Культура ніде не обмежується індустріями культури, хоча вділяє їм сили. Її сила співмірна людському зусиллю, і коли приділити цьому зусиллю належну інституційну увагу, якщо сприймати його не бонусом, а суттю, то ми ще здивуємося його фундаментальним наслідкам.

Віртуальна реальність дозволяє по-своєму проблематизувати культурні ситуації, в яких опиняється твір мистецтва, а його віртуальні моделі дозволяють подивитися на нього без зовнішніх стимулів — з погляду, якого раніше не було. І цей відкритий погляд додає життя оригіналу, бо продовжує цілісну траєкторію його інтерпретацій.

Міколь – вниклива документалістка: багато ще чого треба змінювати в країні, де стільки абсурдного; розмірковуючи про сенсовність безсенсовного у фільмі, сприймаємо абсурд наскільки візуально, що він має бути показаним, аби стати видимим.

Благо тут розкривається як оповідь-міф про непрофанізований нашими смертельно негативними рефлексіями триб життя, який, хоч його людина і розівчилася шанувати, існує поряд з людським життям, відколи світ: Буття добре, бо воно є, Життя є, бо добре воно.

Ми перебуваємо наче в балансирній точці гойдалки між сакральним і культурним, у місці своєрідної питальної перспективи, – як можливе їхнє дієве співбуття?