«Віддана»: фільм про жінок від жінок

Ольга Руденко

16 січня романтично-фантазійна стрічка «Віддана» від компанії FILM.UA за мотивами роману-бестселеру «Фелікс Австрія» вийшла у прокат в кінотеатрах України. Фільм можна побачити у 170 кінотеатрах в понад 80 містах. Львів'яни побачили стрічку і познайомилися із знімальною групою на п'ять днів раніше. Продюсерка Надія Зайончковська після показу фільму сказала: «Це фільм про жінок від жінок». Мала на увазі, що найбільшу участь у створенні стрічки брали саме жінки. Роман написала письменниця Софія Андрухович, адаптувала сценаристка Аліна Семерякова, режисерка – Христина Сиволап, виконавиця головної ролі – Маріанна Янушевич. Що їм вдалося створити?

Про що фільм

Історія починається у Станіславові – теперішньому Івано-Франківську, у другій половині 19 століття. Доктор Анґер втрачає у пожежі дружину, але вдається врятувати двох дівчат – його рідну доньку Адель і доньку хатніх робітників Стефанію. Вирішує виховувати їх разом, дівчата виросли і стали нерозлучні. Адель заміжня, а Стефа веде господарство. Вони досі не розуміють, хто вони одна одній: сестри та подруги, чи служниця та господиня. Вони не можуть одна без одної, але що їх пов'язує: сестринська любов, фінансові справи, дружба чи щось інше? Вчинки і дії таких персонажів як Петро Сколик – чоловік Аделі, чи отець Йосиф – перше кохання Стефи, ще більше заплутують глядача. Яка ж нитка тримає цих дорослих жінок разом, якщо від любові (ось служниця ніжно миє свою господиню у ванній, а наступного дня пані змушує ту винести нічний горщик) до ненависті – один крок?

Де і як фільмували «Віддану»

Зйомки фільму розпочалися торік у квітні, вони тривали 30 днів.

На жаль, глядач не побачить на екрані справжніх вуличок теперішнього Івано-Франківська. Кіногрупа шукала хоча б одну вулицю, яку можна було би видати за старовинну. На ціле місто не лишилося жодної, яка хоча б нагадувала Станіслав більше ста років тому. Уся проблема в пластикових склопакетах, асфальті та «євроремонтах».

На жаль, і у Львова та Києві вулиць, які придатні для зйомок історичних фільмів теж лишилися не так вже й багато.

Тому спеціально для фільму збудували локації у павільйоні. Звели десятки будинків, центральну площу з ринком та віллу Петра та Аделі Сколиків на площі майже 4 га. Театральну сцену відзняли у Чернівецькому театрі. Також задіяно чотири локації: у Києві, в Чернівцях, Білій Церкві та кіноселищі Ніжиловичах під Києвом.

Казка чи драма, магія чи реальність?

«Як ви побачили, фільм не є таким простим. Це і костюмоване кіно, і відтворення епохи, і любовна історія, і багато чого іншого. «Віддана» не просто фільм, це цілий всесвіт», – каже на прем'єрі продюсерка Надія Зайончковська.

У фільмі є те, чого немає у книжці. Внутрішній світ Стефи намагалися передати у стрічці метафорами і фантазійними моментами. Над старим містом літають лини, які служниця викинула у вікно, у будинку розмовляють люди з картин і рухаються паперові фігурки оригамі.

«Це дуже емоційна і часом жорстока, сповнена метафор і лірики казка», – описує свої враження актор Себастьян Цибульський. Він виконав роль мага Торна.

Проте, окрім казки, ще й є еротичні сцени з жіночими тілами. Дві головні героїні знялися оголеними. Сцени красиві, є кадри з крупними планами, але тривають вони досить довго. Відверто: нудно дивитися спочатку на оголену Аделю, а через кілька хвилин – на оголену Стефу. Чи можна було б без них обійтися? Гадаю так. У фільмі вони швидше «аби були», бо ж «без цього в кіно ніяк».

Смішного у фільмі небагато. Зал вибухав сміхом двічі чи тричі, та й і то – з примітивних жартів. Як от падіння Стефи в болото на очах гарного хлопця, чи перетворення прийомного сина Фелікса на маленького товстуна за досить короткий час. Тут більше того, що викликає усмішку – розмови служниці, яка миє підлогу, із чоловіком на картині, чи незворушна продавчиня-юдейка риби із смішними діалогами.

Така різна любов

Усі троє головних героїв: Стефанія – Маріанна Янушевич, Адель – у виконанні Олесі Романової і Петро Сколик, якого зіграв Роман Луцький, ще кілька другорядних – священник, його дружина, наприклад, відчувають і розуміють любов по-своєму.

Для Стефи любов – це жертва, відданість і бажання догодити іншим. Дівчина гасить власні почуття і служить-служить-служить…А пристрасть втамовує у кулінарії, у місті її називають кращою кухаркою, страви якої вразили самого цісаря. Для неї приготування вишуканих страв, винайдення нових рецептів – не просто хобі, це спосіб показати свою любов, довести її. Вона не лише це робить для своєї господині, не отримуючи за це платню, а йде до помешкання свого першого кохання – вже одруженого священника і робить це й там. Адже для неї: «любов – це служити іншим».

Проте все не так просто і не така проста героїня. Адже любов має бути взаємною, і пожертви нікому не потрібні, якщо про них не просять. Чи до них звикаєш і сприймаєш як данину, зручність і комфорт? Як зробили це Аделя і Петро. Для них любов – це пристрасть, це взаємні почуття. Як вдасться розірвати цей трикутник і хто яку роль виконує?

Хто ж з них жертва? Не спойлер

У 1968 році доктор медицини Стефан Карпман описав одну з найпоширеніших моделей взаємодії, що відображає співзалежність, яка розвивається за певним сценарієм. Цю модель згодом назвали на його честь «драматичний трикутник Карпмана».

Трикутник Карпмана часто зустрічається у побутовому, робочому, повсякденному спілкуванні. У ньому три ролі – Переслідувач, Рятівник і Жертва. Ролі можуть змінюватися залежно від обставин: рятівник стає переслідувачем, а той – рятує жертву. У Переслідувача найголовніша емоція – обурення. У Жертви – внутрішня метушня, паніка, образа на ситуацію або іншу людину. Ролі тасуються на момент появи Рятівника, який прагне допомогти Жертві, розібратися у взаємозв'язках стає складніше.

Усі емоції всередині трикутника ‒ підміна справжніх почуттів і переживань. Кожна роль вимагає великої енергії, але не приносить бажаної самореалізації не робить щасливим.

Знімати фільми про поведінкові моделі важко – адже, яким би хорошим був режисер та чудово написаним сценарій фільму, якщо головний герой не може відобразити усі внутрішні хвилювання, нюанси і відтінки поведінки – уся справа марна. «Не вірю» – скажуть глядачі, а критики задзьобають.

У випадку «Відданої» – вони повірили. А коли віриш, що жертва і є жертвою, а потім розумієш, що переслідувач просто так вжився (як і виконавиця головної ролі) у свою роль, що вірить у неї сам, що людська пам'ять перекручує спогади, показує їх із вигідного ракурсу, спотворює і фантазує. І коли жертва сама зненацька розуміє, що вона – Переслідувач, у цю хвилину розуміють це й глядачі. І це найцікавіший момент фільму – істина. Усе стає на свої місця. Автору, команді, акторці ( бо тут лише злагоджена робота усіх) – вдалося заплутати, закрутити глядача, змусити піти його хибним шляхом у пошуку істини. Браво, це вдалося.

Магічний пазл

«Віддана» – це фільм, який зачепить кожного. Як магічний пазл, який складає цілісну картину. Хтось буде в захваті від шикарних костюмів тієї епохи, вишитих бісером та камінцями, панчішок, білизни. Інший глядач закачає до свого плей-листу саундтреки фільму від Тіни Кароль, гуртів «The Hardkiss» та «Один в каное». Більш прискіпливий перечитає книгу Софії Андрухович – аби порівняти із фільмом. Ще когось вразить сюжет, гра акторок – українки і полячки. А чимало інших після спокусливих сцен із магічною кулінарією від Стефанії, захочуть приготувати щось подібне і опанувати галицьку кухню.