„ПредвѢчный родилъ ся предъ лѣты,
Хотяще землю просвѣтити;
Да нась отъ тьмы возведетъ
И ко свѣту приведетъ..."
І вечер вже... Скрізь тихо, наче в усї.
Лиш вітер часом свисне за вікном,
Лиш десь-колись по-під вікном хатини
Моєї сквапно перейде хто-небудь, —
Снїг під ногами срібний заскрипить
І ясним сріблом на шибках засьяє,
Заіскрить ся, як зорі золоті
Іскрять ся з неба серед ночи, тихі.
Я в хатї сам один сиджу з думками.
Вій вітре зимний! навівай на душу
Згадки давно минулих днїв дитячих!
Палайте зорі, в душу киньте промінь,
Присвічуйте давно забутим мріям,
Поляглим трупам у борбі житя!...
От, як давний-давний той час здає ся!
Мале хлопя, з ще меншими журбами —
Мов нинї бачу, — бігає по хатї;
Тo по соломі тричи перевернесь,
То знову, вставши, витріщає очи
На "дїда", що єго в кутї ставляє
Під образом Миколи батько.
"Що се, —
Питає — тату?"
"Дїд, мій сину любий;
Дїд, що некречні дїти бити буде."
— "Він бити буде? Околіт соломи?
Ану, я знову перевернусь! Най він
Стрібує бити! Ха-ха-ха!"
І батько
Всміхає ся й виходить з хати, добрий.
А мати сїном застилає скриню,
Пахучим сїном і обрусом білим
І в свічниках дві свічечки ставляє.
"Василечку, поглянь з порога, сину!
На небо глянь, чи зорі вже займились."
Трас-трас дверми...
"Вже світять, мамо, світять!"
"То й я засвічу. Клич до хати тата!"
І входить батько, просфору виймає,
Всїм по черзї єї підносить з медом
І щось говорить, — щось веселе, видко,
Бо радий сам і другі раді дуже.
А там, молитву змовивши коротку,
Сїдають всї вечеряти при скрини.
Мале хлопя й собі-ж сїдає тихо
На батькових колїнах до вечері.
Та де єму, пустїєви, всидїти?
Він, ласощів понипавши потрохи,
Бере горішків з миски в обі жменї
І скіць на землю! — вже в соломі граєсь
І квокає як з курятами квочка.
Аж і в вікнї щось зорями засьяло.
"Вертеп! вертеп!" і вже на лавцї хлопець
Вже рученьками о варцаби спер ся,
А очи, очи з радости аж скачуть,
— Уста-ж нї пари, з радости нїміють.
І слухає він — колядують хлопцї,
Такі-ж як він, та тілько трошки більші.
І слухає він, хоч не знає, що се
Вони співають. Та єму так любо,
Так любо, наче він той цар в коронї,
Що у вертепі клеєній з паперу.
А як він радо вибігає з хати,
Щоб винести колядникам заплату!
Як довго й смутно дивить ся за ними!
Мабуть се в него був єдиний смуток,
Бо другого не знав тодї хлопчина.
І він, вернувши в хату, на ослонї
Сїв у задумі...
"Мамо, що ті хлопцї
Співали?"
Мати глянула на батька
І глянула на сина свого любо:
"Колядували, сину" каже. "Нинї
Христос родив ся, днесь вродилась Бозя.
Всї люде нинї тїшать ся, співають,
Веселі всї..."
"А що-ж то? Бозя, мамо,
Що року родить ся така маленька?"
"Нї, сину, Бозя в небі, Бозя вічна.
Людей нї світа не було тодї ще,
Як Бозя в небі вже була... Раз тілько,
А се давно-давно було, — та Бозя
Дитиною зійшла на землю з неба,
Росла і знов пійшла до неба відси."
"Чого-ж се, мамо, Бозя йшла на землю?
Хиба-ж там в небі зле було їй жити?"
"Нї, синку, в небі дуже-дуже гарно...
А Бозї лиш людей на світї жаль
Зробило ся, що люде ті в незгодї
З собою жили, в темнотї й без правди.
Щоб их до правди знову навернути,
Щоб згоду, мир, любов на світ принести,
Щоб их добру навчати, Бозя з неба
Зійшла і жила між людьми як люде..."
Звялив хлопчинї сон повіки, — в мами
Заснув спокійно-тихо на колїнах.
А того, що сю ніч малому снилось,
Не бачив старшій вже потім нїколи,
Для него се в житю лиш сном було.
І много лїт з людьми прожив він в світї
Й зазнав чи мало горя-муки він,
Не того горя, що руйнує тїло,
Не тої муки, що зітхати каже,
А горя, що вялить і томить душу,
І муки, що мов черв той мозок точить.
І ось він нинї, вечером, самотний
Сидить — забутий в келії своїй;
Заслухав ся у любі звуки піснї,
Котра в єго сусїдів, за стїною
Так і лунає... Він чужій для них,
Вони для него теж чужі, незнані.
Та не чужі для него звуки піснї;
Ще з-малку тямить тую пісню він,
Свято-вечірну пісню. Й довго в ніч
Бренить вона в єго души, дарма
Що втихла вже давно в єго сусїдів,
Вона бренить, а матери слова,
Котрі малому сон вели на очи,
Днесь ті слова женуть від него сон.
І хмарами над ним витають мари,
Страшні якісь, мов опирі, що крови
Єго напитись хочуть... Кровопійцї!
Всю випийте, всю аж до каплї, зараз,
Лиш не трівожте! Най бодай в могилї
Менї ще раз приснить ся, що на світї
Живуть в любови, мирі й згодї люде,
Що ясний світ прогнав вже пітьму чорну,
Що на престолї світа сїла правда,
І скрізь добро запанувало й щастє.
В могилї може все те і приснить ся...
А тут, хоча-б усї не раз до року,
А тисяч раз витали ся словами:
"Христос родив ся", — правда, скажу всїм;
Та ви глядїть, щоб з тим Різдвом вродились
У вас просвіта, згода, мир, любов!...
У Львові, дня 5 сїчня 1895 н. ст.
[Дѣло, 05.01.1895]
05.01.1895