У Путіна своя оригінальна карта світу, свої історичні уявлення і трактування не лише історичних подій, але й документів. Документ може говорити про одне, а Путін тлумачить його по-своєму.
Коли він наїхав на Польщу, приписуючи слова Гітлера польському міністрові іноземних справ Юзефу Беку, поляки, звісно, обурилися і висловили ноту протесту. Бо слова Гітлера про спільний німецько-польський проєкт виселення євреїв до Уганди чи на Мадагаскар – це були тільки слова, висловлені в січні 1939-го і нічим не підкріплені. А «спільний проєкт» завершився 1 вересня того ж року.
Цікаво, що Путін, маніпулюючи цитатами, страшенно обурюється тим, що євреїв планували виселити на Мадагаскар. Мовляв, це й був початок Голокосту. А при цьому геть забуває про те, як Сталін виселяв євреїв на Далекий Схід, в порівнянні з яким Мадагаскар виглядав курортом. І якби проєкт «Мадагаскар» спрацював, були б врятовані мільйони євреїв, які після війни могли б повернутися додому.
Він обзиває антисемітами польських довоєнних політиків, але сталінські репресії проти євреїв у 1938-му і після війни замовчує. Сталін хоч і не висловлював антисемітських заяв, але знищив тоді десятки тисяч євреїв з середовища державних службовців, особливо чекістів, а також багатьох інтелектуалів. По війні почалися нові репресії – «дєло врачєй», розстріли письменників й інших митців.
Воліє також не згадувати Путін про такий документ, відправлений Молотову:
«Переселенческим управлением при СНК СССР получены два письма от Берлинского и Венского переселенческих бюро по вопросу организации переселения еврейского населения из Германии в СССР — конкретно в Биробиджан и Западную Украину.
По соглашению Правительства СССР с Германией об эвакуации населения, на территорию СССР, эвакуируются лишь украинцы, белорусы, русины и русские.
Считаем, что предложения указанных переселенческих бюро не могут быть приняты.
Прошу указаний.
Приложение: на 6-ти листах.
Начальник Переселенческого Управления при СНК СССР
ЧЕКМЕНЕВ».
Як вважають дослідники, пропозиція Третього Рейху була відправлена самим Адольфом Ейхманом.
Цікаво, що політики Ізраїлю ніколи не протестували проти вшанування пам'яті Сталіна. Для них це завше було нормою. Зате їх досі нервують Бандера, Мельник, Шухевич, а недавно ще й батько і син Липи, яких вони звинуватили в Голокості.
Жодних підстав для таких звинувачень нема, і наша влада повинна була б вимагати цих доказів. Але теперішня влада надто слабка, щоб на такі речі реагувати. Цим і користають політики Ізраїлю, Польщі та Росії. Адже поляки теж кинулися звинувачувати названих вище діячів у всіх смертних гріхах. Особливо тут кумедно виглядають нападки на Івана Липу, одного з міністрів Центральної Ради й талановитого письменника. Після Першої московсько-української війни він разом зі своїм сином, письменником та публіцистом, Юрієм жили в Польщі.
Якщо вони чинили якісь злочини проти польського народу, то чому їх жодного разу не було арештовано? Іван займався медичною практикою, Юрій навчався в Познанському університеті, публікувався в багатьох часописах, в тому числі й медичних польськомовних.
Ставлення Юрія Липи до євреїв було завше прихильне, недарма ж його цитував Мартен Феллер у книзі «Пошуки, роздуми і спогади єврея, який пам’ятає своїх дідів» (1994).
МЗС Ізраїлю треба просто вислати окремі цитати з праці Ю. Липи «Призначення України», де він засуджує погроми: «Одна з московських генеральних ідей, зв’язана з антисемітизмом, прийнялась на деякий час серед чорносотенців на Україні (1907–1917), а також серед декого з сучасних інтелектуалістів. Це пропагування т. зв. «Протоколів сіонських мудреців», фальсифікату з сатири М. Жолі, зробленого на замовлення московської політичної поліції».
Тут треба уточнити, що чорносотенцями в Україні не були українці.
Ще цитати: «Серед українців-інтелігентів XIX століття були два роди відношення до жидів (тоді до 3-ох мільйонів на землях України). Перший був беззастережно прихильний. Прикладом цього може бути Дмитро Донцов, що 1911 р. виступив проти антисемітизму українських націоналістів, а 1906 р. стояв на чолі боївки для оборони жидів проти антисемітів у Києві». Навпаки, вказує Ю. Липа, більш соціалістичний М. Драгоманов «називає жидів «громадою з відсталою релігійною культурою», що має ціхи паразитизму, бо не визнає законів конкуренції».
«Під час переломних років 1917–1923 жидівство дуже потерпіло на землях України. Цілковиту ж ліквідацію жидівства на Україні може спричинити сучасна совітська політика. Совіти цілком змінили стан розпорошення жидівства по краю, що є завжди таким важливим для жидівських кагалів-посередників. Сучасне жидівство під Совітами або є виділене в спеціальних, дуже недогідних колоніях (Біробіджан, Крим), або в совітській адміністрації Сталіна. В кожнім разі, кагал там знищений».
Усі ці цитати я міг би взяти безпосередньо з книжки Ю. Липи, але з огляду на термін, який напружує усіляких долінскіх-рабіновичів, подаю за книжкою львівського єврея, якого, як бачимо, ці терміни не хвилюють.
Отож, не дивно, що закиди з боку Польщі та Ізраїлю збіглися в часі з територіальними претензіями Путіна до України. Востаннє він марив про Новоросію ще в квітні 2014 року. А зараз знову заговорив про те, що Україна до Причорномор'я не має взагалі жодного стосунку. Тобто щойно Україна опиняється в слабкій позиції, в Росії прокидаються реваншистські сили, які відразу починають планувати переділ кордонів.
І цікаво, що не спиняють їх події останніх років, коли місцеве населення Сходу й Півдня України не підтримало єднання з Московією, а спроби розігріти антиукраїнські настрої та сепаратистські рухи були успішно притлумлені. За винятком Криму й Донбасу, куди Путін ввів війська.
А що на ці претензії відповів наш Президент? Минуло три тижні! А він ні мур-мур.
Його також ані на мить не схвилювали звинувачення в Голокості історичних осіб, які до Голокосту ніколи не були причетні.
В епоху Кучми Путін плів гарячку про 17 мільйонів росіян в Україні, сплутавши з відсотками, а в епоху Януковича говорив про Україну як «лоскутноє государство». Себто зібране докупи з різних територій.
Взагалі, якщо уважно аналізувати недавні виступи Путіна, то яскраво видно, що старечий маразм там уже прогресує. Він часто плете абсолютні нісенітниці, тасуючи датами й плутаючи події. Недарма ж Мюнхенську угоду 1938 року він назвав... Мінською.
Вся справа в тому, що ще в 2010 році російським вченим, які займаються історією Росії та України, дали завдання дослідити і «обосновать» права Росії на Україну. З'явилося чимало різної літератури на цю тему, дещо з цього Путін читав і взяв собі на озброєння. Не грало тут лише одне питання: у всіх українських губерніях за царя-батюшкі українці чисельно відчутно переважали. Лише в Херсонській губернії українців було найменше – 53,5%, але росіян там було 21%. Ніде росіяни не мали більшості.
Отже, проминуло три тижні від часу виголошення територіальних претензій – реакції жодної. То що нам варто чекати далі? Відкритої агресії?
Так, про неї теж заговорили деякі аналітики. Навіть називають ймовірні дати – травень-червень цього року. Однак для відкритої анексії нема в Путіна жодних підстав, хоч він знову затягнув свою занудну мурку, що українці, білоруси і росіяни – «це майже одне й теж в етнічному сенсі слова і з точки зору нашої історії, духовних начал».
Однак події останніх років довели, що це не так. Українські росіяни у своїй більшості проти вливання в імперію.
15.01.2020