Поезії.

Час їде...

Час іде, минають дні,

Ми зійшли з дороги,

Ми поснули в чорній млі

Сном міцним знемоги.

Ми втомилися в борні,

В грудях біль роспуки,

Ми поснули і в — вісні

Терпим люті муки.

Десь в туманах, серед мли,

Ми згубили зброю. —

І поснули. Навкруги

Тиша супокою.

Темно й страшно. В далині

Зорі догоріли.

Ми, блукаючи в пітьмі,

Віру загубили.

І тепер в обіймах снів,

Серед мли туманів,

Чуєм регіт ворогів,

Чуєм брязк кайданів.

Час іде. Минають дні,

Встаньмо всі до зброї!

Ще не пізно. Встаньмо ж всі

Міцною стіною.

***

На муки пекельні, на лютеє горе

Нас мати на світ породила

І душі безмірні, як синєє море,

В нас душі безмірні вложила.

І сяє й палає в них промінь прекрасний

Любови до неньки старої,

І поки життя в нас навіки не згасне,

Ми будемо кликать до зброї.

Ми будем боротись на смерть з ворогами

За любую неньку Вкраїну,

Ми будем боротись, і кров'ю й сльозами

Ми визволим рідну країну.

Ми будем боротись, ворожою кров'ю

Заллєм свої змучені руки,

Ми будем боротись з палкою любов'ю,

З нудьгою страждання і муки.

Нехай не побачим ми сонця і волі,

Не вмиємось щастя сльозами,

Нехай ми помрем у пітьмі і в недолі,

Поляжем в борні з ворогами.

Нехай! Наші діти повстануть до зброї

І кров'ю зальють свої руки,

І підуть боротись з вогнем молодої,

Безмірної й гострої муки.

[Воля, 02.04.1921]