Чудовий Мераб Мамардашвілі підказує, як різно можна помислити про таємне життя людей, яке відрізняє нас від стихійної матеріальності, з якої ми складені і в яку заземлені. Про невидиме етичне життя, яке відчутно важливіше нам за те, в якому природно живемо. Коли важливіше, чи ми чесні щодо себе, ніж те, що при цьому робимо. Коли важлива дія, а не її вигляд. Власне те, що робить нас, мене людиною — культурне, метафізичне, самоістотне зусилля, яке вділяє нашій стихійній творчості і життю той душевний порядок, що впізнається вмить і не потребує ні підстав, ні пояснень. Просто собі є і це добре, бо добре, що це є. Така собі тавтологічна, самоявна буттєвість. Те, що щось не потребує пояснень, — як-от совість, каже він, — важливо, бо те, що потребує пояснень, потребує їх безкінечно в нашому кінечному житті. Можна весь час сумніватись, чи добрим є щось, але немає сенсу сумніватись в самій доброті. Бо доброта, чи любов, чи совість є незримими культурними шарнірами людського мислення і буття.
Оце подвійне життя людей, напружене між етичним і фізичним, між безсумнівним і змінним, добре було б розбачувати в наших різних емпіреях. Візьмімо Український культурний фонд. Мало хто засумнівається, що ця установа потрібна. Це означає, що вкладуване в неї людське зусилля передає якесь безсумнівне чуття всіх, хто її потребує. А потребують її всі, хто прагне чесних і зрозумілих правил суспільної підтримки. Разом з тим ми можемо сперечатись, навіщо саме ця інституція потрібна, і сумніватись в переконливості аргументів як її противників, так і різних прихильників. Тобто не згоджуватись щодо репрезентації. Та всі ми інтуїтивно знаємо, що, оскільки культура існує як щось посутньо інше за природне життя і без неї людям ніяк, то й інституції, котрі підтримують зусилля суспільства бути культурним, бути людським, фактично не потребують для себе більших пояснень. Так само як нікому не потрібно пояснювати, що таке чесність і справедливість. Та знову ж — сумніви виникають тоді і щодо того, коли щось стає неясним, коли щось перешкоджає ясному розумінню, відчувається неетичним, некультурним, не по-людським і помилковим. Отже, справжнім завданням всякої інституції (її внутрішнім культурним зусиллям) є наближати свою практичну організацію до свого безсумнівного буття.
Скажімо, інститут експертів в УКФ діє в розмаїтому полі сумнівів, в межах системної помилки. Культурне буття УКФ не потребує додаткових пояснень, чому якийсь проект має бути підтриманим, головне, щоб у ньому було оце власне культурне зусилля, яке відрізняє культурне буття від кипіння і жижі, від репрезентацій і уявностей, які таким буттям не є. А збагнути це без вникання в культурне зусилля кожного пропонованого проекту ніяк не вдасться. Вникання передбачає поважну роботу думки, яка прозирає крізь видимості вираженого словами до суті, яка відбудеться засадничо в дії. І очевидно, що експертні процедури, ґрунтовані на тому, щоб оцінювати проект суто за наперед даними критеріями, вигаданими «стратегічно» згори, з умоглядних узагальнень, з інтерпретативних запозичень від інших культур чи з чийогось партикулярного досвіду — з усього, в чому маємо достатньо підстав так чи інак сумніватися, — тут не підходитимуть, бо просто не дають доступу до такого вникання.
Цю внутрішню недоступність до власного культурного зусилля в УКФ можна осмислювати дуже по-різному, але я вбачаю корінь проблеми в характерній «українській» підміні — дійсного бажаним: прагнучи робити добро всім українцям, УКФ у своїй підміняючій архітектурі потрактовує заявників як взаємозамінних виконавців своєї візії добра, а не як унікальних добродіїв. Відсутність змоги підтримати всіх через обмеженість підтримки відтак дивним чином означає, що якісне осмислення проектів стає менш важливим, ніж, скажімо, кількісне охоплення українців. Замість підтримувати конкретних культурних проектантів з їхніми смислами та ідеями, УКФ підтримує сформовані на високих нарадах уявлення про культуру для всіх. Замість скласти і плекати атлас української культури з запитів реальних культурних зусиль, інституційні модернізатори-засідателі підганяють культурну дійсність під свої — хоч і зичливі, та неминуче вузькі — бачення культурної дійсності. (З новими наглядовою радою та виконавчим директором Фонду, як можна судити з їхньої співбесіди на обранні останнього, УКФ тепер планує підтримувати державницькі зусилля культури — схоже, коштом ще не зміцнілого розмаїття культурних форматів.) Не близькі і відповідальні діячі, а неозорі безіменні сприймачі «стають» головним капіталом інституції (чи, в критично невідрефлексованих основних категоріях УКФ, «безспосередньою цільовою аудиторією» — іронічне щодо культури маркетингове поняття, взяте з винаходів Пентагона часів Холодної війни).
Коли культура обслуговує економіку чи політику — це, звісно, не те саме, коли вона має економічний і політичний виміри й наслідки. Культура собі діє і без УКФ, стратегій і зиску, поза полем їхніх підмін та ілюзій; культура ніде не обмежується індустріями культури, хоча вділяє їм сили. Бо її сила належить і співмірна людському зусиллю, яке підробити чи скопіювати неможливо, його мусить кожен робити самостійно. Проте якщо приділити цьому зусиллю належну інституційну увагу, якщо сприймати його не бонусом, а суттю, то ми ще здивуємося його фундаментальним наслідкам.
Інститут експертів мав би тут відігравати важливу роль. Проте зараз він діє цілком навпаки. Подумаймо про це як про лотерею. Заявник має описати своє культурне зусилля — те, в чому не сумнівається як в самодостатньому культурному благу, — несвоїми словами (єдиний додаток з описом концепції, де це ніби можна зробити, експерти формально не оцінюють). Проектні описи і раціоналії, зрозуміло, завжди можна корегувати (що весь час і відбувається, коли заявник мусить враховувати експертні зауваги чи маловідповідальні зміни в умовах самого УКФ, як-от посування початкових дедлайнів), тоді як культурне зусилля, яке є рушієм проекту, — ні. Отже, експерти оцінюють твердими балами не суть проекту, а мінливі пояснення. Більше того, ці другорядні для культурної суті проекту пояснення оцінюються за дуже неоднозначними, абстрактними, інтерпретативними критеріями — насамперед для заявників, але і для експертів теж. Якщо будь-хто з них має сумнів щодо критерію, це впливає на оцінку, а отже найвищі оцінки виставляють і отримують ті, хто вкладає найбільше свого зусилля в пояснення заданих критеріїв. Очевидно, коштом критеріїв внутрішніх.
Справжнє змагання між проектами розгортається не на рівні смислів, а на рівні усередненої математики стихійних експертних сумнівів (кожен проект оцінюють п’ять людей у тиші своїх монологічних зусиль). Наприклад, ось, як врізнобій звучать компетентні висновки (з відгуків на проект, в поданні якого я брав участь): «Заявка дещо розмито та неконкретно описує інноваційність та унікальність проекту. За великою кількістю представленої інформації неможливо вловити основну суть проекту. Як мені здалося...» — «Поданий проєкт відповідає критерію інноваційності завдяки...», «Синергія кількох тем [...] і міждисциплінарність [...] роблять його унікальним і інноваційним»; «Відсутні кількісні показники для безпосередньої та опосередкованої цільових груп» — «Заявник чітко уявляє свою цільову аудиторію. Обґрунтовано не вказує кількісні показники, але детально описує якісні».
Звісно, було б дуже цікаво проаналізувати всі схвальні відгуки експертів на один проект і відгуки кожного експерта на всі відкоментовані ним чи нею проекти, але, на жаль, це настільки таємна інформація, що невідомо навіть, чи це роблять у самому УКФ. Втім зовсім не секрет, що невдоволення експертами висловлюють і заявники (звісно, найактивніше ті, хто не здобув перемоги), і наглядова рада (закиди до експертної роботи рефреном звучали на обранні виконавчого директора), і працівники УКФ (котрі спершу розробили експертні механізми, а тепер намагаються рятувати ситуацію «сертифікацією експертів» — освітнім курсом від УКУ, як би макабрично це не звучало), та й самі експерти, які час від часу говорять прямо, а частіше просто дивуєшся, яка багата експертна натура виявляється на його чи її соцмережній сторінці. Мимоволі напрошується думка, що експертами людей робить не знання, досвід і вдумливість, а жвавість і впевненість в собі.
Іншою системною помилкою, яка додає лотереї сили, є напіванонімність експертів, щодо якої є дуже багато напруги і забагато сумнівів. Річ у тім, що вникнути у культурну суть будь-чого анонімно вкрай важко, і навряд чи можливо, якщо основний фактор оцінювання — не сенсовний відгук, а виставлена в балах оцінка. Експерт не має можливості задати питання і прояснити свій сумнів, працюючи з заявкою, а отже і збагнути діалогічно, що є неписано важливим для заявника. Лотереїзує процес і конвеєрне оцінювання — за деталізованими балами, які експерт має приписати різним частинам одного проекту, потім другого, потім третього і так далі, він чи вона не мають часу бути експертом суті, зважити, що є безсумнівним в проекті і неексплікованим заявковою мовою. Суть виявляється не в інтерпретації, а в дотику і діалозі, а експерти навіть між собою не спілкуються. Звідси загальний, заявниковий сумнів у експертності експертів і в адекватності бального оцінювання. Високі оцінки не гарантують безсумнівного культурного зусилля в подальшій реалізації проекту, низькі гарантують, що культурне зусилля не було добачене. Хоч-не-хоч виникає питання, чи потрібні взагалі ці оцінки, принаймні як зовнішній інструмент? Чи є вони культурно-сутнісним засобом чи механізмом лотереї, коли вшановують не ідею, а формальність?
Такий інститут експертів є некорисним, бо він непрямо узаконює лотерейний ефект — якоїсь «природної» випадковості в культурі, яка сама по собі не є явищем природи. Як така лотерея не є чимось поганим, бо вона теж не потребує собі додаткових пояснень, просто в ній вмить зникає суть власне культурного зусилля. А якщо вже додавати культурне зусилля до лотереї — то маємо визнати насамперед її такою, як вона є, — лотереєю.
Якщо ж міняти цю структуру, як, схоже, і наміряються в УКФ, то слід добре подбати, аби не допустити фортелей до засадничих моментів культурного зусилля експертів. В моїй уяві вони такі:
Не марнувати зусиль означає не робити зайвої роботи і не перекладати свою роботу на інших. Тобто відповідально думати про те, кому і якої роботи додає твоє рішення. Скажімо, якщо ви посуваєте дедлайни для заявників через перевантаженість експертів, то маєте розуміти наслідки і відповідати за спричинені цим зміни, розбалансування чи неадекватні рішення (з цим внутрішнім управлінням ризиками УКФ активно не справляється, хоча вимагає його від заявників). Це також означає, що експерти не мають бути перевантажені, і, якщо ви прогнозуєте велику кількість заявок на обмежену кількість експертів, то двоетапний відбір заявок треба було ввести вже давно, а не кивати на український бюджет, який формується лише на рік. Що таке невирішуване заважає експертам регулярно впродовж року оцінювати смисли проектів перш, ніж надійде блага вість з парламенту, і заявники зможуть братися за деталізоване планування своїх проектів?
Спілкуватися належно означає, що рішення експерти мають ухвалювати колегіально і через діалог. Якщо вже наглядова рада не лише розуміє, а й відчуває, що її рішення мають бути такі, то чому експерти мають бути гірші і не нести спільної відповідальності за ухвалене? Це також означає, що експерти не мали б ставати заручниками бюрократії, яка вирішує зовсім інші — не ідейні, а формальні — завдання і є справою працівників УКФ (див. початок попереднього абзацу). Алхімічний експеримент, в якому УКФ захотів змішати експертів смислу з експертами процедур породив явно нездорову істоту. Втім, значним чином ця мутація була закладена вже почварною ідеєю і формою заявки, яка дуже опирається тому, щоб заявник міг якнайкраще виразити власне культурне зусилля.
Поважати експертів не формально означає, що навряд чи можливо добрати їх за відкритим конкурсом. Радше навпаки — це мали б бути люди, які не змагаються за те, щоб стати експертами УКФ, але при тому люди насамперед етичні і відповідальні. Їхній пошук — велика справа, якій УКФ мав би присвятити стільки ж уваги, скільки присвячують хедхантери в інших установах, яким залежить на якості.
Забрати зайве і додати необхідне — ось, чим би мали зайнятися мудрі голови в УКФ, і тоді буде всім нам людям щастя!
P.S. Але, на жаль, як показують останні не те що немудрі, а безвідповідальні щодо заявників, хоч традиційно інноваційні для української бюрократичної натури дії наглядової ради, котра починає свою каденцію з ускладнення заявникам життя (оскільки держаудитслужба «визнала неефективним» масово оплачувати за рахунок бюджетних коштів аудиторські послуги по проекту, які УКФ переклав зі свого обов’язку на заявників кількома роками раніше, то наглядова рада вирішила додати газу і, замість далекоглядно змінити власний підхід, змушує заявників шукати гроші на аудиторів з власних кишень; ця новина, звісно, наспіла, на останніх метрах довгого забігу перед підписанням договорів — відомо ж бо, що культурою заявники в нас займаються 5 місяців з червня по листопад, а готують і погоджують з УКФ мало не 7; такі от сприятливі умови для все більшої довіри і прозорості), а відтак усі ці поради — схоже, справа далекої перспективи.
11.05.2021