"Мене, текел, фарес".

 

Тернопіль, 28. травня 1919 р.

 

Та коли-ж цьому буде край? Коли нарешті скінчиться ганебна роспуста одних — і нужденне, повне посвяти й недостатків животіння других?

 

Чому-ж одні повинні віддавати все, що мають — і пролєтарський свій домашній скарб і семейні радощі, здоровля своє, життя навіть, життя оддати! — і все за Украіну, за рідний край, за свій народ, що побиває каміннями як раз тих, що найбільше люблять його! Віддати все, спалити серце болем за Украіну, одцуратись всіх радощів життя, не помічати спокійноі краси природи, росцвіту весни, що землю рясно политую сльозами та кровію вже пишно убрала квітками — і за свою посвяту бачити щодня, як другі "ликующіе, праздно болтающіе" з нечуваним цінізмом справляють "пир во время чуми". Важко дивитись на це, занадто важко, бо мимоволі закрадається думка, що ті, "ликующіе" коштом непомітних, а справжних героів, коштом вірних синів Украіни справляють своі бенкети!

 

То-ж народні гроші роскидаються в окремих кабінетах ресторанів, то-ж за кров і сльози народних мас шампаном і лікерами щедро частують себе кавалєри й дами.

 

В елєґантних убраннях, френчах і галіфе по останній моді, в блискучих чоботах і навіть солодкими пахощами далеко чути од цих милих гостей. В десь там по стрілецьких ровах, по бідних селянських халупах, день і ніч, в сльоту, в дощ, в спеку, напівголодні, босі, обдерті — несуть свою важкую службу наші стрільці й козаки, свято повнять своі обов'язки перед рідним краєм сини украінського народу...

 

Та пригляньтесь же до цього ви, хто маєте владу й голос! Подумайте хочай-би над тим, який несподіваний вплив на псіхіку голодноі й обдертоі людини може зробити ганебна в цей час картина піяцтва, розгардіяшу, бенкетів і взагалі "пріятнаго времяпровожденія" тих добродіів, що мов сарана обсіли тихий Тернопіль.

 

То за мала втіха для нас, що меж ними дуже мало украінців, а все общероси, малороси та инші "об'єдінітєлі". Навпаки, — це ще гірше для нас, бо дивлячись на цю картину морального Вавилону починаєш думати, що не варто бути украінцем, бо всі "блага битія" однаково дістануться спритним фаховцям, які ні на одну хвилину не забувають про власні інтереси, про власну кар'єру, про своі шлуночки...

 

Не раз вже писали про це, не раз благородно обурювались порядні люди, але-ж все було, як горох об стіну. Робимо останню спробу, підносимо голос не на те, щоб він був "вопіюшим в пустині", а щоб його почули ті, хто дійсно мають украінське серце, украінську душу, украінську совість.

 

[Українські вісти, 28.05.1919]

 

28.05.1919