"... у нас просто ніхто не представляв собі, що се можливо створити українську соціялістичну державу — зовсім подібно, як в часах Хмельниччини не могли наші політики представити собі держави, в котрій жили би виключно самі "козаки" — вільні люде, що господарилиби на невеликім, власнім кавалку поля. Будучі покоління не зможуть вийти з дива, як се так склалося, що ні одна впливова політична ґрупа українська не змогла поставити вчасно своєю програмою збудовання сей час самостійної соціялістичної України.
Траґедія Хмельниччини повторяється на наших очах"
Р. Заклинський: Траґедія України ("Народ" ч. 16.)
Так воно. Траґедія Хмельниччини повторяється. Одначе не там причина її, де шукає п. Заклинський. Спроба будовання соціялістичної України була. Будувала її Центральна Рада. І що вийшло? Довелось покидати Київ. Полки, які формували члени Центральної Ради, полки, які присягалися постояти до останної каплі крови за український парлямент, дуже скоро розбіглися, а то й перейшли на сторону ворогів, що йшли з півночи з новою панацеєю.
Також у свіжій памяти повстання проти гетьмансько-німецького режіму, триюмфальний вїзд Директорії до Київа і Трудовий Конґрес. Будівничими української державности знова були соціялісти — і знова Україну залляла хвиля московського большевизму. А тепер українське селянство кервавиться у відрухових повстаннях проти тих, від яких сподівалося лікарства на все своє і горе і лихо.
Революція застала людей, яким судилося бути будівничими української державности, непідготованими до так великого завдання. І їх було так мало, так мало...
Приходилося їм еволюціонувати не з року на рік, а з дня на день. Від скромної автономії через федерацію до самостійности — шлях, який довелось проверстати на протязі небогатьох днів.
І сі люде, яких національний світогляд дозрівав на бистрих хвилях революції, люде непризвичаєні до буденної затяжної, реальної праці, люде які жили під землею або в облаках, яким між собою важко було порозумітися, яких в додатку було пропорціонально за мало на 40-міліоновий народ, станули перед завданням взяти провід над розгойданим морем широких мас. Над морем, серед якого повно чужих, ворожих українству островів.
І що бачимо? Поодинокі гурти, поодинокі партії підходять до мас зі своїми ущасливлюючими теоремами, розторощуючи по дорозі сусідів з права і ліва.
А час був горячий, треба було вирішувати пекучі питання негайно — і то по лінії найменшого опору.
Тоді сі гурти і партії (соціялістичні!) не здобулися на одностайну плятформу, не вспіли найти спільний шлях і пірвати на нього усі верстви української суспільности.
І от підходить той третий, використовує момент знеохочення ожидуванням мас — і вони йдуть за ним, сподіючись від нього спасення.
Завів і той третий, — гість від Лєніна і Троцького, і на Україні кипить повстання проти експеріментаторів з Москви і таки своїх.
Траґедія України — недостача національного ідеалу в свідомости мас, недостача підготовки мас, недостача потрібних кадрів інтеліґенції, які понад партійні талмуди потрафилиб утворити одноцільний залізний фронт проти усіх ворогів української державности, які глибоко своїм корінням сягалиб у свідомість мас.
Траґедія тим сумнійша, що не має ґеніяльного орґанізатора Богдана і його знаменитих полковників: Кривоносів, Богунів, Кричевських, — а є Оскілко, Григорєв, Шинкар, Зелений, Махно.
Не помоглаб тут і партія, яка узгляднювалаб крайні соціяльні стремління українських народніх мас (за чим тужить п. Заклинський), хочби її програма була ще більш многострунна як цимбали есерів. Державне будівництво може тільки тоді мати успіх, коли до сього візьмуться усі партії (і не тільки соціялістичні!), так як інтереси усіх шарів української суспільности не можна вбгати в один мундір якоїб то не було партійної краски.
Годі писатися на діяґноз п. Заклинського. За те вірна кінцева рецепта:
"Свого права на самостійне політичне життя, права на своє місце під сонцем — не будемо мати, як не виборемо собі його самі власними силами. Віра в народ і в його внутрішню силу — разом зі змаганням послужити тому народові так, як він сам того хоче, та як вимагає сучасна хвиля, може "в дванайцяту годину" вратувати українську державність. А на будуче мусимо так виховати народні маси, щоби вони боронили своєї рідної землі української — проти кождого ворога, з якими гарними гаслами він не приходивби.
Муситься також у вихованню суспільности звернути увагу на вироблення такої витревалости, завзятости і впертого стремління до своєї мети, щоби і найбільш непереєднаний ворог не зміг нас ніколи зломати."
Република
09.05.1919