(До роковин Т.Г. Шевченка.)
Коли людину не задовольняє сучасне життя, вона мусить жити або надіями на майбутнє, або спогадами минулого. На чужині, далеко від батьківщини, якось самі виникають картини домашнього життя.
Лютий 1918 року мені прийшлося перебувати по політичних умовах на нелєґальному становищі в с. В. на Лубенщині в ролі учителя 2-х класової школи. Тут мене ніхто не знав, яко старшину і "Петлюрівця". Школа була велика. Крім мене було ще 2 учителі й 5 учительок і мене знали тілько мої учні. На Вкраїні тоді панували большевики і як скрізь у В. більшість бідноти була з’аґітована цими лжепророками соціялізма. Близилось Шевченківське свято і ми, учительство, порішили використати його для підняття національної самосвідомости селян. В школі перший рік ішло навчання рідною мовою, але діти остілько були виховані в національному напрямі, що не уявляли собі другої орієнтації, крім української. Не те було з селянством. Правда, на селі вже рік, як істнувала "Просвіта", але, тілько почала вона ширити свою діяльність, прийшли большевики й останні часи вона ледве животіла, з дуже обмеженим числом членів. Селянство мало цікавилося національним питанням і майже все було захоплено соціяльним рухом. Були навіть такі, з реакціонерів, що ставали проти національної освіти: — "Що це, — казали, — за наука, коли й балакати по панському не виучать!" —
Багато людей ставилося вороже до нас, національних діячів на селі, і треба було боротися з ними довго й уперто. Шевченківське свято було одним із етапів цієї боротьби.
Ми ретельно й уважно готувалися до його, обдумуючи кожну деталь. Святкувати порішили 2 дні. 25-го лютого для дітей, 26-го для дорослих. На мою долю випало одчинити обидва свята промовою і прочитати реферати — дітям на тему — "Шевченко й діти", — дорослим — "Життя й праця Т.Г. Шевченка", і підготувати деклямацію, на долю учителя М. — співи.
Ось прийшло 25 число. Скрізь по селу ми вивісили об'яви, що в цей день буде дитяче свято і дорослим, крім батьків, приходити не можна; але й батьків зібралось дуже мало. Після моєї промови, де я, звичайно, відійшов від теми й обрисував Шевченка, яко національного героя і борця за волю народню, хтось з батьків спитав мене, чому тепер немає Шевченка. Я показав на С. Петлюру, В. Винниченка та инших, яко на ватажків національного рyxy. Далі спитали мене, чому-ж за ними не йде нарід, коли вони йдуть за праве діло? Як я міг змовчати? Я забув, що в передньому ряду сидить "предсєдатель совєта", що на лутці — комісар міліції, і почав говорити про 300-літнє національне пригноблення, про русіфікацію, про заборону національної культури, перейшов до большевиків, указав на одноцільність їх централістичної політики з царською і завершив висновком, що може пройде 5–10 років національної боротьби, а врешті все таки переможе український нарід і буде самостійна Україна, бо не було ще в історії випадку, щоб задавлений був національний рух, що це рух сильніший за всякий клясовий, чи соціяльний, бо він є рух всенародній.
Не знаю, яке вражіння справила моя промова на батьків, але мої співробітники певні були, що мені це даром не пройде.
Другий день, 26-го лютого, був буденний, але на селі ніхто не робив. Зранку потяглися до школи цілі натовпи парубків, дівчат, одягнених в празникову одіж, молодиць, чоловіків і, навіть, старих дідів з високими ціпками з ковіньками і з люльками в зубах. Двох великих класів з роздвижною стіною було мало. Треба було відчинити двері в повний корідор, в сіни. Стояли навіть на ґанку й на дворі. Прийшов батюшка, одправив панахиду і почалася цівільна частина свята. За декілько днів до свята я пропонував своїм учням написати присвячення Т. Шевченкові. Одна дівчинка принесла мені свій вірш. Для 14-ти літньої селянської дівчинки, учениці 5-ої групи, він був прямо талановитий. Стілько щирого почуття, стілько любови до рідного поета було вложено в цей коротенький твір, що йому міг би позаздрити навіть і письменник. Коли чого й бракувало в йому, так це може художньої обробленности та штучности. На жаль я не пам'ятаю його цілком. Починається він так:
"Великий батьку наш, Шевченко!
Ти нам співав, мов соловейко,
Про нашу рідну Україну,
Про злу недолю кріпаків, —
Ти так ненавидів царів,
Та тих поганих злих панів... —
А кінчався:
Нема. Умер Тарас Шевченко!
Затих навіки соловейко!"
Дівчина, звичайно, засоромилася і так промимрила свій вірш, що його не чути було навіть в передні ряди, але коли після неї прочитав його я з відповідними коментаріями — буря оплесків вітала маленьку авторку. Настрій слухачів зразу підвищився. Дівчина настроїла аудіторію патріотично. Останнім номером програму була моя промова. Я докладно і по змозі популярно з'ясував життя й працю великого пророка, освітлюючи переважно його національно-політичний світогляд і домогання і додав коротенький нарис програму Кирило-Методієвського братства.
Уважно слухали діди, і навіть молодь в задніх рядах припинила лускати соняхи і шепотіти, а коли я, кінчаючи промову, звернувся до портрета Шевченка, убраного національними прапорами, з словами: "Не забудем тебе, батьку! Доки сонце з неба світить і живе Вкраїна, твоя пісня, твоя слава не вмре, не загине, — аудіторія, як один чоловік, встала. Хтось закричав: "Слава!", другі підхопили, з'явилися національні прапорі і натовп вилився на улицю. Хтось почав: "Ще не вмерла Україна", потім "Заповіт". Пішли до волости, до церкви. Горіли очі, палали щоки, співали уста, співало серце. Я рідко бачив таке національне піднесеня, і думалося, що коли б знайшовся такий чоловік, щоб крикнув: "За рідну Вкраїну", ввесь натовп з голими руками пішов би проти своїх віковічних ворогів...
Пройшло неділь зо дві і ми почули гарматні вибухи. То йшло українське військо з Німцями. Взятий Київ, Гребінка, Лубні, а ми чекали.
Одного ранку прибіг до школи просвітянин, дуже схвильований, і росповів, що в селі оташувалася большевицька залога, а в волості постановили арештувати учителів і вже йде наряд. Тікати було нікуди, роздумувати ніколи і ми з М. полізли на дві високих верби, що росли під школою.
Як раз вчасно. Тілько ми розсілися на вітах і я, навіть, закурив, з'явився наряд. Довго лазили по школі і по квартирях, шукаючи, як ми згодом дізналися, нас, щоб "в расход вивести", бо "істінная контрреволюціонная зараза Петлюровскіє вечера здѣсь устраиваете!" А "контрреволюціонная зараза" сиділа в цей час на вербі.
Коли це — бумм!.. Над самим ухом вистрілила гармата а розірвалося на вигоні. Вдруге, втретє!.. Швидко вшилися большевики з школи і вся залога, скілько видно, поскакала Полтавським шляхом.
Тілько ми з М. встигли злізти з верби, із-за ліси разом встав німецький цеп. — "Большевик, большевик?" — наставили вони на нас свої баґнети. —
"Nein, nein, ich bin der Lehrer", поспішив відповідати M. — "Ah, der Lehrer, der Lehrer, bitte", — і Німець галантно дав нам дорогу до школи...
Якто тепер пройде Шевченківське свято на Вкраїні? Як його з'уміють використати національні сили, що лишилися на містах? Чи ж буде воно тією каплею, що переповнить чашу терпіння великомученика — народа.
Болгарія, Софія.
[Воля, 19.03.1921]
25.03.1921