Чотири літа минуло, як відійшов з поміж нас великий Учитель, найяснійший Дух України на переломі двох віків. Відійшов Франко саме в момент, коли світова хуртовина заточувала чимраз ширші круги, коли в огні і бурі спалювався старий світ, на передодні нової епохи в історії людства.
В боротьбу за цю нову епоху і належне місце під сонцем для віками неволеного народу пійшло сучасне покоління України з його духа печатю.
Тисячі жертви довелося понести на шляху визвольної боротьби: на побоєвищах, в чотирокутнику вмерти, по безчисленних тюрмах.
І ми незломані! Наш доконечний ідеал зробився власністю широких народніх мас. А спіраючись на життєві інтереси цих мас, хоч би нам навіть прийшлося улягти хвилево перед переможним ворогом, жертви крови на вівтарі незалежної, соборної Української Народної Республики будуть говорити своєю таємною мовою, не дадуть заснути на одрі безучастя.
Цей подвиг сучасного покоління се у великій мірі вислід сороклітного труду ґеніяльного ученика Драгоманова.
Бо коли Шевченко пробудив національну свідомість українського народу: хто ми? чиї сини? ким за що закуті? Драгоманів, Франко, Павлик — це другий етап емансипаційних змагань українства: орґанізовання внутрішної сили на широких, европейських підвалинах.
Чин сучасного покоління мусів прийти як льоґічна консеквенція двох перших етапів.
Половина віку добігає, як мужицький син-абітурієнт дрогобицької ґімназії з молодечими мріями про письменницьку славу і з першими спробами пера приїхав до Львова та причалив до гуртка студентського журналу "Друг". Були се часи, коли польська шляхта зєдинивши свої інтереси з інтересами австрійської державної думки і династії Габсбурґів (відома соймова резолюція!), закріпила неподільне пановання над цілою Галичиною.
А тут, у східній Галичині пульс національного життя, піднесений освіжуючим подихом Кобзаревої Музи в шістдесятих роках, починав чимраз слабше функціонувати, чимраз більше зачав підносити голову табор зневіри, чимраз сильнійше зачинало розпаношуватися старе рутенство, сервілізм, загумінковість.
Відзивається великий Европеєць — Михайло Драгоманів. У своїй історичній кореспонденції з редакцією "Друга" звертає він увагу молодим редакторам на єдиний шлях, який може врятувати нас від загибелі: узброївшись здобутками европейської науки, взяти в основу своїх змагань інтереси широких мас.
Франко стає першим учеником Драгоманова, пропаґатором його ідей і співцем нового життя.
Глумом і нетаєною ненавистю зустрічають його свої, тюрмою і переслідуваннями власть імущі. Та з раз обраної дороги він не зійшов.
До самозабуття, до самозаперечення працює він над подвигненням свойого народу з занепаду. На протязі понад сороклітньої діяльности бачимо його як історика рідного письменства, фільольоґа, етноґрафа, перекладача архитворів европейського письменства, інформатора про літературні і політичні струї за границею, публіциста, редактора, педаґоґа, аґітатора. А "в хвилях відпочинку" творить свої пронизані глибоким чуттям лірики, поеми, новелі, повісти, драми. Всі вони нанизані жаром його богатої душі, глибоким досвідом, здобутим у важкій суспільній праці. А при сьому подиву гідний його артистичний такт: сей пристрастний борець не попадає в своїх творах в грубу тенденційність.
На цінну прикмету поетичної творчости Франка звернув увагу Симон Петлюра. В збірці статтей "Незабутні" він пише: "Виступаючи поетом боротьби, Франко не обмежує свойого завдання закликами проти зовнішного ворога і реальної особи.
Він ворогує з рабськими рисами і неґативними історичними намулами в самій природі Українця. І тут Франко — учений, один з кращих знавців духової творчости народу, приходить з допомогою до Франка — поета, пособляючи йому збагнути викрути національного українського "Я", в ущербинах народньої вдачі, в тих гнилючих перводжерелах, що отроюють сили народу і зменшують його творчу міць. Озброєний знанням цих первічних причин, піднімає боротьбу проти ворога, що сидить в душі Українця і "снаряжає в поход" своє слово
У таємні глибини сердечні,
Де кують будучину народу.
В цих глубинах, на думку поета, таяться "полки погані, що летять на душу моив трівога", із сього "поля брані" треба з корінням вирвати все те, що як бурян глушить здорові парости і стремління".
Звіявши благодатну, оживотворюючу бурю в нашім національнім життю, кидається Франко у вісімдесятих роках на ще одно поле. Його полонює ідея: розбурханням демократизму серед польської суспільности виростити українському народови австрійської займанщини союзника в боротьбі зі шляхотським режимом. Його десятилітний труд лягає в основу польського людового і соціялістичного руху. І на власній шкірі довелося Франкови прийти до переконання, що кожда переймаюча сила серед пануючої нації супроти нації поневоленої переймає всі методи боротьби попередної.
Не заведе тільки своя власна сила.
І коли Галицька Україна всякла в себе великі кличі Драгоманова, коли передискутовано і в практиці приноровлено основну думку Драгоманова: взяти в свій заряд "інтереси широких мас, після широкої акції серед народніх мас поколінням девятьдесятих років, Франко — головний піонір радикального руху стає на склоні століття в ряди основоположників націонал-демократичної партії, партії, яка своєю метою ставить оборону всіх шарів українського народу проти ворожого заливу, що з перемальованими прапорами вдаряє що раз сильнійше на наш беріг.
Після 900 років віддається Франко всеціло літературній діяльности. Коло прапору, який він високо підніс згуртувалася ціла суспільність, національне русло поширилося й поглибилося, суспільність здіференціонувалася, розбуджена стихія росла, спинити її не могли ні укази, ні гнет, ні баґнети. Франко відходить тепер неначе в тінь, посвячується студіям рідного письменства і поетичній творчости. З під його пера виходять "Semper tiro" і "Мойсей". В них підводить поет підсумок своєї діяльности: ще раз відзивається особиста струна творця, що весь вік свій спалив на жертвеннику ідеї, ще раз відзивається автор "Зівялого Листя", та побіджує автор "Камінярів" з 80-тих років, побіджує філософічний досвід, здобутий у твердій школі життя.
Як його Мойсеєви, не довелося і Франкови дожити сповнення завітної мрії. Щойно в рік після його смерти на київських горах проголошено самостійність України.
Так бажалось там з вами входить
Серед трубного грому!
Та смирив мене Бог, і війти
Доведеться самому.
Та хоч би край Йордана мені
Зараз трупом упасти,
Щоб в обіцянім краю лише
Старі кости покласти.
Там я буду лежать і до гір
Сих моавських глядіти,
Аж за мною прийдете ви всі,
Як за мамою діти,
І пішлю свою тугу до вас,
Хай за поли вас миче,
Як той пес, що на лови у степ
Пана свойого кличе.
І я знаю, ви рушите всі,
Наче повінь весною,
Та у славнім поході своїм
Не питайте за мною.
Най наперед іде ваш похід,
Наче бистрії ріки!
О Ізраїлю, чадо моє,
Будь здоровий на віки.
(І. Франко: "Мойсей").
Тими словами розпращався поет зі своєю суспільністю у весільнім дарі ґенієви українського народу, у незрівнанім "Мойсею".
І цей славний похід, наче бистрії ріки — йде, а духовим батьком його: незабутній Франко.
[Громадська думка, 31.05.1920]
31.05.1920