Українські обласні центри, які в попередні епохи були радше адміністративними та індустріальними осередками, ніж культурними, повільно, проте досить упевнено заявляють про свою унікальність. Свідченням цього є поява новітніх інтерактивних музеїв на кшталт Музею історії Дніпра, оригінальних меморіальних об’єктів, організація історичних фестивалів і навіть відкриття тематичних ресторанів.
Утім, чи не найголовнішим показником активності міських культурницьких середовищ є не стільки наявність незвичних туристичних атракцій, скільки частка тих мешканців, котрі воліють плекати саме свою питомо міську ідентичність, дізнаючись більше про минуле того культурно-соціального простору, де вони нині перебувають, та вшановуючи пам’ять своїх попередників.
Різдво у Вінниці
У деяких містах України (скажімо, у Львові, Дніпрі або Вінниці) були створені спеціальні інституції, завданням яких стали вивчення та популяризація локальної історії, а також допомога мешканцям полісів в усвідомленні зв’язку між різними поколіннями містян, декодуванні візуально-текстуальної спадщини. В інших містах активну діяльність розгортали муніципальні управління чи департаменти, що мали на меті розвинути туристичну привабливість міст та займатися їхньою промоцією як усередині країни, так і за її межами. Як наслідок, багато обласних центрів України наразі можуть пишатися сучасними інформаційно-туристичними центрами, власним брендингом або ж якимось іншими цікавинками. Той, хто нещодавно гуляв середмістям Вінниці, мабуть, зауважив музичний репертуар міської водонапірної вежі, із годинникового механізму якої щодня лунають п’ять різних мелодій. Дізнавшись список мотивів, що виконувалися перед Новим роком (а це Гімн України, марш «Стяг» часів УНР, відома веснянка «Подоляночка», символ об’єднаної Європи «Ода до радості», які, щоправда, з початку зимових свят були замінені на світові різдвяні хіти), можна зрозуміти, у якому культурному й геополітичному напрямі нині рухається місто та які історичні епохи шанують його мешканці.
Варто зазначити, що колись баштовий годинник візитівки Вінниці вибивав лише одну, проте дуже знайому мелодію. Трохи більше п’яти років тому (1 грудня 2016 року) з Водонапірної вежі вперше залунав славнозвісний «Щедрик». Легендарний твір всесвітньовідомого уродженця Вінниччини Миколи Леонтовича, на честь якого в місті названо Коледж культури та мистецтв, а також розлогий парк, отримав визнання з боку влади в ході пісенного флешмобу #Щедрик100challenge, який був приурочений до сторіччя з моменту першої привселюдної презентації пісні. Тоді впродовж декількох місяців кінця 2016-го – початку 2017 років десятки виконавців із різних країн світу публікували в мережі інтернет відеозаписи зі своїм виконанням «Щедрика», а Вінниччина остаточно визначилася з власним музичним брендом.
Цікаво, що знана в англомовному світі під назвою «Carol of the Bells» композиція залишалася за радянських часів на рівні обрядової пісні, а справжнього ренесансу досягла вже в незалежній Україні. Завоюванням свого почесного місця у світовій масовій культурі різдвяна пісня завдячує конкретним особистостям, серед яких, крім самого Леонтовича, ще Симон Петлюра, Олександр Кошиць, Петро Вільговський й інші, а також голлівудському кінематографу. Мета ж цієї статті – не вкотре переказати історію приголомшливого успіху цього фольклорного взірця, що від давніх часів побутував на Поділлі, або ж перерахувати, у яких західних фільмах чи телесеріалах коли-небудь лунали різні аранжування твору. На ці та інші теми, що пов’язані як із самою різдвяною піснею, так і з долею її автора останнім часом було написано багато публіцистичних нарисів, наукових праць та навіть художніх романів. Ми ж натомість спробуємо розібратися, у чому полягає секрет її приголомшливої популярності саме у вітчизняному культурному контексті й чому різні способи публічного ушанування мелодії стали такими актуальними саме зараз.
Отож спробуймо пояснити цей конкретний цікавий випадок, звернувшись до однієї наукової моделі, яка сприяє осмисленню подібних процесів дифузії різноманітних культурних практик та їхнього щасливого повернення на Батьківщину. Тим паче, що сама її назва, не надто академічна за своїм звучанням, проте легка для запам’ятовування, не залишить байдужими всіх любителів поласувати дуже відомою стравою. Так-от, поняття так званого «ефекту піци», що дало початок теорії, про яку йтиметься детальніше далі, було апробовано спочатку в межах релігієзнавства, а потім соціології та соціальної антропології. Воно мало на меті на зрозумілому прикладі пояснити феномен повторного сприйняття материнською культурою притаманного саме їй явища, щоправда, уже після того, як воно стало популярним в іншому соціальному середовищі, яке змогло дещо видозмінити й модифікувати його. Дотепна назва наукової концепції хоч і походить від спостереження за долею всім відомого гастрономічного символу Апеннін, проте зміст описаного нею явища є досить універсальним, а отже і таким, який можна застосовувати для аналізу подібних випадків з абсолютно різних культур світу. Утім, спробуймо пояснити все послідовно та простішою мовою.
Вважаю, що небагато з нас задумувалися над питанням щодо того, за яким принципом у національних кухнях різних країн обираються страви-фаворити та чому популярні страви з часом навпаки перетворюються на аутсайдерів. А що, коли за популярністю конкретних наїдків стоять якісь конкретні історичні обставини? Якщо раптом, скажімо, піца (нині така улюблена й популярна у всьому світі страва) колись сприймалася італійцями абсолютно інакше, ніж вона сприймається зараз? Саме над такими питаннями свого часу замислювався Агехананда Бхараті – учений, якого можна вважати великим оригіналом не лише з огляду на його непересічний науковий доробок, а й враховуючи ті методи, за допомогою яких він його сформував. І хоча згадане прізвище вченого оманливо пробуджує в нашій уяві асоціації з індійською екзотикою, отримане при народженні ім’я цього чоловіка не має нічого спільного з Азією. Леопольд Фішер, а саме так колись звали цього самобутнього вченого, народився у Відні 1923 року та ще змалечку цікавився індологією. Уже в більш зрілому віці він відзначився низкою дивовижних учинків: зумів вивчити 15 мов, устиг послужити у Вермахті (звідки завдяки своїм глибоким знанням швидко потрапив на службу перекладача для бійців добровольчого легіону «Вільна Індія»), пройшов босоніж понад 1500 кілометрів із півночі на південь усього субконтиненту. Проте на звання чи не найголовнішого дивацтва (з точки зору пересічного європейського обивателя) заслуговує прийняття ним індуїстського чернецтва та нового імені, яке відбулося на берегах річки Ганг у священному місті Варанасі 1951 року. Не викликає подиву, що з таким цікавим життєвим досвідом Фішер-Бхараті зробив згодом блискучу кар’єру вченого в Сполучених Штатах Америки, де згодом і написав одну зі своїх найвідоміших праць під назвою «Індуїстський Ренесанс і його апологетичні моделі» (англійською «The Hindu Renaissance and its Apologetic Patterns»).
Автор наукового терміну «ефект піци» Агехананда Бхараті
Саме в ній антрополог переконував, що до Першої світової війни піцою називали здебільшого простий дріжджовий пшеничний корж, який упродовж тривалого часу переважав у раціоні contadini – селян із Південної Італії. Зважаючи на їхню бідність, він часто слугував для них важливим джерелом поживи. Завдяки ж масштабним міграціям незаможних класів із півдня Апеннін до Америки, а також під впливом подальшого зростання матеріального достатку переселенців, які невдовзі почали відкривати свої заклади громадського харчування, піца стала популярним наїдком не лише італійських емігрантів, а й решти американців. За декілька десятиліть кінця ХІХ – початку ХХ століть піца благополучно перемістилася з убогого родинного столу біля домашнього вогнища на екстравагантні столики невеличких кав’ярень і ресторанів. За словами деяких дослідників історії «Великого яблука», перша піцерія в Нью-Йорку та загалом в Америці під назвою Lombardiʼs з’явилася ще далекого 1905 року. Хоча, як це часто трапляється в таких випадках, у мешканців Чикаго виникають сумніви щодо того, де з’явився перший заклад, що подавав своїм відвідувачам цей італійський смаколик. Як би там не було, значною мірою до популяризації страви спричинилися такі чинники, як простота її приготування, «гнучкість» можливої рецептури, культурна та гастрономічна еклектика, що панувала у великих містах країни. Для того, аби піца поступово перевтілилася з просто смачного продукту в набагато привабливіший для індустрії фастфуду товар, не вистачало якогось сущого дрібʼязку. І ця дещиця у вигляді технології замороженої піци-напівфабрикату зрештою з’явилася в тих самих Сполучених Штатах Америки 1957 року. Саме з цього моменту почалася, а радше пришвидшилася тріумфальна хода світом на той момент уже загальноамериканської страви, яку успішні італо-американські підприємці вже в оновленому статусі невдовзі привезли до Італії. За словами Фішера-Бхараті, через якихось два десятиліття після описаних подій піца остаточно перестала вважатися їством лише незаможних верств, ставши імпозантною стравою спершу скрізь на Апеннінському півострові, а згодом і всюди в Європі. Таким, за словами вченого, був прототиповий випадок «піца-ефекту», який уперше показав механізм, завдяки якому цілий ряд культурних явищ і практик, опинившись в іншому соціальному середовищі та якоюсь мірою трансформувавшись там, змогли знову повернутися в материнську культуру. До таких матеріальних та нематеріальних феноменів належать не тільки страви (наприклад, тіккі-масала), а й танці (сальса), мистецькі твори (кінематографічна трилогія про Апу Сатьяджита Рая), традиції та навіть духовні/тілесні практики (приміром, йога, про яку, власне, і писав Фішер-Бхараті).
6 січня 2022 року. Оркестр військової частини 3008, що дислокується у Вінниці, «Щедриком» привітав вінничан та гостей міста зі святом Різдва Христового в одному з торгово-розважальних центрів міста
Хрестоматійною ілюстрацією «ефекту піци» по-вінницьки, як уже згадувалося на початку, була історія вшанування в публічному просторі мелодії «Щедрика». Відомий у всьому світі музичний твір став особливо популярним в області й у головному місті регіону саме тоді, коли в країні почали вирувати важливі свідомісні зрушення. Завдяки комунальному підприємству «Центр історії Вінниці», який нещодавно переформатовано в «Музей Вінниці», департаменту маркетингу міста та туризму, місцевим навчальним закладам і широкому колу любителів історії Вінниці культурний ландшафт міста над Бугом почав набувати своїх специфічних, досить виразних привабливих рис. У місті з’явилися нові музеї, цікаві екскурсійні маршрути й пов’язані з місцевим матеріалом тематичні заклади харчування. Влада та мешканці не надто туристичної ще в недавньому минулому Вінниці, а також низки інших українських населених пунктів, почали поволі осягати вигоди від розвитку креативних індустрій, промоції минулого та поліпшення власного іміджу. Таке усвідомлення зрештою допомагає міському середовищу бути конкурентними в умовах постіндустріальної економіки, більш ефективно використовувати потенціал тутешніх та бути привабливим для вихідців з інших міст. Для звичайного ж туриста, який полюбляє оглядати нові пам’ятки, екскурсія містом, де відчувається свій унікальний дух, де загадкова історія в якийсь абсолютно особливий спосіб переплітається із захопливим сьогоденням, є чи не найкращою розвагою.
26 червня 2021 року в місті Тульчин на площі біля палацу Потоцького відбулася акція «Щедрик – мелодія Вінниччини». Зафіксовано новий рекорд України – одночасне спільне виконання «Щедрика» 3512 виконавцями
Отож, друзі, подорожуймо Україною! Видираймося на ратуші, робімо яскраві світлини на тлі гарних будівель, смакуймо вишуканими стравами в українських містах, бо вони на те насправді заслуговують. Як і заслуговують на нашу любов та турботу, навіть незважаючи на те, багато про них знають у світі чи ні.
19.01.2022