О. Кобилянська і Ф. Ніцше

Смерть Ольги Кобилянської пригадала цю велику нашу письменницю українському громадянству. З цього приводу появилися принагідні статті по часописах, виголошено в деяких містах реферати, в яких як це звичайно буває, міститься загальна характеристика життєвого та творчого шляху письменниці. Посмертні статті та реферати пишеться на швидку руку і від них не слід вимагати, щоб автори могли виступати з якимись новими відкриттями, бо на те мало часу.

Та все-ж таки із деяких звітів по вечорі для вшанування памяти О. Кобилянської видно, як у нас мало знає ширший інтелігентний загал творчість великої покійниці.

Вже рецензенти першої більшої повісти Кобилянської зазначували, що наша письменниця писала, між іншим, i під впливом автора Заратустри, німецького філософа, Фр. Ніцше. Мусіли вони це зробити вже хочби тому, що авторка "Царівни" в багатьох місцях цитує, і до часто таки в оригіналі, того німецького автора. Це робить вона і в деяких інших своїх творах. Ці ідеї ніцшівської філософії були революційними ревеляціями в нашому тодішньому письменстві, — про це немає що й говорити. Не було тоді в нас нікого, хто осмілився б був їх прийняти за свої та виступати в їх обороні. Що більше, — наші тодішні літературні критики виступали проти Кобилянської саме за її симпатії до автора твору, про Заратустру. Сам М. Грушевський в рецензії на "Царівну" писав, що Кобилянська "досить механічно" змодернізувала свою "cтаpocвiтську історію" про "сандрільону" — царівну сирітку, при помочі національного і жіночого руху та філософії Ніцше ("ЛНВ", 1898). Найгостріше виступив був проти Кобилянської С. Єфре, мов, кажучи, що її "Покора" — це "купа туманних картин, пересипаних обривками якоїсь філософії Ніцше" ("ЛНВ", 1900).

Пізніші критики, аж до найновіших часів, залежно від потреби, вважали Кобилянську "ніцшеанкою", або просто заперечували її "ніцшеанство". Щоб цьому положити край, рішилися ми вияснити основніше цю справу в розвідці під заг. "О. Кобилянська і Ф. Ніцше" ("ЛНВ", 1928, кн. IV і V; і окремо, Львів, 1928, ст. 30). В начерку цім дали ми огляд критики на цю тему, де виявилося, якто часто довгі роки паношаться деякі нібито "правди", бо легше повторяти щось, що вже другі сказали, а важче самому провірювати на основі студій творів даного письменника. Наведемо тільки два голоси, бо на більше немає місця.

Згадуваний вже С. Єфремов в своїй популярній "Історії українського письменства" писав про героїв Кобилянської, як про "аристократів духа", "надлюдей", для яких "не можуть існувати права, тобто ніякі певні обовязки і повинності до громадянства, вони хочуть ізолювати себе від громади, нехтують її й кидають їй повний ганьби і призирства виклик". Здається, що більшого незрозуміння творів Кобилянської не міг би ніхто видумати! Ніхто не міг би й зробити більшої кривди славній письменниці!

Для контрасту наведемо ще один голос беззастережного її прихильника, "хатянця", пок. М. Євшана. Євшан звав Єфремова "лицарем темної ночі" ("Укр. Хата", 1911) та й він не звав Кобилянську беззастережною "ніцшеанкою", бо "Ніцше не підходить до її характеру. Кобилянська, що правда, вірно схопила ліричний елемент його філософії і Ніцше підносить її героїв в житті. Та в Ніцше інший надчоловік, як той, до якого стремлять герої Кобилянської" ("Під прапором мистецтва", ст. 87).

Що совітські критики виписували про Кобилянську — про те легко додумуватися. Як признавали їй "пенсію" — то тоді деякі "злагіднювали" "ніцшеанство" письменниці; пізніше, як відобрали цю нібито "нагороду" — то зовсім не згадували про заслужену письменницю. Як же ж 1940 вдалося їм було ввійти до Чернівців — то зачинала історія повторюватися; знову хвалили, бо хотіли використати авторитет заслуженої письменниці.

Смерть великої поетки зактуалізувала знову цю проблему, що ми про неї пишемо: Ніцшеанка Кобилянська, чи ні?

"І так, і ні" — мусимо відповісти, наводячи коротко висновки нашої праці, що ми про неї згадали вище.

1) Кобилянська в своїх творах кладе велику вагу на спадковість у розвитку своїх героїв. Це робив і автор "Заратустри".

2) Багато героїв Кобилянської — це аристократи духа, а то й шляхта походженням, або принаймні "небуденні" люди, що перевищують "товпу, чи юрбу та мужицтво". І це згіднє з філософією Ф. Ніцше.

3) Стрічаємо в нашої письменниці й окремі алеґоричні слова, що їх запозичила в Ніцше — "полудне" людини й людства; "вищі люди"; "Uebermenschen" — "надлюди"; "поранковий" в алеґоричному розумінні; "смерть в пору", "як страшно жити в слід за другими"; "здрібнілий дух" у мужчин; "перемогти людину"...

4) Детронізація розуму в користь почувань — спільні обидвом авторам.

5) Любов до "самоти" в Заратустри й героїв Кобилянської.

6) Подібна і роля снів в тих письменників.

7) Найважливіша схожість в української письменниці та німецького філософа, це думка про подружжя. Заратустра в 24 числі "Старих і нових таблиць" так навчав про подружжя:

"Ваше заключування подруж: глядіть, щоб не було воно лихим заключуванням! Ви заключили зашвидко і виходить з того — ломання подружжя!

"Зле дібрані пари бувають найгірше мстиві: вони раді віддячити всьому світові за те, що вже не бігають окремо!

"Тому я хочу, щоб щирі казали собі: ми кохаємось, глядім щоб не перестали кохатися! А може ваша обітниця тільки недогляд!

— "Дайте нам часу і мале подружжя, щоб ми пізнали, чи для великого подружжя годимося! То велика річ жити у двійку!

"Не тілько, щоб множитись, але щоб множитись угору! — для цього, о, брати мої, нехай служить вам подружній город!" ("Так мовив Заратустра", український переклад, ст. 330).

(Далі буде)

[Краківські вісті, 14.05.1942]

(Докінчення)

Mи вмисне навели оцей довший уривок. З нього можна бачити, що повищі думки нетілько завсіди актуальні в нас (пop. передову статтю в "Краківських Вістях" з дня 2. травня ц. р.) — але цими думками перейнялася була O. Кобилянська вже 50 літ взад, хоч наша громадська думка, як це ми вище згадували, не зрозуміла їx, а то й вороже їx стрінула, а найбільше... вбила мовчанкою.

Вже багато критиків творів Кобилянської думали, що її повісті "задовгі", "надто розтягнуті". А воно було не так! Причина цього явища не в тому, що герої нашої авторки "не активні", як думав М. Мочульський ("ЛНВ", 1913); Наталка, Маня, Зоня — хочуть жити наперед в отому "малому подружжі", вони все "ще з чимсь не упорались в душі", вони духово приготовляються до "великого подружжя", вони бояться пізнішого "ломання" подружного звязку, бо бажають пізніше "на віки собі належати!"

Тут треба б додати, що героїням Кобилянської не йде про. т. зв. "подружжя на пробу", яке в розпусній Америці пропаґував після світової війни Б. Рассель. Ні, в Кобилянської справа в зовсім іншому! В "Думах старика" міркує старець, що його діти "все вірили, що треба ще щось зробити, щоб любити одно одного взаїмно, щоб себе взаїмно здобути, себе взаїмно заслужити''. Той сам герой гукає: "Дітоньки! — не лиш свій рід заховувати — повинна людина, але і вгору рости!" — як цього научав і Заратустра своїх братів.

8) Та все ж таки в цілому герої Кобилянської — далекі від "надлюдей" Ніцше. Ніцше шукав "діонізійських" людей; в минулому бачив він їх в постатях Ол. Великого, Цезара, Августа, Карла Великого, Цезара Борджія і Наполеона. Автор "Заратустри" ніде не змалював, як: мала б виглядати ця "надлюдина" в майбутньому, він тільки гострими афоризмами висмівав кволих і "гуманних" своїх сучасників. "Надлюдину" Ніцше можна б сконструувати на основі того, проти чого виступає німецький філософ. Вона буде антитезою "людей". Це зробив Вайгінґep у праці про "Ніцше і його філософія", на ст. 59—63, українського перекладу.

"Свобідна людина топче ногами цей низький рід вдоволення, про яке мріють купці, християни, корови, жінки, англійці й іншi демократи; людина свобідна — це войовник — це чоловік боротьби. Бо ціль життя — це ділати, творити, це змагання до жажди сили в найшляхотнішім значінні цього слова. Ця людина, пан стає володарем життя й смерти; недуга може цій людині раз на завжди вирвати зброю з рук, тоді може вона свобідно і самостійно рішити та вибрати смерть".

Така мала б бути "діонізійська" надлюдина Ніцше.

Хто читав повісти й новелі Кобилянської — то напевно згодиться, що її персонажі не згідні з ніцшівськими думками про надлюдину, — Наталка, Соня, Маня і Нестор Обрицські, Б. Олесь, д-р Марко, проф. Чорнай та його брат Йоанес Шварц — хоч і в деяких рисах свого характеру нагадують ніцшівський тип — то все ж таки як цілі особистості далекі від "надлюдей" Ніцше. Вони "аполінські" люди; говорять про аристократизм та одночасно тішать ся, що їхня "праця вийшла в користь убогим і покривдженим". Є в Кобилянської й такі твори, за які міг би був похвалити авторку навіть критик-суспільник, згадуваний уже С. Єфремов ("Банк рустикальний", "Під голим небом", "На полях", "За готар", "У св. Івана", "Мужик", "Земля") — якщо був би зрезиґнував зі свого прокрустового ліжка, на яке силоміць пхав наше "демократичне та гуманне" письменство.

Героїні Кобилянської тужать не за боротьбою, тільки за "гармонією", за "рівновагою та спокоєм", хочуть "втихомирити жадобу за красою". Навіть найцікавіша постать жіноча Кобилянської з новелі Vаlse melancolique", Ганнуся, хоче "вижити ся вповні", але "гармонійно". Вона "шукає рівноваги, щоб не заважити надто вдолину, і не піти без міри вгору, а саме так, як треба". Подібно і "Царівна" хоче "різьбити себе, щоб не було дисгармонії".

Можна захоплюватися саме такими літературними персонажами, які змалювала нам Кобилянська. Та не можна утотожнювати їx з людьми, про які мріяв Ніцше, бо це... не відповідає дійсності. ("Ученицею Ніцше" зве Кобилянську д-р Є. Ю. Пеленський в рефераті в Кракові, "Кpaківські Вісті", ч. 88, рік 1942). Ориґінальність Кобилянської саме в тому, що вона, як сама про це пише, "по свойому" розуміла думки німецького філософа. Вина нашої критики й преси, що досі не спопуляризувала думок великої буковинської письменниці, лише в вдоволяється з легкої руки писаними характеристиками, в яких дуже часто подає навіть невірний рік її уродження (1865, а не як має бути 1863!).

А це ніяк не причиняється до зрозуміння творів великої "буковинки" ані до її культу.

[Краківські вісті, 15.05.1942]