До джерел

На одній стіні покою висіла неймовірна для цієї гірської місцевості картина. Майстерний портрет пастеллю якоїсь загадкової жінки. Коли мені було два роки, я думав, що це моя мама. Не дивно, що цей образ був одним із ідеалів жіночої краси впродовж цілого життя. Уявляю собі, як він вплинув на всі мої вибори, котрі потім робили долю. Протилежну стіну можна було назвати сакральною. Срібний барельєф леонардової тайної вечері у поїденій рамці, ватиканська репродукція з кінця двадцятих років святої родини Лоренцо Скарпельоні і оформлена власноручно, в рамці і з паспарту, вирізка з якогось журналу автопортрета молодого Шевченка. Він нагадував мені про тата. Ще там було кілька настінних килимів і килимків (дехто називав їх макатками) із студії Кульчицької. Настінний величезний годинник за зашкленими дверцятами. І елеґантна тридільна шафа із вмонтованим посередині дефектним дзеркалом. В іншій частині хати, яка вважалася кухнею, десь ховалися ще вилки, ножі і ложки із нойзільбера, дві частини обіднього порцелянового сервізу і псевдобароковий куферок посрібненої цукернички. Всі ці предмети видавалися дуже звичними уламками метеориту у лаконічній сільській хаті під лісом перед горами.

Правдоподібно саме через них мене ціле життя заворожувала естетика давніх курортів. Бо кожна ця річ мала свою історію. І всі ті історії стосувалися химерного курортного життя.

Один з прадідів свого часу, взявши із собою найголовніше – жінку, яку знав із дитинства, вирушив із бойківського села недалеко від курортних Устрик у широкий – як на піші переходи – світ. Йому вдавалася інженерія. Зовсім близько була галицька Америка – друге за обсягами нафтове родовище в Європі. Прадід наспособився будувати бурові вежі. Промисел поніс його за своєю географією. Усі його діти народжувалися у нових пунктах поширення видобування нафти. Битків, Борислав, Східниця… Так тривало до того часу, поки в Моршині не знайшли чудесну воду, настояну на нафті. Прадід перекинувся від стихії до стихії. Вклав усі збереження у ділянку недалеко від джерел і збудував пансіонат. Перша війна знищила Моршин, але потім йому вдалося відновити свою справу. Віллу назвали «Стефанія». Старші доньки прадіда провадили господарство готелю, здобувши великий досвід, але не отримавши вищої освіти. Пансіонат мав добру репутацію і доволі сталу клієнтуру. Перевагу надавали українцям, хоча були і постійні мешканці з Кракова і Варшави. Той портрет, під яким я усвідомив себе, залишив після себе один такий з художньої академії. У тридцятих роках, коли Моршин був уже страшенно популярним, коли там з'явилися справжні люксуси, «Стефанія» сприймалася як добре надійне ретро. І саме тоді його полюбили українські публіцисти різного політичного спрямування. Моя бабця, молодша донька власника, розповідала про курортні вечори в пансіонаті, коли знамениті журналісти з протилежних таборів не дискутували, а дотепно іронізували із ідеологічних постулатів одне одного, а церковні достойники згадували всілякі байки із свого поважного щоденного життя. Усі пили воду. І вода, що заходила у тіла, робила їх на якийсь час беззбройними, але дуже жвавими. Так звірі часто поводяться при водопої. Перші совіти, звичайно, все націоналізували, але пансіонат залишався пансіонатом, яким займалися старі власники. А за німців склалося так, що саме у Моршині перебували тодішні українські письменники із Сходу, які у 1944 поїхали звідси на Захід. Всі там були дуже близько, всі там робили остаточний вибір.

Потім усе конфіскували. Частина прадідової родини подалася разом з втікачами. Бабця з малим татом і ще одна її сестра з чоловіком і малим сином поїхали до Сибіру. Старенького прадіда милосердний офіцер залишив на пероні. Через багато років бабця повернулася до руїни. І віднайшла тих кілька речей, які у новому місці нагадували їй про пансіонат у віллі. А мене вони заразили тьмяним чаром естетики курортного способу життя, неквапливості і оголеної товариськості. І води як найбільшої цінності, довкола якої все спроможне обертатися.