24 роки від дня смерти — 10-го січня 1921 року
В історії української музики найпочесніше, після М.В. Лисенка, місце належить безперечно Миколі Дмитровичу Леонтовичу — цьому високообдарованому і глибоко ориґінальному композиторові. Все своє недовге життя він віддав праці над розвитком рідного музичного мистецтва. Основа його творчости — обробка українських народних пісень. В цій царині він відкрив цілком нові, незнані ще до того шляхи. Він не обмежувався гармонізацією пісенної мелодії, а розгортав на її основі великі твори, розкривав глибокий зміст і неперевершену красу української пісні. Майстерність розподілу голосів у хорі, сміливість і оригінальність засобів розробки, широкий розмах і динамічність підіймають гармонізації Лентовича до рівня самостійних високохудожніх творів. Такі його барвисті хорові мініятюри як: «Щедрик», «Дударик», «Ой, зза гори кам'яної», «Мала мати одну дочку», «Пряля», «Піють півні», «Із-за гори сніжок летить», «Козака несуть», «Чорнушко душко», «Гей, у світлонці» і багато інших відкрили нову добу в українській хоровій культурі.
Глибокий і ориґінальний талант Миколи Дмитровича, позначився і на його духовно-церковних творах. Хто вслухався в звуки його літургії, той не забуде високої від неї насолоди і духовного зворушення.
Кращі з сучасних українських композиторів використовують досвід Леонтовича. Високий художній рівень, глибока правдивість і реальність творів Леонтовича, як хорового композитора, зачаровують слухача, відкривають перед ним завісу якогось нового світу, повного краси і таємничої принади. І в творах на поетичні тексти письменників, як «Легенда» й інш., і в незакінченій, на жаль, опері «На русалчин Великдень», що займає значне місце в творчості композитора, він повнозвучний і оригінальний. Передчасний кінець цього палкого і талановитого творця увірвав його життя на 44 році, в самому розквіті творчих замірів і шукань.
Почуття безмірного жалю стискає серце при згадці про Миколу Дмитровича, цього завжди замисленого, з високим чолом і великими променистими очима, працівника української культури. Думка зупиняється напівдорозі... Холодна зимова ніч, з 9-го на 10 січня 1921 року... В хату батька Миколи Дмитровича, в селі Марківці, на рідному Леонтовичеві Поділлі, біля Тульчина проситься ночувати невідома у хутряній шкірянці і високих чоботях, з наганом при боці особа... Залишається ночувати в одній кімнаті з Миколою Дмитровичем. Вдосвіта всі в домі прокидаються від пострілу... Кінець!... Безглуздий, передчасний... Кінець, який спіткав і першого міністра освіти України — поета М. Стешенка, і засновника Української Академії Мистецтв — О. Мурашка, і талановитого письменника-повістяра Олелька Островського, і видатного нашого археолога Щербаківського, і багатьох інших...
В особі М.Д. Леонтовича ми втратили великого композитора, що віддав себе всього служінню рідній музиці, рідній пісні.
Творчу спадщину Леонтовича треба глибоко вивчати, треба пропаґувати її широко для того народу, якому він служив.
Земля