M. Євшан (Микола Федюшка).

 

M. Євшан (Микола Федюшка).

 

Між могилами, якими заслався тернистий шлях боротьби за українську державність, виросла чергова. Спочила в ній молода, трудяща, талановита людина, на яку покладувано великі надії. З гекатомб жертв, що впали на Голгофті українського народу, одна з найбільш болючих.

 

Окружною дорогою via Відень приходить потвердження трівожливої чутки, що від кількох днів кружляє по Львові:

 

Жертвою пятнистого тифу впав також М. Євшан!

 

Д-р Лисяк, від якого одержали ми сумну вістку, пише: "Небіщик написав перед смертю невеличку брошуру п. з. "Великі роковини". Вийшла у Винниці вже після похоронів. Кажу Вам: чогось так сильного, могутнього і прощибаючого серце я вже давно не читав. Це немов голос всього поляглого покоління з поза гробу до нас".

 

В особі Євшана тратить українське письменство молоду надійну силу, що могла зробитися першорядним европейським літературним критиком.

 

Помер 23 падолиста м. р. в Запасній Лічниці ч. 1 у Винниці.

 

***

 

М. Євшан уродився у Войнилові 1889 р. Ґімназію скінчив у Станиславові, університет у Львові та Відни. До Відня перенестися мусів: після процесу проти 101 делєґовано Його з львівського університету. Продирався життям о власних силах: в ґімназії заробляв лєкціями, на університеті літературною працею. Вже з ранніх літ Його мрією було зробитися письменником. В тім напрямі значний вплив мав на Ньoгo Василь Пачовський, тоді початкуючий учитель ґім.

 

На університеті студіював ґерманістику. Не тому, щоби опісля віддатися навчанно сього предмету в ґімназії. Занадто поринув уже був в українське письменство. Ходило Йому радше о обзнакомлення з західноевропейською літературою та о метод, якого — на жаль — студійовання україністики на львівському університеті дати не могло.

 

Рішаючий вплив на Його долю мала зустріч з проф. Грушевським. Шан. історик гідно оцінив талант молодого студента: пригорнув до Наукового Товариства ім. Шевченка і отворив для Нього сторінки "Літературно-Наук. Вістника".

 

Прожиток був запевнений, міг спокійно віддатися літературній праці. Від сього часу (1910 р.) аж до війни майже в кождій книжці ЛНВ і в "Українській Хаті", в львівських "Шляхах" появляються Його літературні характеристики українських чи чужих письменників, рецензії літературних новин, чи статті на злободневні теми.

 

Світова війна захоплює Його у свій вир. В першому році війни довелось пережити на Угорщині важкі хвилини, по словам Покійника — найтяжші в життю. Після укінчення офіцерської школи припадково опинився в цензурі в Ряшеві. Та під кінець 1915 р. не втерпів: зголосився в поле. Ніяково було Йому сидіти в запіллю, коли другі накладають головами на фронті. Хотів дістатися до У.С.С., та се невдалося — і відійшов на східний фронт як офіцер 9. полку. До кінця війни пройшов час між фронтом і шпиталем. На італійському фронті був два рази ранений. А тиняючись по східних просторах і верхівлях Альп, находить вільний час на перекладання "Промов до німецької нації" Фіхте. Неначе в прочуттю, що в українській історії прийде момент схожий на добу великого німецького патріота. І такий момент прийшов, тільки немає українського Фіхте...

 

Розклад Австро-Угорщини застає Миколу в Журавиці. Він був готовий, мав ясну думку. Та не Його послухано. Микола був карний жовнір. Зі затисненими зубами повинувався зі своїм полком приказам старших... Був хорий. Не вилизався ще з альпейських ран. Доручено Йому місцеву команду в рідному місточку. Через три місяці був в хаті гостем. Їздив з віча на віче. Орґанізував армію і держав взірцевий лад в окрузі. Літературний критик, на якого позахмарний стиль нераз нарікано, показався першорядним вічевим бесідником.

 

В марті м. р. покликано його до редакції "Републики". В Станиславові віддався всеціло публіцистиці. З його статтями в "Новім Життю", в "Народі" можна було негодитися, та байдужно читати їх було годі: написані кровю серця.

 

В маю вернув до війська і пережив усі періпетії крівавої епопеї Галицької Армії.

 

***

 

Літературна діяльність М. Євшана сягає перших кляс висшої ґімназії. В гектоґрафованім журнальчику станиславівських учеників появилися Його перші проби: нариси творчости Кропивницького, Карпенка Карого. Перший друкований Його твір: Характеристика творчости Карманського ("На розсвіті" — 1907) звернув на себе увагу читаючої публики. На першому році фільозофії (1908/9) береться з жаром до студій Шопенгавера, Ніцше, Новаліса, Гамерлінґа і німецької літературної критики та співробітничає в "Бжолі", відтак в "Будучности".

 

Світогляд ще щойно кристалізувався, молодий критик покланяється теорії "штука для штуки".

 

Входить в кипуче життя академічної молоді (боротьба за університет 1910 р.), входить до Наукового Товариства, при помочи проф. Грушевського навязує особисті звязки з надніпрянською пишучою братією. І се має поруч студій над творчістю В. Бєлінського рішаючий вплив на літературну творчість Євшана: вона звязується нерозривно з українським тлом.

 

Чутка душа Євшана вміє вичути найінтимнійші ворушення психіки письменника, про якого пише і бистрий обсерваційний змисл помагає повязати літературні явища з українським осередовищем й зі заграничними віяннями.

 

В одному місці цитує Євшан слова Ґедалього з роману Вассермана:

 

"Письмо не на те писане, щоби його читати тілесними очима, але духовими. Його не повинно студіювати, його повинно пити як вино. Воно має символи, щоб могли ми мірити своє власне життя. І ми повинні мірити не кравецькою мірою, але своєю совістю".

 

"Першим і останнім обовязком критика — каже Євшан на другому місці від себе ("Суспільний і естетичний елємент в творчости" ЛНВ, 1911) — є: уміти читати. Poзвинути всю свою інтеліґенцію, всі свої здібности в першій мірі на те, щоб до кінця розуміти чужу душу, бачити не тільки те, то написано і видруковано, але й те, що поза ним тільки починається, те все невисказане, що домагалося тільки у творця свого втілення в образи і пробивається поміж стрічками, чути весь час укриту, потенціяльну силу твору, його патос. Готових формул у правдивому творі мистецтва не має і не може бути: вінжеж живе, кождої хвилі вмирає і родиться, зміняє свій тон; він не істнує готовий вже, а повстає".

 

І се є лінія, якої придержувався Євшан як літературний критик.

 

М. Євшан писав богато: творчість І. Франка, Олеся, Чупринки, Яцкова, Пачовського, Кобилянської, Лепкого і т. д. і т. д. — сферою його заінтересовань. Майже не було чим небудь замітного твору в рр. 1910—14, якому не присвятив би своєї уваги.

 

А поруч сього подає інформаційні нариси про західноевропейських, російських і польських письменників, отже про Банґа, Зудермана, Гебля, Гавптмана, Врхлицкого, Толстого, Добролюбова, Конопніцьку і т. д.

 

Найціннійші його критичні нариси (про "Молодy Музу", що так ярко заблистіла на галицькому літературному небосклоні — і так повільно гасла. Євшан був у нас одинокий чоловік, що міг про се цікаве явище написати гідну "Лєґенду Молодої Музи" (або: чому так скоро помарніли таланти на галицькому облозі).

 

В кінці: Євшан був також талановитим публіцистом. Не раз на сьому полі темперамент заганяв Його задалеко, та се випливало з надмірної любови до Справи.

 

Літературний талант Євшана був в стадії наглядного розвитку.

 

Передчасна смерть перервала нитку трудящого життя, скосила одну з найкращих цвіток на українській кровю закипілій ниві.

 

На побоєвищі впав ґерольд українського мистецтва.

 

У важкому смутку похилилась Соборна Україна над могилою Молодого Сина...

 

[Громадська думка, 28.01.1920]

 

28.01.1920