Обдуреним гітлерівським прислужникам в лісах і сховищах сущим.

Академік М. Возняк

Український народ переживає тепер надзвичайно важливий момент в ході свого історичного життя і будови своєї долі. Разом із усіма волелюбними народами Європи й світу, разом з усіма слов'янськими народами без винятку він створив єдину бойову лаву: він не тільки вислав своїх синів і навіть дочок на фронт, не тільки виробляє та приготовляє усе потрібне для фронту й одночасно відбудовує сільське господарство, промислове виробництво й різні галузі культурного життя, але й провадить нещадну боротьбу з фашистською ідеологією та її різнородними залишками серед деяких частий нашого громадянства.

За знищення будов українського промислу, за руїни Харкова, Полтави й інших українських міст, за знищення чернігівських соборів княжих часів, Печерської Лаври в Києві і довгої низки культурних будов, за спалення Київського університету, за знищення найкращої частини Києва — Хрещатика, за знищення довгої низки бібліотек, музеїв і т. д. і т. д., український народ заприсяг помститись німецьким катам і, вірний своїй присязі, виконує її на фронтах і продовжуватиме її в самому серці Німеччини — Берліні.

Український народ любить свою країну. З полегкістю в серцях віддихає він тепер. Правда, сотні тисяч його синів і дочок повбивали чи повісили гітлерівські кати за їх любов до своєї землі, а міліони вислали до Німеччини на каторжні роботи, але з сумом обіймається радість, що хоробрі полки Червоної Армії звільнили Радянську Україну від гітлерівської нечисті і вимели її далеко поза кордони нашої країни.

Разом з українським народом радіють усі народи великого Радянського Союзу, з визволення України, радіють і волелюбні народи за кордоном. Данець Мартин Андерсен-Нексе опублікував свої «Думки про Україну». Він підкреслив, що «люди в усьому світі, в тому чисті і в Скандинавії, з найживішим заінтересуванням стежили й стежать за долею України в роках війни, стежили за її жорстоким пригнобленням німцями і радіють її визволенню». «Завдяки найдемокретичнішому з усіх винаходів — радіо — оповідає далі Андерсен-Нексе — ми з дня на день переживали печалі України, довідувались, як німці вивозили з країни людей і машини, грабували худобу. Ми з жахом чули про те, що ворожі орди топтали й палили те, чого не можна було вивозити, як вони вбивали або гнали в Німеччину людей. З реакційної преси нам у Скандинавії ставали відомими тільки факти лукавого співробітництва зрадників і ворогів, а кіно й демократична преса показували нам страждання українського народу та його героічну боротьбу. Українські партизани стали героями наших пролетарських дітей». Для Андерсена-Нексе «боляче було думати, як багато вистраждала ця країна в часи окупації, як багато перенесла від диких орд Гітлера», зате для нього «подвійно радісно бачити, як український радянський народ після жорстоких ударів долі знов підіймається і знов будує свій світ — і ще багатший і кращий, ніж до війни. Український народ — духовно обдарований народ. Україна творить невід'ємну частину великого Радянського Союзу, в рамках цього щасливого товариства народів Україна свобідніша й самостійніша від будьякої буржуазно-демократичної країни».

Українські партизани стали героями для скандинавських пролетарських дітей, а обдурені гурти західних українців, зокрема галичан, замість з'єднатися з рідними українськими партизанами і бити гітлерівських катів, бились із своїми земляками і одночасно ширили поміж народом брехливі чутки, що вони, як борці за самостійну й незалежну Україну, ведуть бій на обидва фронти. Лукавство і брехливість таких чуток показується в своєму огидному світлі після звільнення українських земель від гітлерівських катів-окупантів: озброєні гурти вбивають червоноармійців і прихильників радянської влади, часто дуже звірським способом, дітей і немічних стариків, палять будинки тощо, словом, навіки осоромлюють себе та своє оточення своїм бестіальством і повним нерозумінням теперішнього історичного моменту.

Ось до чого довела боротьба за «самостійну й незалежну» Україну в нетямущих виродків громадянства. Боротьбу за самостійну й незалежну Україну викликав царат із своїми гаслами, вроді: «было, нет и быть не может», і його вірний помічник російський націоналізм із такими органами, як наприклад, «Новое время», яке писало про великий і малий націоналізм у тому дусі, що великий російський націоналізм має з'їсти малий український націоналізм. Але партія більшовиків усунула ті сили, від яких треба було унезалежнювати й робити самостійною Україну, вона повалила царат і обняла владу в свої руки, унешкідливлюючи заразом і російський (руський, велико-руський) і український націоналізм. Та й самостійність і незалежність не мають істотного значення там, де влада в руках трудящого народу, як це маємо в умовах радянського ладу. А втім самостійність і незалежність забезпечуються у великій мірі соборністю українських земель. Ця мрія від часів Володимира Великого здійснюється на наших очах саме завдяки незрівняним діям славою оповитої Червоної Армії, яку створила й зорганізувала партія більшовиків.

Поетичний вислів ваги з'єднання українських земель в єдиній Українській Радянській Соціалістичній Республіці маємо в прегарній пісні Максима Рильського:

Рідна мати, щедра мати,

славна Україно!

Від Дінця і по Карпати

нині ти єдина.

Те, про що одвіку мріяв

Наш народ великий,

бачить Львів і бачить Київ

нині і навіки.

Як Отчизну заливала

ніч кривава панська,

нас в одну сім'ю збирала

всіх рука радянська.

Хто в німецьку тьму й неволю

нас хотів віддати, —

проклят він на морі й полі,

згине хай, проклятий!

Хто ж блукає манівцями,

збився із дороги, —

хай рішуче стане з нами,

дітьми перемоги.

Хай ідуть шляхом єдиним

Чернівці й Полтава,

хай дзвенить крилом орлиним

Сталінові слава!

Так думає, так співає українець, такої думки увесь український народ. У протиставленні до українсько-німецьких фашистів український народ бачить у братньому народі, російському, свого найкращого союзника. Не можна урядових груп за царату й окремих російських партій, ворожо наставлених до українського народу, ідентификувати з російським народом, як народом, бо серед нього завжди були найбільші приятелі нашого народу. А пролитої крові російського народу при визволенні України ніколи не можна забути, як без сумніву, й російський народ пам'ятає про пролиту кров українців у Вітчизняній війні. Повнота розвитку українського народу в такій самій мірі, як російського, зробила й робитиме з них таку силу, що її не переможуть ніякі вороги в світі.

Таким думкам усього українського народу протиставляться тільки невеличкі гурти гітлерівських прислужників, які самі обдурені, й інших обдурюють брехнею, що по всій Україні є такі гурти гітлерівських прислужників по лісах і в сховищах, як у деяких місцях західно-українських земель. І свою злочинну діяльність розвивають українські гітлерівці, що ховаються по лісах і в сховищах, і після того, коли й вони мали час і змогу познайомитися з німецькими зазіханнями на українські землі. Хай українські гітлерівці, як хочуть пояснюють грабіжницький вивіз збіжжя, худоби, товщів, меблів, машин і т. д. з України до Німеччини, а так само сотні тисяч трупів на Україні від рук німецьких катів і міліони українських каторжників у Німеччині, але їм же повинно бути відоме бодай те, до чого признались самі німці в своїх газетах. Отже чорне на білому стояло, що Львів і Київ це предавні німецькі міста. (Про Чернівці й Одесу було політично невигідно писати, бо вони лежать на тих полосах українських земель, які відступили німці румунським боярам). На питання, що робити з тубільцями в східних зайнятих територіях, німецька преса відповідала, що тубільське населення треба винищити, а згерманізувати землю. Це й відповідало загально поширеній засаді, що за німецьким мечем має йти на схід німецький плуг і т. д. Земельну справу на Україні хотіли німці так розв'язати, що мали поділити весь земельний фонд на великі хутори й роздати їх поміж німців-учасників війни, головно інвалідів, а працювати на цих новоспечених панів на Україні мала несвідома частина українського населення в кількості п'яти чи й дещо більше міліонів, а решта, в першій мірі інтелігенція, що не хотіла бути німцями, мала зазнати долі євреїв від рук німецьких катів. І можна з певністю твердити, що більш освічена частина й українських гітлерівців була б зазнала також такої долі й не сиділа б сьогодні по лісах і сховищах, якби героїчна Червона Армія не очистила українських земель від німецьких хижаків.

Знаючи про німецькі зазіхання на українські землі та їх багатства, про те, як гітлеризм іде на повне знищення усього слов'янства й зокрема всього українського народу, нацьковуючи при цьому слов'янські народи один проти одного, ніяким розумом не можна пояснити гітлерівської організації між західними українцями. Я сам чув у Бібрці, Львівської області, зізнання тих, що вийшли з лісів, між іншим і те, що німці давали зброю і були головними організаторами українських гітлерівців по лісах і в сховищах.

Славна Червона Армія не тільки вигнала дорога з меж Радянського Союзу, але й розбиває німецькі полки в Східній Прусії, визволила Румунію і Фінляндію, більшість польських земель і Угорщини, визволяє Чехословаччину, виконує визвольну місію на Балканах і в Норвегії. Недалекий той час, коли прапори її перемоги повіватимуть над Берліном. І найбільшому дурневі ясно, що Червона Армія, яка трощила й трощить залізні полчища Гітлера, скоро може стерти гітлерівських прислужників із лиця землі. Але тут маємо доказ, що значить Радянська влада, як діє воля свого рідного Уряду: він не бажає ні краплини намарне пролитої крові своїх громадян. Ось чому вже вдруге та востаннє звернулася Президія Верховної Ради, Рада Народних Комісарів УРСР та ЦК КП(б)У до всіх гітлерівських прислужників по лісах і в сховищах з закликом виходити з лісу та сховищ, здавати зброю найближчій місцевій владі, ставати до війська або братись за якусь чесну працю. З подібним покликом звернувся також народний комісар внутрішних справ, що гарантує життя навіть найбільш винуватим провідникам обдурених гітлерівських прислужників, якщо вони складуть зброю й щиро покаяться. Згадані документи допомагають усім українсько-німецьким фашистам покинути дотеперішний шлях крайньо ворожих виступів проти свого народу й вийти на шлях, яким іде увесь український народ на шлях боротьби з найбільшим катом України — Гітлером і полчищами, на шлях чесної праці між своїми братами й сестрами, батьками й матерями, для своїх дітей. Стільки часу виспівували теперішні мешканці лісів і сховищ, що вони покладуть душу і тіло за волю українського народу, що покажуть, що вони козацького роду, а прийшов найсприятливіший момент боротьбою забезпечити і своєму народові можливість спокійного життя і розвитку на довгі часи, колишні кандидати на героїв поховалися в лісах, сховищах чи в соломі.

Убравши урядові поклики в поетичну форму, кличе Володимир Сосюра у своєму «Посланні обдуреним» до українських гітлерівців:

Покайтесь, поки ще не пізно,

до нас виходьте із лісів

до ваших сестер і братів,

вас кличе зоряна Вітчизна,

своїх обдурених синів...

До сонця підійміть обличчя

і розженіть прокляті сни.

До праці чесної вас кличуть

Вкраїни сонячні лани.

Вас кличе край, що над боями

встає, як прапор у віках,