(До 25 роковин смерти критика)
1944 рік багатий на сумні українські ювілеї. Скільки широко знаних і незнаних зовсім вояків, як і бійців у цивільному одягу, загинуло в тяжкі, але разом і радісні для української нації 1917 — 20 роки! Полковники і рядові стрільці, славетні вчені і голови сільських «Просвіт», розстріляні і померлі з тифу...
У листопаді 1919 року Україна втратила одного з найвидатніших своїх літературних критиків того часу, поручника УГА Миколу Федюшку-Євшана.
Нині серед широких верств нашої людности ім'я його дещо призабуте. Як літературний критик Євшан і свого часу не належав до числа «популярних» критиків. Масового читача відстрашувала сама літературна манера критика, що схильний був занурюватися в «філософські» глибини мистецьких явищ. Євшан, казали свого часу ворожі йому критики, одриває українське письменство від боротьби нашого народу за своє визволення. Тоді, коли на вулицях ллється кров, він воліє ширяти десь «поза обрубом життя», залишається від життя в башті зі слонової кости...
Життя офіцера австрійської, а потім Української Галицької Армії М. Федюшки (таке справжнє прізвище Євшана) вносить посутні поправки до такого тлумачення поглядів Євшана-критика. Українці з району Перемишля знають, як поручник Федюшка зорганізував українців бійців з австрійських військових частин в окрему бойову одиницю, заарештував офіцерів-поляків і зайняв лінію Сяну, ставши на сторожі західних кордонів Української землі. Населення Галичини, зокрема Станиславова і близьких до цього міста місцевостей, пригадує гарячі виступи Євшана проти половинчатої, опортуністичної політики декого з уряду Західно-Української Республіки 1918 р., арешт його й відрядження на фронт. У пам'яті рядових стрільців-товаришів Євшанових по Начальній команді Армії живе образ (аж ніяк не декадента) дисциплінованого, твердого, як сталь, відданого справі національно-визвольної боротьби бійця. Характеристично, що в пам'яті людей, які знали особисто М. Федюшку, цей образ Євшана-бійця стоїть также твердо, як глибоко закріпився в підручній літературі з історії нашого письменства образ Євшана «естета».
Можливо, у грудях М. Євшана жило дві душі!? У «літературі» може це й буває, а в житті ні, чи дуже рідко. Погляди на мистецтво Євшана-критика і громадсько-політичне «вірую» Федюшки-патріота снувались навколо одного стрижня: праці коло піднесення свого народу до рівня повноправної здорової духово нації.
Що являла собою література українська 1900 років? «Письменники, — писав Євшан на початку 1911 року, — перше всього визнавці певних суспільних течій, партії, програм, а потім артисти».
«З поезій, — пише він — ми хотіли зробити свою послугачку, таргали її за волосся, як вуличну дівку, і диктували їй параграфи. І через те, власне, що ми хотіли вимусити на ній спів такий, який ми хотіли слухати для своєї забави, через те вона нам не давалася.» (Укр. Хата 1911, 1,40).
Євшан послідовно уперто нагадує українському громадянству про потребу іншої мистецької культури, яка вивела б націю на свіже повітря, «дала нам знову здоров'я душі».
Велика поезія, — казав він, — ґрунт під нашу культуру. Нова культура мусить бути національна, мусить вийти з глибини народної душі, але вона не може бути «українофільська», «ялова ідейно».
У великому духовому господарстві кожної нації, як і в звичайному господарстві, потрібні не лише дорогі делікатні речі, а й сила дрібних речей, яких уживають щодня на кухні та інших непарадних, але життьово важливих «службах». То ж потрібні й вірші, що аґітують за список №6 під час виборів до парляменту і віршові реклями та аґітаційні оповідання. Не обов'язково, щоб одноденки ці писалося, як великі мистецькі речі: ми потребуєм зубочисток і паперових серветок, зроблених з дешевого матеріялу. Але це не та велика мистецька література, без якої, як без армії, академій та уряду, не може жити нормально повним життям жодна повноцінна нація. То ж Євшан боровся не за «чисте» мистецтво, одірване від громадського життя нації, не за поезію для небагатьох. Він спрямовував увагу українських мистців на потребу створення великого клясичного мистецтва повнокровної нації, мистецтва, що з одного боку, виражає душу нації, а з другого — формує її, одночасно служачи, мовляв Куліш, «мислі всечоловічій», збагачуючи золотий фонд людства українською вкладкою.
Гостро виступав він проти зорієнтованої на «ринок», «кон'юнктурної» літератури, незалежно від того, що це було: дешеві патріотичні вірші Грицька Коваленка, декадентські поезії Карманського чи проблемні романи Володимира Винниченка. Цінності, які вкладають у свою творчість ці мистці, казав Євшан, розмінюються, пішовши в оборот поміж широку публіку, зітруться з часом в устах тої публіки, на яку їх розраховано, і стануть банальними.
«Сучасна поезія, — писав він з сумом ще р. 1910, — далека від тої старинної поезії, що була могучою зброєю в боротьбі за свободу, мовою, якою писано й виголошувано закони для народу. Сучасні творці далекі від тих старинних, що були і жерцями, сторожами божества і провідниками свого племени, і вміли у відповідній хвилі стати Тиртеями. Творці теперішні заховались далеко від життя, поезія їх стала виразом тільки їх приватних почувань.» («Під прапором мистецтва», ст. 69).
То ж, туга за українськими Тиртеями, а не оборона декадентської поезії безсилля становила справжній зміст виступів Миколи Євшана.
Власне, це становило зміст не тільки його літературних виступів, це становило зміст його власного громадсько-політичного життя. Цього він додержувався не лише, так скажу, в теорії, а й практично: доки тривала мирна «павза», Євшан діяв «під прапором мистецтва», але скоро тишу в Европі ґвалтовно сколихнув грім гармат — Євшан-критик для публіки умирає, а народжується М. Федюшко дисциплінований вояк національного українського війська. У момент найбільшого напруження в національно визвольних змаганнях 1918-19 рр. знову українські широкі маси знають М. Євшана, але вже не як критика, а як темпераментного публіциста і промовця.
Найблискучіший виступ Євшана-патріота припадає на той момент, коли нація наша знесилившись у нерівній боротьбі з переважаючими чисельно трьома ворогами, переживала один з найтяжчих епізодів у своїй сповненій трагізму історії. Сам Євшан стояв край могили, бо у виснаженому тілі його загніздились уже тифозні бацилі, які й знищили його через три тижні...
1 листопада 1919 року, затиснута в чотирикутнику смерти, УГА святкує у Вінниці перші роковини проголошення Української Республіки на Західній Україні. Вояки зібрались на свято. На естраді показується поручник Федюшка. На ньому потерта уніформа. «Сухорляве лице з виступаючим виском і рудою борідкою, тонкі стиснені вуста з закраскою трагізму й іронії, бистрі, ясні, проникливі очі, високе чоло...»
...«Слова Євшана, — пригадує самовидець, — були важкі, важкі... — Євшан говорив тільки одно: посвятити себе до останку. Для себе життя ми вже не устроїмо. Мусимо думати лише про життя будучих поколінь. Маємо зогнити, щоб могли вирости буйні парости Українського життя. Хіба це не почесна роля?»
Слухачі плачуть, слухаючи цю промову.
Але Євшан вірить у ті буйні паростки Українського національного життя. Знає він і те, що нація може здійснити свою плекану віком мрію ціною великих жертв. Кілька місяців тому кпив він з тих «хитрих» і наївних земляків своїх, які сподівалися доїхати до царства мрій безплатними пасажирами... Синю пташку щастя нація ловить не одразу, щасливим випадком, а після довгих, упертих і тяжких шукань.
Тому то Євшан, що бачив за руїнами національних надій світову зорю українського політичного відродження, слідом за наведеними терпкими словами про погній говорив:
«Тепер ми виростаємо на українців! Тут ми на чистилищі. Тут терпіння очищує душу, характер... Перековуємо себе у справжню націю!»
І це були не пусті слова потіхи загнаним у безвихідь і приреченим, здавалось, на вірну смерть бійцям. Із когорти славетних, завжди щирий, як людина, критик і публіцист, Євшан нічого так не ненавидів, як «літературу», порожні, штамповані «красиві» фрази. Говорив те, в що вірив.
Через якихось три тижні, Євшан помирає від тифу та запалення мозку...
24 листопада, в сніжно-болотяний день соснову труну з тілом Євшана везли звичайним возом на військове кладовище зараз же за кримськими казармами у Вінниці. Співає військовий хор. Над могилою хтось виголошує сердечну промову. Через якусь годину на могилі тій поставлено великий хрест, зроблений з перетятого на дві частини телеграфного стовба.
Минуло 25 років. На місці, де поховано щось із десять тисяч галицьких вояків, не знайдеш не тільки могили поручника Федюшка, а й самого цвинтаря. Від цього ще більше щемить серце кожному, хто розуміє кого так передчасно (на 31 році життя) втратила Україна в особі автора «Під прапором мистецтва».
[Земля, 19.11.1944]
19.11.1944