Сенс реальності

...acerbo, indegno

mistero delle cose a noi si mostra

pien di dolcezza...

Giacomo Leopardi, Le ricordanze

 

(...низьке, незріле таїнство речей являє нам вабливість всю свою…)

Міколь відписала в месенджері, що їй треба трохи часу, щоб спокійно прочитати цей чудовий уривок з поезії «Спогади» Джакомо Леопарді. Пару днів тому я попросив її записати мені його вголос, щоб я зміг написати цю статтю, чуючи епіграф голосом оригіналу – це непередаване письмом високе звучання ачєрбо інденьйо містеро деллє козе... Я попрощався з Міколь і Андрієм на залізничному вокзалі у Франківську кілька хвилин по восьмій вечора – їхній поїзд на Одесу вирушав точно в той самий час, що і моя остання маршрутка на Калуш. Поки поїзд і автобус ще кілька хвилин стояли, наче в певному резонансі, я збагнув, як саме варто описувати той цікавий досвід, який усвідомив у собі завдяки цим своїм друзям. Я раптом пригадав, що якось у дитинстві в мене був один специфічний страх – засинаючи я боявся, що мені колись у житті доведеться повертатися усіма своїми слідами назад, аж до першого кроку, але ж було б ніяк неможливо пригадати усі свої рухи, як не старайся їх запам’ятати. Років через десять цей страх переродився в одну досить приємну звичку – поринаючи в сонну дрімоту, я перебирав у зворотньому пригадуванні людей і місця, які зустрічалися мені упродовж дня; деяких було ніяк не розгледіти, натомість інші поставали так виразно, наче їхні лиця чи пози отримали самостійний у своїй нетривкій вічності afterglow момент. Тож я пробую пригадати, що мені запам’яталося з цього кількаденного слідування за абсурдним.

Абсурдний, сновидний вимір нашого повсякдення в ці сірі осінньо-зимові дні завжди напоготові. В номері готелю «Надія» у видрукуваній на листочку табличці з переліком напоїв і перекусок у холодильнику вам пропонується відзначити ручкою, що саме ви з’їли чи випили, і показати на реєстрації при виїзді; втім про це нагадають і так. Дорогою з Богородчан, останнього містечка в регіоні, де відбувався показ, до готелю, ми говоримо про свої відчуття і розуміння різних міст, і, погоджуючись щодо своєрідної місцевої дезорієнтації, я порівнюю одну свою давню фантазію про Львів з відчуттями від Франківська. Львів, кажу я, позаяк він стоїть на підземному вододілі, так наче має під собою якусь тектонічну діру, бездонну яму, з якої фонтанує крізь пласти і породи вгору нафта забувальної чорноти, просякує і будинки і людей, робить їхні думки і відчуття дещо масними і примлоєними; натомість Франківськ відображає з-під себе тільки пласку однорідність, повільний без сплесків сон, в якому дуже важко кудись дійти, бо все це сниться пристойним людям.

Кадр з фільму«Шлях до гір»: нічна варта охорони на території санаторію.

Пані, що організовує показ у Богородчанах, поки ми знайомимося, принагідно каже, вказуючи на домініканський костел і місцеву окрасу, що його хочуть забрати православні з МП; Міколь зауважує, що італійські домініканці – люди зазвичай дуже огрядні. В містечку, як і загалом на Прикарпатті, дуже багато собак, ці охоронці ідентичностей, cagnetti, нам трапляються не раз, а тепер двоє з них лежить перед входом до місцевого Білого дому, богородчанської адміністрації, де запланована кінозустріч, – вони спроквола потягуються і неспішно відходять. Фойє перед сесійною залою оформлено в туристично-релігійному стилі – на одній стіні Богородиця підносить свої молитовні руки над географічною картою Богородчанщини, на другій майстер фотошопу розмістив ілюстрації сакрально-туристичних принад краю, як-от Манявський скит. В коричневого кольору пострадянській залі на 250 місць відчувається вогкість. Сцена з трибуною і столами президії досить висока – ідучи поправити екран для проекції, я стаю за трибуну і відчуваю себе вивищеним над усіма. Запрошені на показ заповнюють заледве з десяток рядів, це переважно підлітки 14-15 років, очевидно, потягнуті зі школи, втім, як і в інших таких випадках, вони виявляються радше вдячною аудиторією, що не лише дивиться цей повнометражний документальний фільм до кінця, але охоче ставить питання опісля. Сам показ ми не дивимося: Міколь і Андрій через те, що робили це дуже багато разів, а я вже рази два, тож складаю їм компанію в цей короткий момент можливості прогулятися і відчути місцевий дух. Ми повертаємося до зали через годину на останніх кадрах, і вже вкотре спостерігаємо, як після останньої сцени з підсумковим абсурдом і титрів глядачі охоче, хоч і недовго плескають побаченому. Що їм сподобалось, можна судити з запитань, які ще хвилин 15-20 по тому ставлять чи то публіка режисерці, чи то вона публіці.

 –  Скільки часу вам зайняло зробити цей фільм?

 – Я почала його робити близько шести років тому, багато разів приїжджала в це зовсім незнайоме мені середовище, багато про це думала і готувалася, самі зйомки зайняли два рази по півтора місяці, а потім був іще довгий процес зведення і пост-продакшену...

Один зі школярів англійською розлого дякує Міколь, що вона приділила стільки уваги цій темі. Літню пані, вчительку зі школи в сусідньому селі, чоловік якої воює на сході і котра дає дещо емоційніший відгук, МІколь просить розказати більше про враження від фільму в записі на смартфон – жінка жваво говорить, як багато ще треба змінювати в країні, де стільки абсурдного, а я схоплюю себе на думці, наскільки візуально ми сприймаємо абсурд – він має бути показаним, щоб стати видимим. Видно, що Міколь – вниклива документалістка, вона дає пані виговоритись, тож відчувається, ніби ось щось сталося – невелике, але вагоме.

Кадр з фільму «Шлях до гір»: Юра, один з героїв стрічки.

Я пропускаю два покази, які Міколь і Андрій роблять напередодні в Яремче і (вдруге) у Франківську. Очікування від показу в Яремче в них дещо загострені, адже тут і в під’яремчанському присілку Ямні, де розгорталася основна драма кінопроцесу, фільм могли сприйняти більш напружено, ніж деінде: хтось міг побачити себе в неочікуваному вигляді, в непривабливих обставинах – наче на фотографії, до якої не встигаєш настроїтись в дзеркалі. Однак все минає спокійно, і не герої кінодокументу, а здебільшого старшокласники заповнюють залу, і, переказує згодом Андрієві його товариш, з великою цікавістю уважно дивляться фільм, персонажі якого відомі мало не кожному в цій невеликій громаді, і чекають, як розв’яжеться драма. 

Тим часом я в цей день розмірковую про сенсовність безсенсовного у фільмі і переписуюсь із Богданом Шумиловичем, який колись насампочатку допоміг Міколь з нашими реальностями і, зокрема, порадив у товариші до справи Андрія Воронова; Міколь розказує, що у свої перші приїзди до Ямни не розуміла взагалі нічого, бо незнання мови було подвоєне нерозумінням людської поведінки.

  – У неї вийшло добре кіно про наш абсурд.

 – Так, зовсім не документальне якесь вийшло. Але з реальними людьми.

 – Це таки документ, просто своєрідний. Зрештою, що таке документ)

 – Там гарні метафори, які створені життям... Як-от завзята охорона нічого, дорога через гори, партизани [музей] як державна інституція, яка належить Коломиї.

 – Ну, на це можна дивитись по-різному: охоронці охороняють чийсь чи то страх, чи то відкладені плани; партизани можуть належати Коломиї, як Олеський замок Львову... Здається, тонкий парадокс саме цієї історії проявляється на перетині протиставлених бачень абсурдного: з одного боку, щонайменш дивно, коли таке звичайне бажання, як побачити – за огорожею – місце, де колись жили твої предки, раптом стає безглуздо недосяжним; з другого, ось погляд тих ямнівців з функціями, коли приходить якась італійка з камерою і не годна зрозумілими їм цінностями пояснити, а врешті перестає і намагатися, шо і для чого вона так завзято випитує і мовчки знімає. Ці люди, мабуть, відчувають – їх не знати де хочуть надурити, а може, над ними знущаються. Додаймо сюди ще загрожений флер пострадянських інституцй і приховану економіку мотивацій. Вся ця різнорідна абсурдність вкупі створює якийсь екзистенційний ефект. А ще ж маємо зрозуміти, шо перший глядач, якого Міколь знає і на якого орієнтується, – таки італійський, і для нього це інший світ.

 –  Вона знімає не по сценарію, це епічна історія, яка розпаковується по дорозі, і вона ніколи не знає, що з'явиться. Тому получився нуар, із присмаком сюру. Наша дійсність неосяжна нормальним поглядом.

 –  Десь добре, що немає однорідної норми для всієї нашої дійсності. Але якщо п’ять років вглядатися в цю абсурдність і бути уважним до деталей, і мати довіру, шо вони здатні явити щось – то це щось неодмінно явиться.

 –  Я десь думав про метод Маркеса, який літературно намагається осягнути таку реальність. Безкінечний цикл повторюваностей, де важливі деталі, де реальне і фантастичне зливаються в одне, де немає домінуючого наративу, але всеохопна іронія та страх перед буттям...

 

Попереднього дня пізно ввечері на окружній біля Калуша дорогою з Нижнього Струтиня ми тепло прощаємося – Андрій і Міколь їдуть далі до Франківська. Кінотуром в рамках мандрівного Докудейс в нашому регіоні опікується Євгенія з «Молодої просвіти» – завзята організаторка, вона ділить свій час між діловою комунікацією і фотографуванням; завдяки їй фільм Міколь побачили не в одному селі та містечку, в тім і на нововідкритих кіноклубах. Нижнього Струтиня, однак, нам оглянути не вдається – в селі темно, хоч вибери око, проте на показ у місцевій школі збирається навдивовижу немала кількість людей. Це вдруге я дивлюся фільм від початку до кінця. Сідаю в перший ряд, щоб краще бачити титри: проектор переді мною дещо гуде, звук з великої колонки – як пояснює Міколь мені раніше, понад 60 відсотків враження від фільму твориться аудіально, тож вона працювала з найкращими кінозвукачами в Італії, – витягує все невелике, що може; нюанси темних зйомок у фільмі, відзнятому в стилі нуар, невблаганно падають жертвами техніки, для якої не передбачались. Я так і не побачу всіх цих тонких художніх прийомів і кадрів, про які з любов’ю розказують Андрій і Міколь. Але переглядаючи фільм удруге, не можу не дивуватись, як вправно тримає мою увагу ця 82-хвилинна документальна стрічка, і, коли починаються запитання, я відчуваю, як легко заходить ця історія абсурдного в нашого глядача (на відміну від глядача італійського, для якого, за словами Міколь, цей фільм виявився радше грузним):

 –  От скажіть, що значить, що в цих останніх кадрах чоловіки котять оці спиляні ковбани під снігом без рукавиць?

 –  Та ще й під гору, – хмикає хтось.

 –  А ви як думаєте?

 – Ну, може, це щоб показати, що наші хлопці – такі от українці недоладні.

 – Мушу сказати, що я не маю відповідальності за це, це був їхній вибір, я тільки попросила їх прокотити.

 

Ще кілька питань ставить чоловік, що сидить поряд зі мною, – я їх не розумію, він наче вминає недокінчувані думки язиком в піднебіння, проте їх, здається, розуміє Євгенія і включає в розширююче запитання, яке вона вже ставила на двох попередніх показах. Так, щось на кшталт «як ви знайшлися?» перетворюється на «як ви організовували зйомки і де знайшли гроші на них?», на що чоловік схвально реагує – «і про це теж, я питаю». Одну вчительку, яка дає гарний відгук про те, що фільм спонукає її ще багато про що подумати, Міколь просить окремо докладніше розповісти про своє враження; пані висловлює подяку за фільм і скрушно ділиться, скільки ж то всього нам ще треба змінити.

Після показу директор школи з головою села запрошують нас на гостину. Поки ми набуваємося, я ніби розумію, наскільки органічно переплелося в нас химерне зі звичайним – ось як душевне частування, в яке зненацька залітає чиясь а вже й расистська мисль (хтось на розповідь про те, що картоплю слід мити перед тим, як чистити, емоційно згадує, що не зміг їсти хліба, замішаного чорними руками). 

Кадр з фільму«Шлях до гір»: Петро, один із героїв стрічки.

Дивних ситуацій в цей день не бракує. Вдень відбувається показ у селищі Вигода. В красивому місцевому будинку культури, побудованому в період радянського модернізму, в кінці 1960-х, нас зустрічають місцеві дівчата-активістки – показ збігається з відкриттям кіноклубу, тож стіл ломиться від солодкого частування і жартів при тому, втім Євгенія невблаганна – обід має відбутися, бо він запланований! Вимір планів, навислий над нашою дійсністю, загалом відчувається як контраст – контраст між смислом фільму і його впорядкованим показуванням, між привітністю до кінорезультату і незичливістю при кінопроцесі, між яскравим днем, який проливається з-за штор, і неможливістю побачити атмосферний нуар фільму, між закадровим серйозним голосом Міколь, яким вона, зізнається, тільки дивувала всіх, хто її знає, і легкою та веселою бесідою після показу: «та ж чи зустрів Петро Марійку?», «а я була в цьому прикарпатському Артеку», «а то які партизани були?»... В цей момент я собі уявляю процес монтажу, точніше період, коли Міколь, яка знає п’ять мов, але не українську, мусила відтитровувати голоси у фільмі, підставляючи зроблений для неї переклад під відповідні репліки, – те, що у своєрідний спосіб дозволяє пальпувати дійсність, перебирати *пальчиками деталі минулого теперішнього і вже не тільки чужих історій. Під час показу ми гуляємо Вигодою, двоє дівчат-організаторок хочуть показати нам «Центр спадщини Вигодської вузькоколійки», коштовний реалізований за гроші ЄС проект, який і справді вартий того, щоб відвідати, – зроблений із думкою і любов’ю про атракційне пізнання природи. Один з експонатів змушує нас трьох дружно схвально покивати головою – в малому локомотиві під переднім вікном розташовано екран із записом повільного руху «карпатського трамвайчика» його вузькоколійкою, колеса під нами мають невеличкий люфт ходу, який дозволяє машині похитуватись взад-і-вперед, і сам по собі цей малий кінетичний рух, який ми спричинюємо, просто зайшовши всередину, наче створює медитативний рух пам’яті, що ніби натякає на якусь близьку паралельну реальність.

Кадр з фільму: охорона на воротах у колишній санаторій «Яремче».

Вранці цього дня у Франківську ми, як сказали б гуцули, пацимо дві цікаві ситуації. На переході швидкої вулиці навпроти готелю мало не посередині шосейної смуги лежить вальяжно один пес, а другий походжає поряд, раз по раз вони зриваються хижим гавком на колеса, які, здається, розчавлять їм носи і лапи тут-таки, а потім знову вертаються до свого дивного розміреного патрулювання, ніби нічого й не було. Майже як у фільмі, думаю я, і пропоную зайти у драматичний театр поряд, побудований на початку 1980-х, – там, кажу, є чудесна стіна з художньої кераміки, якої ви, може, більше не матимете змоги побачити. За вікном видно, як прибиральниця великою дерев’яною шваброю протирає підлогу. Театр іще закритий, але каса працює. Я пояснюю пані за конторкою ситуацію – що ми хочемо тільки коротко глянути на стіну. Після певних вагань і запевнень в нашій добрій волі, вона каже нам почекати десять хвилин, поки не відкриється вхід для перших – дитячих – відвідувачів, і попроситися на проході. Але на проході ми несподівано наштовхуємося на м’яку версію того, з чим стикнулася Міколь, коли спробувала побачити родинне обійстя свого діда у Ямні. Пані на пропуску раптом починає боятися невідь-чого перед її очима (хоча там тільки скромні ми) і самостійно навіть не може домислити себе до пропозиції нам, аби ми купили квитки на дитячу виставу, як раніше запропонувала касирка  (хоча навіщо нам дитяча вистава, якщо ми прагнемо настінного мистецтва!) Лише після некороткого дзвінка кудись вище, де порадились, перш ніж віддзвонити з дозволом, вона моментально втрачає до нас інтерес і так наче забуває про нас. На це спілкування ми витрачаємо більше часу, ніж дивимося на стіну. Було б і дивно, і смішно, та я пригадую, як роки чотири тому в Мілані, звідки Міколь родом, перед входом до пишного кафедрального собору, облицьованого білим мармуром, узброєні до зубів поліцейські бугайської статури незворушно вимагають у літньої китайської бабці відкрити свою сумочку – мабуть, бояться теракту і розважаються водночас.

Кадр з фільму: освячення пасок на Великдень у селищі Ямна.

Страх – надзвичайно гнучка річ, що вміє вдало маскуватись. Фільм «Шлях до гір», який зробила Міколь Рубіні, напевне, виявився для мене саме про це. З Міколь я знайомлюся день перед тим. Мій друг Андрій запрошує мене на показ фільму, до зйомок якого він залучений вже кілька років. Я їду з Калуша до Франківська, і, поки чекаю Андрія біля ратуші, з повільним припливом неспокою спостерігаю за розташованою перед її входом ковзанкою – мене непокоїть не так модель цього запозиченого підприємництва, як музика, яка лине з поганеньких колонок, – це незмінне американське солодкаве ретро, здається, жодним фібром не прив’язане до цього місця, але воно лине і лине у вуха радісної дітвори і фланерних дорослих.  Перед показом в фойє кінотеатру відбувається прес-конференція – з запитань і ремарок журналістів відчувається, що вони вже без вагань знають, як треба вносити в розмірені розмаїтою інформацією голови франківчан щось новеньке, навіть якщо це фільм про абсурдне у нашій дійсності. Я дивлюсь фільм і не помічаю, як спливають півтори години. Поки після фільму і запитань організаторки радше наполегливо пропонують глядачам для чогось сфотографуватися з режисеркою, я собі починаю розмірковувати над цим феноменом пам’яті. За життєвим сюжетом фільму, після смерті свого дідуся Міколь знаходить документи і речі з родинної історії, про яку їй ніхто не розповідав, і вирішує дізнатися більше – її дідусь, Самуїл Тагер, 1939 року змушений покинути свій батьківський маєтний осідок в Ямні і тікати від великого конкретного насильства світ поза очі. Коли Міколь у червні 2014 року вперше приїздить в Ямну, в країні відбуваються не менш значні події – Україною колотить від розпочатої російської агресії, перших хвиль мобілізації та загальних післямайданних емоцій (хоч в Карпатах це відчувається радше чимось далеким). Вірогідно, перше, що з легкістю виражають тамтешні охоронці правил до тендітної незнайомки, – це загострена недовіра, тож вони просто не розуміють її простого бажання побачити родинне місце своїх предків. І вона не розуміє їх, і не розуміє впродовж подальших трьох років, поки марно намагається чогось добитися від цього застиглого поведінкового абсурду. Але вона уважна до деталей і наполегливо вертається до цих перепон, щоб виявити, що тутешня людська упертість ховає за собою щось набагато глибше – звісно, щось травматично мовчазне і боязке, але водночас і до смішного дивне – нездатність взяти відповідальність за те, що ти можеш зробити невідчужувано самостійно.

Переслуховую уривок з Леопарді, і впевнююсь, що абсурд родиться не на екстремах, а на незрілих полонинах уяви. Ma che fare!

Міколь Рубіні, авторка фільму «Шлях до гір».