Я зустріла бойків, під Маріуполь переселених...

З чого почати цю розповідь про повернення в минуле, що досі живе у долях наших сучасників? Про виселених 1951 року на Східну Україну із Західної Бойківщини знають та пишуть найменше. Чи почати з ключа від хати у селі Жолобка в Бещадах, яка не існує вже сімдесят років, у селі, якого стільки ж часу також нема на карті – ключа, який як найбільшу цінність зберігає наймолодша з родини Гусяк, Ганна, 1948 року народження? Її родину, як і всіх мешканців села, депортували 1951 року до села Новоолексіївка під Маріуполем. Чи почати з мого зворушення, коли побачила ці лиця та очі, що вдивлялися в мене – очі двадцяти вже дуже літніх людей, переселених із двох сіл, Жолобка і Рябого? Останніх виселили до села Красинівка, сьогодні воно називається Сонячне. Чи почати з опису того, як посвітлішали їхні лиця, коли вони почали співати «свої», бойківські, українські пісні із власного регіону, невідомі в Україні? Чи, може, почати із шляху від Маріуполя до Сонячного, коли я вдивлялася у висушені пласкі поля по обидва боки дороги, сіруваті, з широкими смугами соняшників, що мали брунатні головки із вкрапленнями жовтизни – самі поля також були сірувато-коричневого кольору, хоча стояв заледве кінець вересня? Я думаю про рідні гори переселенців, про Бещади, про багатство природи і все, що там росте, а також – про те, що побачили переселенці, коли їх сюди привезли; остання група приїхала якраз на початку осені. Колгосп, бідне село, що розкинулося на рівнині, оточене висушеними полями та лугами з рештками брунатних соняшників...

Чим ближче до села – тим більше я відчуваю якесь розчулення та невпевненість. Бо ж я їду з далекої Польщі – щоправда, рідні села цих людей знаходяться на території сучасної Польщі та були там до вересня 1939 року, але потім, у 1939–1941 і у 1944–1951 роках, – на території СССР. У мене нема українського чи бойківського коріння, вони можуть запитати – чому я хочу з ними говорити, зрештою, і в довоєнній Польщі вони не бачили особливо нічого хорошого. Але що ж, їду, бо мушу, щось мене до цього підштовхує, наказує бути там, побачитися з ними, вислухати їхні історії та сказати їм, що тут, у Польщі, хтось про них пам’ятає. Пам’ятають передусім українці у Речі Посполитій, серед них – багато бойків, переселених у рамках операції «Вісла» та розсіяних сьогодні по всій країні. Але пам’ятає про них також жменька поляків, до яких належу і я. Насправді це все, що я могла їм сказати, а ще – що їхні долі, їхні історії дуже для мене важливі, я хочу передавати їх дали, передусім до Польщі, але за допомогою тексту – і до українських читачів. Я усвідомлюю, що це дуже мало, але це все, що я можу зробити...

1951 року договір між Польською Народною Республікою (ПНР) та Союзом Совєцьких Соціалістичних Республік (СССР) закріпив останню зміну кордонів між обома країнами. У зв’язку з цим комуністична влада прийняла рішення примусово виселити з територій, які переходили до ПНР, на схід Совєцького Союзу українців, в основному – бойків, а з територій, які переходили до СССР – поляків. У рамках цих депортацій (третьої хвилі, після виселень 1944–1946 рр. та операції «Вісла» 1947 р.) було вивезено близько 35 тисяч українців (дані Наталії Кляшторної). 1951 року людей переселяли цілими селами (хоча були випадки розділення родин) на східні терени Совєцької України: вони потрапляли до околиць Одеси і Миколаєва, на Донбас та Херсонщину.

На цьому завершиться суха інформація – за нею криються історії, драми і трагедії конкретних людей.

Про виселених у рамках обох хвиль переселень до СССР бойків я найбільше чула від друзів – українців у Польщі, і «моїх», як я їх лагідно називаю, бойків – найближчих приятелів. Їхні родини розселили по країні в рамках операції «Вісла», але частина сімей із нинішньої південно-східної Польщі пережила примусові переселення в рамках обох хвиль. Наприклад, родина Петра Тими, від якого я дізналася про бойків найбільше, зі сторони батька: дід із доньками був переселений з села Завіз у Бещадах неподалік Чорної до села Таурів у Тернопільській області ще в рамках виселень 1944–1946 років. А одного з братів батька, Миколу, вивезли до Сибіру за те, що він відмовився вступати до лав Червоної армії. Мама Петра разом із сім’єю була виселена в рамках операції «Вісла» з-під Ярослава, з села Молодич, на північ Польщі, в околиці Моронґа. Таких розділених українських родин були тисячі...

Я давно їжджу Україною, але так склалося, що раніше мені не вдавалося потрапити до села, де мешкають виселенці з Бещад, а я особливо хотіла зустріти людей, яких вигнали на далекий схід Совєцької України. Чому? Бо їхні долі видаються мені найстрашнішими (я спеціально використовую саме це слово). Вони жили у традиційних бойківських селах регіону; національно свідомі, греко-католицької віри, для них релігія та церква були незламними підвалинами життя. Це були працьовиті селяни, до 1939 року – дуже активні суспільно: там діяли місцеві філії «Просвіти», українські кооперативи, українські читальні. Існування й побут місцевих мешканців були впорядковані відповідно до давніх традицій: жінки вишивали, на Великдень розписували писанки – багато з них були справжніми мисткинями, хоча про них ніхто не чув. Церква була осередком їхнього життя; була вона і найсильнішою національною ознакою. Літніми вечорами люди сідали біля хат, узимку – збиралися всередині на «вечірки», співали або читали пресу, яку передплачували зі Львова. Так розповідають про життя у Жолобку та Рябому переселенці: старші пам’ятають самі, наймолодшим уже на далекому українському Сході оповідали про втрачену малу вітчизну, про життя в рідних селах.

Бойки з цих регіонів мали і свої говірки та пісні – невідомі у Великій Україні. Мешкали в горах, з якими їхнє життя було поєднане протягом століть; окрім цього, вони були органічно пов’язані з тамтешнім кліматом. Довоєнні мешканці тих теренів провадили дуже стаціонарний триб життя, світ обертався навколо «їхніх гір». Не писатиму тут про політику полонізації ІІ Речі Посполитої, бо ж цей текст про інше, але хочу зазначити, що власне такою вона була. Прихід совєтів восени 1939 року, що зайняли частину Бещад, став початком кінця цього правічного світу.

Традиційний світ мусив підлягати знищенню, кожен мешканець мав перетворитися в «нову» совєцьку людину, переслідували активістів, що до і під час війни діяли в українських громадських організаціях, та заможніших господарів; людей примусово «совєтизовували», церкви нищили – щонайменше зачиняли, а греко-католицьких священників убивали або вивозили до Сибіру. Упродовж тих перших двох років совєцької окупації (1939–1941) СССР не встиг повністю знищити старий світ і створити «новий». Потім почалася німецька окупація, чергові переслідування, вивезення, брутальні екзекуції, руйнація, збройний польсько-український конфлікт. У 1944 році частина цих земель за рікою Сян увійшла до складу СССР, що принесло колективізацію, роботи в колгоспах, русифікацію дітей і молоді, руйнування церков, переслідування людей, які співпрацювали чи яких підозрювали у співпраці з Українською Повстанською Армією, та депортацію. Але цілковитий кінець цієї маленької цивілізації настав лише у 1951 році. Те, що не знищили всі попередні роки і трагедії, добила остання хвиля примусових переселень на східні землі України навесні–восени 1951 року.

Отож: чому, на мою думку, найстрашніша доля спіткала саме цих переселенців на Схід? Бо саме у їхньому випадку різниця між тим, з чим їх силоміць розлучили і тим, у що їх «вкинули», була найбільша. Розповіді людей, яких я зустріла у Сонячному, підтвердили мої попередні уявлення. Єдине – переселенці не порівнювали свою долю з іншими, у них був тільки свій власний, страшний досвід. Українські села Донбасу та Херсонщини були колективізовані вже у 20–30 роках ХХ століття, а окрім примусової колективізації, ці землі найсильніше зачепив Великий Голод. Українські села вийшли з цього досвіду, жорен комунізму, з переламаним хребтом – і саме таку ціль ставила сталінська політика щодо українських сіл у 1930–1940 роках. І в такі села потрапили переселенці з Бещад.

Це – багаж знань та уявлень, який я мала перед зустріччю з мешканцями Рябого та Жолобка, що протягом майже сімдесяти років живуть на далекій Маріупольщині біля Азовського моря. Я вислуховую їхні історії. Спершу – про те, яким шоком для їхніх родин було в 1951 році повідомлення про те, що їх переселять десь «на кінець світу». Вони знали, що це на Сході, далеко, бо спершу з села забрали молодих, аби вони будували хати на нових місцях. Повернувшись, вони розповідали про дуже важкі умови, які панували тоді в Новоолексіївці та Краснівці (Сонячному). Але люди не могли ані втекти, ані відмовитися виїжджати. Зрештою, їх ніхто ні про що й не питав. Селян перекидали на нові місця трьома хвилями, від весни до осені; дозволили взяти з собою частину речей та обмежену кількість худоби. Після прибуття у них досить швидко забрали корів, адже села, до яких люди потрапили, були колгоспами. Окрім речей щоденного вжитку, необхідних, аби облаштуватися на місці, та зерна, мешканці забрали тільки власноручно вишиті сорочки, рушники, ґорсети і запаски, молитовники. Крихти пам’яті про покинутий світ... Тільки декому вдалося забрати дзвіночки з церкви; великі ж дзвони таємно від світу закопали – розповідає Ганна з Жолобка. Ці малі дзвоники – свята річ, їх упродовж усього часу панування совєцької влади зберігали у сховку в будинку її бабусі й мами. Я могла їх побачити та торкнутися. Я легенько штовхнула язичок дзвіночка, він тихо і жалібно заспівав...

Людей везли «товарняками», як їх навіть після стількох років називають на російський манер – товарними вагонами, у кожен з яких запихали по кілька десятків осіб; усі були разом – старі, жінки з маленькими дітьми. Ганна Гусяк мала три роки. Але вона пам’ятає ці «товарняки», пам’ятає, як мама на зупинках виходила подоїти корів – худобу везли в інших вагонах. Ганна також зберігає спогади про рідний дім та річку за ним. Це все, що вона пам’ятає про домівку, ключ від якої має до сьогодні... Вона змалювала мені найповніший образ життя у вигнанні. І це вона показала мені сімейні пам’ятки. Історія її родини – це оповідь про сильних жінок: бабусю Ганну Федишин і маму Ганну. Дідуся, Михайла Федишина, під час депортації вже не було серед живих; батько, Михайло Гусяк, так само помер за рік до виселення. Але ця історія – також про дітей, тобто тих, кого найлегше було «совєтизувати».

На місцях переселення на них чекали недобудовані хати без вікон та дверей, їжі особливо не було, не було чим палити в кухні, дров вони не отримали – довгий час протоплювали сушеним соняшниковим бадиллям, таким самим, яке я бачила на полях, їдучи на цю зустріч; коли ж не стало бадилля – палили сушеними коров’ячими кізяками. Навколо панувала бідність, їжі було мало, село було занедбане і брудне. Робота в колгоспі була обов’язковою для всіх, а невдовзі після приїзду туди довелося віддати худобу, привезену з рідних сіл. Окрім цього, переселенці потрапили в села, де вже жили місцеві – влада налаштувала їх проти приїжджих, дуже довго виселенців називали на російський манер «бандерами», зневажали їх, насміхалися з говірки та звичаїв. Їх вважали ворожою народністю. Одна з жінок плаче, згадуючи той час та прізвиська, які їм давали. Переселенці говорили українською бойківською говіркою, місцеві – російською, що також було приводом до ненависті. Натомість переселені бойки почали називати місцевих «русскіми». Це ставлення, яке комуністична влада підживлювала аж до вісімдесятих років, не зникало дуже довго. Котрась із жінок говорить: «І навіщо це було? Лише зараз, коли ми вже постаріли, бачимо, що така ворожнеча була непотрібна».

Переселенці були віруючими та релігійними людьми, місцеві – вже ні. На новому місці довго не було церкви – звісно, православної, адже греко-католицька була заборонена аж до занепаду комунізму. Але люди якось справлялися. Діти пішли до совєцьких шкіл, української там не вивчали. Ганна Гусяк у селі Новоолексіївка закінчила початкову школу, а продовжувати навчання поїхала до Донецька. Потім вийшла заміж та поселилася в Маріуполі. Отож, вона залишила рідний дім, коли мала чотирнадцять років; мова, якою там говорили, затерлася у пам’яті – сьогодні вона говорить російською, тільки час від часу вставляючи українські слова.

Коли вона говорить про бабусю Ганну – в її голосі звучить гордість. Ця жінка народила семеро дітей, одне з них не вижило; бабуся мусила все робити сама, бо чоловік помер, коли діти ще були малі. Бабця була мисткинею, говорить Ганна, вміла робити все: вишивати, ткати, малювати найгарніші в усьому селі писанки, співати, чудово готувати. Внучка до сьогодні зберігає вишиту її руками запаску. Попри те, що минуло понад сімдесят років від її створення, вишивка та кольори і досі як живі. Бабуся мала сильний характер – це вона привезла з собою на нове місце ключ від рідної хати, отже, вірила, що колись повернеться. Вона довго не хотіла віддавати корів до колгоспу. Зрештою, розуміючи, що їх не вдасться залишити на обійсті, «уклала угоду» з головою колгоспу: що віддасть, але взамін її дім вкриють черепицею, адже хати, до яких переселили людей, мали найпростішу дахівку. Саме бабусю Ганну найчастіше в Жолобку запрошували бути хресною мамою, її думки та поради цінували. На обох світлинах, які зберегла Ганна – на тому, де вона сама, і на тому, де вона знята з усією родиною – в її обличчі мене вражає не лише характер, але й гордість. Її образ довго не йшов мені з думки. Я уявляла, як їй мало бути важко в совєцьких умовах. Вона народилася у 1895 році, виховувалася та значну частину життя провела в рідному селі Жолобок. Вона звикла до порядку, була хазяйновита, жила згідно з традиційними цінностями. Хоча з сьогоднішньої перспективи вона не була старою, коли її позбавили домівки та вигнали з рідного села – мала 56 років, у тодішніх реаліях Ганна була вже жінкою похилого віку. Решту життя вона мала провести у «совєцькому» колгоспі, в нестатках; у неї забрали все, що вона цінувала, у тому числі власну землю та ліс (її родина належала до заможніших у Жолобку) та все, у чому її виховували.

Я не почула розповідей про те, якими були батьки, дідусі та бабусі інших переселенців – люди говорили в основному про те, як важко жилося у Сонячному та Новоолексіївці, але історій, схожих на історію Ганни Федишин, точно було більше. Матір Ганни – що також мала на ім’я Ганна – я уявляю собі, не знаю чому, як чутливішу та лагіднішу людину. Вона народила тільки одну дитину, не виходила вдруге заміж. А мала Ганна в чотирнадцять років поїхала з села і вже не повернулася. Як і бабуся, її мати мала хист до мистецтва, особливо – до шиття і вишивання. Ганна зберегла ще довоєнний оксамитовий ґорсет, вишитий маминою рукою. Чи речі зберігають характер своїх власників, особливо якщо вони були зроблені ними власноруч? Якщо так, то якраз через ґорсет я відчуваю цю лагідність та чутливість мами...

Усім переселенцями найважче було змиритися з недбалістю та нехазяйновитістю на новому місці, з відсутністю власної землі та церкви, з ворожістю. Не вистачало їм гірської природи, зелені; важко було звикнути до весняної та літньої спеки, сухої погоди. У цьому регіоні температура сягає 40–46 градусів – рік тому я була тут у липні, не було чим дихати! Довгий час, аж до 1960-го, селяни Совєцького Союзу не могли навіть поїхати до іншого села чи на роботу в місто, оскільки повинні були мати спеціальний дозвіл на поїздку – той, хто їхав із села без такого дозволу, міг потрапити в табори. Пізніше, коли такої заборони вже не було, дехто пробував їхати до Західної України – поки існував СССР, люди не могли побувати в рідних селах. Але зрештою вони поверталися на Схід: вже не мали близьких, на Західній Україні їм не було де жити. Кілька років тому наймолодші переселенці організували поїздку до рідних сіл. У Рябому після 1951 року живуть нові люди, село Жолобок фактично вже не існує, хоча ще стоїть дерев’яна церковка, дзвіночки з якої зберегла родина Ганни. Люди, що поїхали – народжені у 1932–1950 роках – з огляду на свій вік відвідали рідні села вперше і востаннє після депортації. Ганна запізно довідалася про поїздку і не поїхала – в її очах стоять сльози, коли вона про це розповідає. Це, мабуть, її єдина мрія – побачити рідне село, хоча б ту річечку, на яку вона дивилася, маючи три роки, і яку запам’ятала.

Запитую – що допомогло їм вижити. Треба жити, працювати, заробляти на хліб, одружуватися й народжувати дітей. Переселенці не можуть сказати, але, коли хтось запропонував поспівати пісень з рідних околиць, їхні лиця світлішають. Першим починає співати Михайло Клиса, 1933 року народження, родич Ганни. Його голос – як дзвін; на наступній пісні приєднуються й інші. Бо щось поза спогадами таки може зберегтися в людині, навіть коли все інше в неї заберуть. Я думаю, що все вміщають ті пісні – спогади про малу вітчизну, долю переселенців. Бойківські пісні бринять над Маріуполем, далеко від рідних Бещад, але недалеко від Азовського моря. Вони повертають їх додому. Зі спогадів переселенців я знаю, що так було і за совєцьких часів. Вони зустрічалися в хатах на «вечірки», про які не знали навколишні мешканці, розмовляли, згадували, але передусім – співали...

Родина Федишинів

Мені важко з ними розлучатися, відчуваю – якби я залишилася на довше, почула би більше; це старі люди, їм потрібен час, аби звикнути до незнайомців. Однак, коли приходить час прощатися, вони розчулені так само, як і я. В наших очах стоять сльози, я чую важливі слова. Вони радіють, що хтось цікавиться їхніми долями, що хтось пам’ятає про них та про їхню трагедію. А я обіцяю собі, що наступного року поїду до Рябого і Жолобка, що напишу потім їм, надішлю фото... «Мої» бойки – так я завжди їх подумки називатиму – з-під Маріуполя.

Post scriptum

На бойківський слід неподалік Маріуполя я натрапила у ще одному місці. В одному з прифронтових сіл за кільканадцять кілометрів від міста я зустріла Наталію Іванівну. Ми поговорили; виявилося, що її сім’я з маминого боку була переселена з бещадського села Лютовиська. Але її історію я розповім іншим разом. Вона також драматична!