Колишний провідник молодочеського сторонництва, а відтак бувший міністер-предсідник чесько-словацької републики, д-р Карло Крамарж, затягнув на новий рік у свойому дневнику "Narodni Listy" застарілу пісеньку про віднову панслявізму. Він сподіває ся, що чеський нарід не спроневірить ся своїй минувшині і не зрече ся любови до Poсії, та що обновлений панслявізм стане всеславянським ідеалом. По його думці потребують Славяне обезпеки своєї самостійности, а такою обезпекою буде всеславянська ідея, котра доведе до уздоровлення внутрішнього життя Росії, а сею великою ідеєю є вєеславянство. Загребущий російський імперіялізм провалив ся, а тепер повинна Росія змагати до внутрішнього відродження. Тілько свобідним розвитком своїх народностей може нова Росія дійти до внутрішнього зєдинення, а в сій внутрішній політиці буде містити ся ідеал її заграничної політики — вона має стати оборонним щитом усік слявянських братів і з ними творити нерозривний політичний союз, котрий буде запорукою мира і свобідного розвитку всіх инших народів. Окрім того д-р Крамарж промовляє за союзом середньо-европейських малих держав: Польщі, Чехословачини, Румунії, Югославії і Греції, яко эаборолом мира і проти ґерманського посягання на сході.
Головний дневник чеського хліборобського сторонництва "Vеnkоv" відклонює панслявістичну політику яко суперечну нинішній добі і дійсности. Сучасна доба є занадто живлова і розбурхана, щоби можна її втихомирити таким гарним напівом, який гомонить із славянської рапсодії д-ра Кpaмаржа. Національне самолюбство, навіяне основами парижського мира і проґрамою союза народів, повинно бути нашим окликом, кінчить хліборобський дневник. He будемо вдавати ся в розбір погляду чеських хліборобів, котрих голос наводимо тілько для зазначення, що й Чехи не згоджують ся з д-ром Крамаржом, а висловимо тут тілько наш погляд що до українського народу. Коли д-р Крамарж видвигає прапор панслявізму яко запоруку мира і свобідного розвитку народів у Росії (отже й українського), то мимохіть насувають ся тут слова: timeo Danaos et dona ferentes. Д-р Крамарж був усе так зачаджений московським панслявізмом, що з того чаду не очуняв і до нині. Хоч був провідником молодочеського сторонництва, котре величало себе вільнодумним, обожав царську Росію, тюрму народів, а навіть тоді, коли там почало на світ благословити ся і проявляли ся змагання до конституційного перестрою самодержавного царства, д-р Крамарж доказував, що Росія не дозріла до парляментаризму і задлятого російська інтеліґенція повинна вдоволяти ся тілько моральним впливом на державну управу та що самовладу в Росії можна буде аж тоді перемінити в конституційну монархію, коля російське населення, а не горстка інтеліґенції орґанічним розвитком, а не уличними ворохобнями дозріє до того степеня, щоби з повною свідомостю великої відвічальности взяти участь в правительстві.
На такі виводи і розумовання дра Кpaмаржа дав я йому обємисту відповідь в 169 ч. "Konservative Korrespondenz" у Відні з 30. мая 1905 р. п. з. "Reform- und Verwaltungsbestrebungen in Russland" і вказав на се, що його ради похожі на осторогу, що бажаючий навчити ся плавати, не повинен лізти в воду, бо може потонути.
Д-р Крамарж мимо демократичної молодочеської вивіски спочував усе імперіялістичним московським посяганням і так як його партийний товариш пок. д-р Рашаті, не признавав українського народу самостійним, подібно як і в Narodn-іx List-ax наш нарід не инакше називано, як Rusove. Пригадаю тут мою розмову з д-ром Крамаржом в часі делєґаційної сесії в Пешті в 1895 р. в читальні, в прияві дальматинського маршалка і делєґата, пок. д-р Булата. В розмові на тему славянських літератур, висловив д-р Крамарж своє невдоволення, що український нарід змагає до розвитку рідного письменства, коли має готове і багате московське та не йде за М. Гоголем, котрий писав по московськи. На се замітив я, що питання се треба полишити свободі і самоозначенню кождого народу та що й між Москалями є освічені люди, котрі признають нашу народну окремішність і високо цінять наших письменників (от хочби Шевченка, Вовчка і т. и.). А коли д-р Крамарж так одушевляє ся московською літературою, то чому не радить Чехам приняти багату московську мову і літературу? В сю розмову вдав ся і д-р Булат і признав справедливість моїм поглядам.
Одначе д-р Крамарж не понехав свого хибного погляду, а коли московський панслявізм, суперечний у своїх змаганнях з ідеалістичним панслявізмом давних чеських і словацьких народолюбців (Ґанки, Шафарика, Паляцького, Колляра і ин.), а також суперечний із змаганнями українських словянолюбців (1841 р.) почав тратити основи єствування, тоді д-р Крамарж виступив з перемальованою вивіскою неослявізму, котрий проповідували також всеполяки, як Дмовський, Ґрабський і т. п. Всім ще добре остає в тямці неославянська пропаґанда д-ра Крамаржа злучена з памятними зїздами перед почином всесвітної війни в Празі, Кракові, Варшаві, Львові, Москві і Петербурзі, в котрих окрім приятелів д-ра Крамаржа брали участь представники всеполяків і польських подоляків та москвофільських наймитів з Дудикевичом, Глєбовіцьким, Верґуном і т. п., де торговано українським народом і обдумувано способи його заневолення і винародовлення обаполи Збруча.
Події в часі світової війни і діяльність д-ра Крамаржа в часі визвольної боротьби українського народу в Парижі, його поїздка до Денікіна і т. и. також остають усім у свіжій тямці і стають несхитним доказом, що він нічого не навчив ся і нічого не забув.
Тимто його сирена не заманить українського народу, а коли самі Чехи відпекують ся крамаржівського панслявізму, видобутого ним з поміж старого напуття намісць проповідуваного ним недавно неослявізму, то тим менше ми можемо сю заржавілу вивіску вважати можливою запорукою світового мира, обнови внутрішних відносин бувшої Росії і обезпеки самостійности поселених там народів. Радимо отже д-рови Кpaмаржови зложити сю вивіску до музея старинностей, нехай собі там спокійно спочиває.
Нова Рада
14.01.1920