На святий вечер.

 

„ПредвѢчный родилъ ся предъ лѣты,

Хотяще землю просвѣтити;

Да нась отъ тьмы возведетъ

И ко свѣту приведетъ..."

 

І вечер вже... Скрізь тихо, наче в усї.

Лиш вітер часом свисне за вікном,

Лиш десь-колись по-під вікном хатини

Моєї сквапно перейде хто-небудь, —

Снїг під ногами срібний заскрипить

І ясним сріблом на шибках засьяє,

Заіскрить ся, як зорі золоті

Іскрять ся з неба серед ночи, тихі.

Я в хатї сам один сиджу з думками.

Вій вітре зимний! навівай на душу

Згадки давно минулих днїв дитячих!

Палайте зорі, в душу киньте промінь,

Присвічуйте давно забутим мріям,

Поляглим трупам у борбі житя!...

От, як давний-давний той час здає ся!

Мале хлопя, з ще меншими журбами —

Мов нинї бачу, — бігає по хатї;

Тo по соломі тричи перевернесь,

То знову, вставши, витріщає очи

На "дїда", що єго в кутї ставляє

Під образом Миколи батько.

                                     "Що се, —

Питає — тату?"

                      "Дїд, мій сину любий;

Дїд, що некречні дїти бити буде."

— "Він бити буде? Околіт соломи?

Ану, я знову перевернусь! Най він

Стрібує бити! Ха-ха-ха!"

                                               І батько

Всміхає ся й виходить з хати, добрий.

А мати сїном застилає скриню,

Пахучим сїном і обрусом білим

І в свічниках дві свічечки ставляє.

"Василечку, поглянь з порога, сину!

На небо глянь, чи зорі вже займились."

Трас-трас дверми...

                          "Вже світять, мамо, світять!"

"То й я засвічу. Клич до хати тата!"

І входить батько, просфору виймає,

Всїм по черзї єї підносить з медом

І щось говорить, — щось веселе, видко,

Бо радий сам і другі раді дуже.

А там, молитву змовивши коротку,

Сїдають всї вечеряти при скрини.

Мале хлопя й собі-ж сїдає тихо

На батькових колїнах до вечері.

Та де єму, пустїєви, всидїти?

Він, ласощів понипавши потрохи,

Бере горішків з миски в обі жменї

І скіць на землю! — вже в соломі граєсь

І квокає як з курятами квочка.

Аж і в вікнї щось зорями засьяло.

"Вертеп! вертеп!" і вже на лавцї хлопець

Вже рученьками о варцаби спер ся,

А очи, очи з радости аж скачуть,

— Уста-ж нї пари, з радости нїміють.

І слухає він — колядують хлопцї,

Такі-ж як він, та тілько трошки більші.

І слухає він, хоч не знає, що се

Вони співають. Та єму так любо,

Так любо, наче він той цар в коронї,

Що у вертепі клеєній з паперу.

А як він радо вибігає з хати,

Щоб винести колядникам заплату!

Як довго й смутно дивить ся за ними!

Мабуть се в него був єдиний смуток,

Бо другого не знав тодї хлопчина.

І він, вернувши в хату, на ослонї

Сїв у задумі...

                               "Мамо, що ті хлопцї

Співали?"

                            Мати глянула на батька

І глянула на сина свого любо:

"Колядували, сину" каже. "Нинї

Христос родив ся, днесь вродилась Бозя.

Всї люде нинї тїшать ся, співають,

Веселі всї..."

                                "А що-ж то? Бозя, мамо,

Що року родить ся така маленька?"

"Нї, сину, Бозя в небі, Бозя вічна.

Людей нї світа не було тодї ще,

Як Бозя в небі вже була... Раз тілько,

А се давно-давно було, — та Бозя

Дитиною зійшла на землю з неба,

Росла і знов пійшла до неба відси."

"Чого-ж се, мамо, Бозя йшла на землю?

Хиба-ж там в небі зле було їй жити?"

"Нї, синку, в небі дуже-дуже гарно...

А Бозї лиш людей на світї жаль

Зробило ся, що люде ті в незгодї

З собою жили, в темнотї й без правди.

Щоб их до правди знову навернути,

Щоб згоду, мир, любов на світ принести,

Щоб их добру навчати, Бозя з неба

Зійшла і жила між людьми як люде..."

Звялив хлопчинї сон повіки, — в мами

Заснув спокійно-тихо на колїнах.

А того, що сю ніч малому снилось,

Не бачив старшій вже потім нїколи,

Для него се в житю лиш сном було.

І много лїт з людьми прожив він в світї

Й зазнав чи мало горя-муки він,

Не того горя, що руйнує тїло,

Не тої муки, що зітхати каже,

А горя, що вялить і томить душу,

І муки, що мов черв той мозок точить.

І ось він нинї, вечером, самотний

Сидить — забутий в келії своїй;

Заслухав ся у любі звуки піснї,

Котра в єго сусїдів, за стїною

Так і лунає... Він чужій для них,

Вони для него теж чужі, незнані.

Та не чужі для него звуки піснї;

Ще з-малку тямить тую пісню він,

Свято-вечірну пісню. Й довго в ніч

Бренить вона в єго души, дарма

Що втихла вже давно в єго сусїдів,

Вона бренить, а матери слова,

Котрі малому сон вели на очи,

Днесь ті слова женуть від него сон.

І хмарами над ним витають мари,

Страшні якісь, мов опирі, що крови

Єго напитись хочуть... Кровопійцї!

Всю випийте, всю аж до каплї, зараз,

Лиш не трівожте! Най бодай в могилї

Менї ще раз приснить ся, що на світї

Живуть в любови, мирі й згодї люде,

Що ясний світ прогнав вже пітьму чорну,

Що на престолї світа сїла правда,

І скрізь добро запанувало й щастє.

В могилї може все те і приснить ся...

А тут, хоча-б усї не раз до року,

А тисяч раз витали ся словами:

"Христос родив ся", — правда, скажу всїм;

Та ви глядїть, щоб з тим Різдвом вродились

У вас просвіта, згода, мир, любов!...

 

У Львові, дня 5 сїчня 1895 н. ст.

 

[Дѣло, 05.01.1895]

05.01.1895