Малий фейлєтон.
Присвята авторови "Героїв".
("Вперед" ч. 184 з д. 31. XII).
Кінчалась осінь 1918 р. Зимний дощ падав день в день, здавало ся природа плакала над свіжою могилою "Матери народів", а дивний вітер заводив сумну пісоньку та уносив в непамять наші терпіння.
Вони їхали в усі сторони, щоби зачати жниво разом з иншими на провінції. І ми вибирали ся в дорогу, де ждала на нас тяжка праця — а опісля хто зна — яка доля. Скоро і трівожно збирали ся десятки нашої молоді, щоби станути на заклик провідників. Одні заохочували других — а всіх кликала одна і та сама праця: для "України Неньки".
Се був клич до всего народу — до усіх — у кого була сила і змога. Сотки молодих учеників лишали шкільні лавки, сотки студентів залишали університетські студії та брали ся поспішно до загальної праці. Селянин лишав недоорану ниву і нічю ладив ся до діла. Жінка складала полатане білля — та ладила його свойому мужеви. Сестричка випитувала ся братчика, чому так безупинно працює — вже третю ніч — а по відповіди тішила ся надією на успіх.
Усюди — де лиш жив український нарід — по містах, місточках і селах ніс ся голос ударів, гомін праці підземних ковалів, що потай кували красшу долю своїй країні.
___________
В духовнім семінари замовкла мельодія "тропарів" і "подобних" а в шафах остали ся лише чорні реверенди, та стоси книжок, записок, молитвословів. Вихованків покликав клич їхнього народа, що ще перед місяцем велів їм їхати в семінар. А нині? Вони пішли разом з иншими тисячами на широкій лан... Чи певні успіхів?
___________
Широкою улицею міста ішов гарно убраний панич. Чорний плащ завивав його делікатне, ніжненьке тіло, а баранковий ковнір обвивав біленьку шию. Баранкова шапка віщувала скору зиму. Поважно зближав ся в сторону техніки — та бистрими очима — через сильні шкла цвікера, глядів на тих, що летіли в сторону двірця, щоби відїхати, куди їм приказано. Окутою сріблом паличкою махнув їм на дорогу та пожелав щастя... А сам побіг до "Ренесансу", щоби налити ся теплої кави на здоровля тих, що бродили по сільським болоті, повідомляючи нарід про інструкції провідників.
___________
Один із тих, що пращав його "панич" паличкою, лежав в польській неволи по тифі та читав статтю "Герої". — Фантазія "панича" ранила його зболіле серце — а з очей летіли слези. Сумні "бриґідки" нерозуміли сліз бідної людини, що перед роком мала так багато надій.
Невиносиме зимно зморозило висохле тіло, покрите діравою сорочкою. Тверда камянна долівка давила зболілі кости. Місто покривала гріли його докори товариша, що весь час бавив ся в "Ренесансі" та дивив ся, як меценас числив гроші, та вибирав ся за границю, щоби вигідно важити щастя.
___________
На третому поверсі міської камениці сидів панич "аристократ духа", та пишучи статтю "Герої" — кінчив її питанням: Знаєте, чому "наша славна Україна зажурила ся"?
[Нова Рада, 11.01.1920]
11.01.1920