Вперед! 02.01.1920
Думаю, що мимо офіціяльного проголошення Україною війни денікінівській Росії, ця стаття всеж не перестрілася. З далека глядячи, російська орієнтація серед нашої суспільности по Брусілових, Романових, Керенських, Троцьких і Денікіних видасться чимсь так потворним, шо не хотілосяби в її істнування просто вірити, на жаль, такий погляд бувби неслушний, а найліпшим доказом того є стаття, з котрою мусів недавно на сторінках "Впереду" полємізувати д-р Старосольський.
Чи наші нововипечені "федералісти" мають рацію? Не хочу запускатися тут в теоретичну дискусію. Хто по всім тім, що зайшло, "досі не знає", яка буде "політика нової" (?) Росії супроти України", того жадними арґументами не переконати. Хочу лише звернути увагу на кілька фактів, може галицькій публиці блище не знаних. Maю на увазі фактичне відношення російських кружків до ідеї федерації з Україною. Отже на підставі інформації людей безуслівно вартих довіря, а серед них і кількох Українців-федералістів, ні в Парижі, ні в Лондоні, ні в Швейцарії ні тим менше в самій Росії — нема ні одної групки людей, ні одного скільки небудь впливового російського політика, які булиби хоча в теорії тільки прихильниками цеї федерації. Ми багато пережили за останні два роки, перевернулося неодно і в головах наших "ульстерців", українських Малоросів, але ті, що прийшли тепер з Денікіном на Україну, як і ті, хто їх за границею репрезентують, цей час проспали. Для них лишилася Україна "юго-западним краєм" Росії, а Київ звичайним ґуберніяльним містом. Чи це є відповідний психольоґічний ґрунт для зросту ідеї федерації, себто ідеї рівновартности обох народів, що федеруються? Ціла думаюча Росія ділиться тепер на два табори: большевицький і денікінський. До останнього належать опріч старих слуг царату, новонавернені грішники, як напів-зідіотілий як маняк "сиска" В. Бурцев, що в кождому числі своєї париської "Cause commune" виливає помиї на все українське, як ex-terrorist Савінков, як здитинілий екс-революціонер Чайківський, бувший соціяліст і актуальний денунціянт Алексінський, впала в дитинство "бабушка" Брешковська і багато инших. Вони представлені в Парижі Сазановим, кількома представниками Денікіна і Маклакова, в Римі кн. Волховський, в Стокгольмі Шебеко, в Швайцарії Ону, особистість під кождим зглядом скомпромітована і "батюшка" Орлов в Женеві. Їx відношення до України є знане і в нічим не відріжня’ться від позиції царського і большевицького уряду. Тут справа з "федерацією" стоїть отже досить кепсько. Лишається лише "болото", золота середина з Авксентієвими і Керенськими, ґрупа анемічних і збанкрутованих людей, яких навіть політиками назвати не можна і які "боряться" на два фронти: і проти большевиків і проти Денікіна за "учредітельное собраніе", в яке в Росії ніхто опріч пари бесарабських Жидів і хіба Керенського, який в нім особисто є заінтересований, не вірить. Така є ця маленька ґрупка, але і вона є проти самоозначення українського народу, долю якого має рішити всеросійське "учредітельное собраніе", універсальне, як "трава Кузміча", средство на всяки державні недуги. Як бачимо і тут справа для наших "федералістів" стоїть не так як треба. Що до перших двох ґруп то цікаво між иншим, що екс-помічник Ігорія Кістяковського, Могилянський, не лиш не який федераліст, але просто собі звиклий автономіст і то з породи плятонічних, уходить серед російських ґруп склонних до переговорів з Українцями за страшного... "українофіла" "verhandlungsunfähig", Демченко знову, знаний Демченко з "Протофіса" за... "людину, що робить кар'єру на українстві". Найбільш радикальні Москалі договорюються в українській справі до провінціональної автономії, після якої Україна як і Росія булаби поділала на кілька менше або більше автономних земель. І таких думок були вони ще перед кількома місяцями, а тепер Денікін є на Україні.
Так стоїть справа. І тому коли хто з Українців в таких обставинах зачинає говорити про "федерацію", то він добровільно зачислює себе до катеґорії людей, з якими, після знаної поговірки і "боги безсилі сперечатися". Хіба що ці люде лиш про людське око говорять про "федерацію", а думають про які-будь пертрактації з Москалями. Що до деяких наших "федералістів" це власне так і є, як автор статті зовсім позитивно знає. Але і тут вони не багатоби зискали, бо колиб Росіяне чи то під натиском громадської думки Европи чи з яких инших причин булиби змушені заключити про людське око новий переяславський трактат з Україною, то можна бути певним, що до тої ціли вониби знайшли собі "самоотверженних Малоросов" а lа Науменко чи Вишневський, з якими їм булоби легше зговоритися. Авторови знана є одна комбінація, колито в літку 1919 року круги, близькі з одної сторони до Сазонова, з другої до екс-гетьмана носилися з ідеєю створення "української" контр-делєґації в Парижі, якаб привела наш край знову під "високу руку" Москви...
У нас говориться багато про прінціпіяльну політику, на жаль, лиш робити її не вміють. Тепер коли світ цілий поволи годиться з розпадом московського монстрахіття, ліпити його на ново, значить дійсно впадати в ідіотизм, і що важніше значить відбирати українській ідеї зміст, який єдино робить з неї в очах Европи світово-політичну вартість, світово-політичний фактор, над яким варто застановитися, значить зводити нашу справу до ролі чиєїсь хатньої справи, до ролі тешинського або гірно-шлеського питання. Це булоби тимбільш непростимим гріхом, що неправдою є ніби антанта уперлася на відбудування Росії. Італія цього зовсім не потрібує зі взгляду на свій конфлікт зі Сербією, не потребує того і Японія, хтож думає, що Велика Британія визнанням Литви і Естонії, анексією Персії і Афґаністану хоче відбудовувати Росію, того можна хіба пожалувати за його наївність. Тутешні Росіяне бодай так наївні не є і Анґлійців інакше не називають, як "другими бошами". Одинока що може дійсно за всяку ціну хоче відбудувати Росію це є Франція, але акурат в цеї держави її "хоче" дуже далеко відбігло від її "може". Загалом-жеж, як це для кождого несліпого ясно, вплив антанти на Сході звівся до мінімум і чим далі буде все маліти. Отже що осягнемо самі то і матимемо.
Крім того, не сміємо недоцінювати ідеальних вартостей в політиці того, що зветься impondesabіlіа. Прокляттям нашої політики була завсіди недостача історичних традицій. Не опускаймо наголи доповнити цей брак. Коли тепер скапітулюємо перед Росією, це фатально відібється на психіці цілих будучих ґенерацій, деморалізуючи їх і роблючи нездібними до боротьби. Польща по 1863 р. ніколи не впадала в таку духову просту акцію, як по 1771...
Як бачимо, політика "федерації" з точки погляду реальної політики є утопійною, бо такою що не допроваджує до ціли, точки погляду політики прінціпіяльної є злочином, бо труїть гуртову душу нації, відбираючи від неї повагу до себе і почуття власної сили.
Не вже крівавий туман минулих пяти літ так застелив нам очі, що мусимо ще збиватися на манівці?
Не вже досі даватимемо вести себе в політиці чувству а не холодному розумови?
Не вже пара гістеричних баб в споднях може виаванзувати на вождів нації?
[Вперед! 02.01.1920]