні це лише мовчазна споруда, проте в її структурі назавжди закарбувалася шизофренія тих днів. У цих кількох стінах ущільнилася банальність зла, яка, немов під лінзою, показує правду про людину та її світ – аж до самого кінця існування.
Вибіркова мандрівка космосом Дрогобича щойно замкнула коло. Незважаючи на обмежений час, я пережив усе, що мені було призначено. З покірністю приймаю цю мить, адже вона могла й не настати. Настала остання ніч, відміряна крихким ритмом кроків по бруківці. Прогулянка звивистими артеріями, немов меланхолійними коридорами, неминуче провадить через поріг сну – у простір, де час втрачає свою безперервність, а життя стає лише блідим відображенням.
Вдосвіта прийшов морозний суботній день. Повернення до кількавимірного існування. Їду із залізничного вокзалу, з якого Шульц вирушав у свої рідкісні подорожі – до Львова, Варшави, Закопаного, Відня і навіть Парижа. Подорожей, з яких він завжди повертався... Саме звідси в листопаді 1942 року мав розпочати свій шлях до порятунку, ретельно спланований друзями. Не встиг. Поїзд від'їхав, назавжди розминувшись зі своїм пасажиром.
Останньої ночі Республіку Мрій вкрив товстий шар білого пуху. Немов саван... Воістину: Vedi Drohobycz e poi muori²².
Переклад з польської мови – Світлани Бреславської.
______________________
¹ Єжи Фіцовський в інтерв’ю для Польського Радіо.
² Вираз Єжи Фіцовського.
³ «Я повністю зневірився. Сказав собі, що я – не художник, не письменник, я – навіть не порядний вчитель. Мені здається, що я обдурив світ якоюсь яскравістю, що в мені нічого немає», – лист Шульца до Романи Гальперн (1936).
⁴ Бруно Шульц. Республіка мрій.
⁵ Там само.
⁶ Там само.
⁷ Бруно Шульц. Республіка мрій.
⁸ Там само.
⁹ Бруно Шульц. Цинамонові крамниці.
¹⁰ Некролог в часописі «Sztuka i Naród», luty 1943, nr 6, str. 20.
¹¹ Wiesław Budzyński. Schulz pod kluczem, Warszawa 2013, s.227.
¹² genius loci (łac. duch miejsca) – дух місця.
¹³ Andrzej Chciuk. Atlantyda, Łomianki 2025, s.60.
¹⁴ Jerzy Ficowski. Okolice sklepów cynamonowych, Kraków 1986, s.15
¹⁵ Bruno Schulz. Wiosna.
¹⁶ Там само.
¹⁷ Під час Другої світової у Віллі Б’янки була садиба ґестапо.
¹⁸ Алюзія до зниклого роману Бруно Шульца «Месія». Початок твору, за свідченнями третіх осіб, можливо звучав так: «Знаєш, – сказала мені зранку мама, – прийшов Месія. Він уже в Самборі».
¹⁹ Andrzej Chciuk. Atlantyda, Łomianki 2025, s.48.
²⁰ Копаний м’яч – стара назва футболу. (Прим.пер.)
²¹ Andrzej Chciuk. Atlantyda, Łomianki 2025, s.71.
²² Vedi Drohobycz e poi muori – Побачити Дрогобич і померти. (Прим.пер.)
20.03.2026