ПРО ДРУЖБУ
Чи є нині люди, гідні дружніх стосунків? Нині, коли чесноти придушені і коли домінуючі моделі поведінки буквально витуряють їх з виднокола бажаних цінностей? Коли у телевізійних передачах жаданими рисами медійного героя стають егоїзм, підлість, іґнорація, негуманність, відсутність моралі у всіх відношеннях. В цьому плані можна лиш тішити себе тим, що телебачення яко медіа помалу щезає, бо в освіченої молоді превалює інтернет, соціальні мережі, що означає свободу вибору програм і інформацій.
Слово друг, про яке розмовляємо, не те саме за значенням, що друг у соціальних мережах. Коли розвій людських відносин піде у напрямку віртуального світу, тоді те, що під поняттям друг розуміє Монтень або класичні поети, більш не існуватиме. А прямуємо власне в цьому керунку. Природа в основі своїй окреслює не лише довкілля, середовище, але й природу в людині, як божий імпульс, що існує і шириться, без огляду на всі дегуманізаційні процеси, спричинені під сатанинським впливом самою людиною. Стараюся знайти якийсь інший вираз, але мені це — при тому, щоби не піти в абстракцію і щоби не віддалитися від теми — не вдається. Отже, в історії людської цивілізації у відповідний момент потужної деградації людської природи божий імпульс завше робив певну інтервенцію. Скажімо, розвиток радянської атеїстичної імперії, яка своєю ідеологією і жорстокістю підкорила багато народів, яка знищувала індивідуальність і народу, і особистості, знищувала те, що ми називаємо божим імпульсом, – ця імперія якимсь дивом все ж розпалася. Ця ідеологія живе ще лише в хворих головах свідків того часу, але безумовно щезає. Людській душі треба дати зміст і напрямок руху. Бо якщо цього немає, вона блукає і губиться. В цьому процесі визначення змісту і напрямку руху людської душі корисно кинути нове світло на зміст поняття дружба. Так, я людина початку двадцять першого століття, яку захопила віртуальна ера, ера тиску фальшивих цінностей, маю потребу мати друга, в тому сенсі, як його дефініювали Монтень чи Цицерон. Здається мені, що я був би в цьому випадку щасливішою людиною, оскільки завдяки другу пізнав би себе краще: бо друг є дзеркалом, в якому бачу себе, свою душу. Утвердження дружби є поверненням божого імпульсy, спробою відрізнити боже від небожого.
І ЗНОВУ ПРО ДРУЖБУ
Чому він потрібен мені як друг? Тому що в наших стосунках він був і залишився ним, а я був і залишився собою. На відміну від стосунків двох людей у подружніх чи любовних відносинах, в яких ми втрачаємо частину своєї тожсамості і особистості, в дружбі особистість і тожсамість залишаються, навіть акцентуються. Тому дружба так необхідна. Дружба має функцію, подібну до мистецтва, літератури. І література, і дружба підкреслюють людську потребу в індивідуальності. Література плекає в людині індивідуальність в двох аспектах, або з двох позицій. Перша, що зустрічається рідше, є позиція самого письменника. Другий аспект – читацький. Письменник у процесі написання твору безупинно ходить по двох коліях. Зовнішній і внутрішній. І ці колії переплітаються як смуги. Зовнішній аспект дослідження теми, про яку пишу, вимагає дуже багато. Це дослідницька робота, цікава та гарна. Борислав Пекич окреслює її як найцікавішу частину роботи письменника. Для мене ж цікавішим є внутрішній аспект дослідження. Ритися у власному житті, у спогадах. У цій шахтарській праці можна відбити не лише камінь, у якому блистить дорогоцінний метал проводу мого життя, а й частину берега, що був пейзажем мого життя. Може засипатись штольня шахти, а деколи можу знайти нешукане, і це враз стає важливішим від усього іншого, чого шукав свідомо. Занурення в себе є завше процесом, який нас змінює. Це процес, від якого сучасна людина постійно втікає, бо вся масова культура спрямовує його в протилежний нурт – віддалення від самого себе, від індивідуальності. Пропагуються бажані моделі поведінки, одягання, поглядів. Хто створює ці бажані моделі? Пануюча політична та економічна олігархія. Вони створюють слухняних воїнів системи. Залежних від трендів і інновацій, якими контролюється свідомість покірної популяції. Вони – конкуренція божому задуму. Але вони є тимчасовим трендом, а божий задум є постійним і дивовижним, лиш його треба відкрити.
ІЛЮЗIЯ ПЕРШОГО КОХАННЯ
У ранньому пубертатному віці, коли я вперше відчув закоханність до однієї дівчинки, часто мав сексуальні фантазії. Але я ніколи не фантазував про неї як про партнерку для сексу. Цим, здавалося мені, поранив би це кохання. Після довгих років, десь більше сорока, я мав нагоду розмовляти з цією особою. Сказав їй, що була моїм першим коханням. Вона засміялася і сказала мені, що нічого не пригадує. Це мене ранило. Моє перше кохання не пригадує моїх сильних почуттів до неї. А це означає, що не мала почуттів до мене, бо коли б мала, то би пригадала. Коли мені це повідомила, я втратив інтерес до неї. Розвіялася моя ілюзія про перше кохання.
Історія на цю тему від мого приятеля, С. Х., відомого скульптора з Суботиці, є дещо іншою. Коли повідомив жінці, що була його першим коханням, вона прийняла його залицяння і зайшла у стосунок з ним – після стількох років його мрій про неї. Незабаром вона йому настільки набридла фізично, а особливо психічно, що він мав великі проблеми з тим, як звільнитися від неї. Mораль цих двох історій така: не треба рухати спогади про перше кохання. Хай залишаються у нашій свідомості, у нашій пам'яті, в тому часі і в тій формі, яким належать. Лише так вони можуть бути такими, якими їх бачимо. Гарні спогади про сильні почуття.
ПРО НЕЗДIЙСНЕННЕ КОХАННЯ
Один герой роману, над яким я працюю вже довгий час, Нестор, має важливі знання і потребує передати їх іншим, бо метою щось знати є, щоби це знання поширювалося. Знання, яке не передається і не запліднює, не має сенсу, а отже, є непотрібним. Знання само по собі і не існує. Існує лише те знання, яке передається. В кооперації з іншими ми підтверджуємо, що певне знання існує.
Зробімо один експеримент. Уявімо ситуацію, що людина, одна однісінька, існує сама на світі. Чи би вона була свідомою свого існування? Думаю, що не була би. Без огляду на її розум. Її розум у цьому випадку взаємодіяв би тільки з природою, із землею, з небом, з рослинами, можливо, з тваринами. Та лиш у комунікації з іншими людьми вона усвідомлює себе.
Що таке знання? Знання, по суті, це розуміння природи, явищ, людини, космосу і всього, що існує. Розуміння в мірі того, наскільки людина, яка думає, може зрозуміти. З постійним усвідомленням того, що існує ще те, чого вона не розуміє, не сприймає і не бачить. Таким чином звільнюється простір для нового знання. Якщо його не поширювати, цей простір стискається, і в цьому нагромадженні знань воно старіє, спотворюється і перетворюється в обмеженість та глупоту. Справжнє знання має плинність, в'язкість і тече. Як вода. Лиш тоді його можна використовувати.
А що це: знання? Це не факти, це не сентенції, завчені напам'ять, це не статистика. Все перелічене називається так, як я назвав. Я говорю про відчуття речей, оцінку речей, ситуацій, про найкращий вибір слова і дії.
Є моменти, коли мені все це неважливе. А коли нічого мені неважливе, в такий момент я намагаюсь відшукати, що ж насправді є важливим? Щось має бути справді важливим. Чим людина ніколи не наситься. Чого їй ніколи не є достатньо. Пробую відповісти на це питання, відчуваю його, але ще не знаю експліцитної відповіді.
Вважаю, що це безперервна потреба бути коханим. І те, щоб нас кохала саме ця особа, яку уявляємо, яка, як правило, є далеко від нашого серця. Або, точніше кажучи, ми є далеко від її серця, в той час, як вона є всередині нашого. І завше існує саме така особа. Недоступна, але жадана. Людина завше має якесь нездійсненне кохання. Яке їй важливіше за всі інші кохання її життя. Де було це кохання і ця особа, котра для нас нічого не значила, можливо, ми її навіть не знали. А коли ми її взнали, що трапилося між нами, що це враз стало коханням мого життя? Який це процес, яка хімія чи алхімія? Після цього кохання прийде якесь нове. Чоловік завжди має якесь нездійсненне кохання, якого прагне. Це його прокляття. Він думає, що це нове, нездійсненне кохання є джерелом його щастя. А воно насправді є джерелом його нещастя. Мій роман "Ліліт" – історія про це. Про нездійсненне кохання і про великі прагнення його.
Переклад Христини Грущинської
Оригінальний текст див. тут.