Дорогою домів

Лекція на пошану

з нагоди першого вручення

Відзнаки імені Євгена Гулевича,

Львів, 22 червня 2024, УКУ

великий, як кожен творець,

непізнаваний, як обличчя,

безкінечний, як точка…

Євген Гулевич „Зчислення“

Повернення

Коли він був дитиною, і аж до юнацького віку, йому тягло снився кошмар – „щось таке владне колись, що скидало зі сну і млоїло серце і пам'ять“: йому снилося, „що колись (коли?) доведеться вертатися своїми слідами, все як ходив, як було? І як же згадати всі ці сліди?“ Забутись і згубитись – дитячий прастрах, мов з казки про Ганса і Ґрету: про темний ліс, втрату власних слідів і дороги домів. Кошмар ночей ставав кошмаром днів, сповнених страху щось забути або навіть й не помітити, але ж що? Тоді Євген „просто раціонально (так-так, часом це вдається і мені) продовжив думку повернення і побачив, що це, тьху, безсиле. А проте, може, воно було потрібне для чогось іншого? Скажімо, ця клітинна нав'язливість була задля уваги до часу – не до простору, а до складової часу?“ Згодом Євген Гулевич напише – чи не першою? – поему і назве її отак просто: „Вдома“. Повернення вдалося, але як?

„Зворотом до цього страху є думка, що повернення відбувається повсякчас, і просто зараз, а здобування цього виразного, гострого моменту і є страшним“.

Невирішена спокуса

Євген Гулевич, десь грайливо, ототожнить зараз і повсякчас, а в цьому надмірі часу наділить пам'ять – у ній уяву та увагу – потугою життєтворчою, він опише онтологію антропологічну, в якій Є людини – це спромога її неминучої пам'яті; те, що не забувається. Але ж як діється ця пам'ять?

„Цей погляд, який зауважує скрізь, не частий, він – дар настрою, який не буває, а збувається. Є“.

„Час. Час і пам'ять з самого малого присутні в цій уяві, яку я можу згадати за якимись постійними рисами. Але присутні вони, як невирішена спокуса, постійно перед очима, в мові до інших, в мові про щось. Але це щось недомовлене, щось що і належить моїй думці і наміру, і водночас ніби не моє“.

Камертон спільної уваги

Там, де Євген Гулевич пише начеб не про час і не про пам'ять, вірогідно, недомовлено саме вони є звабою його уяви, вервицею з вузлами його міркувань, поверненням, яке відбувається повсякчас – за бездонною кавою у Львові чи в Бахмутських окопах без глибин з ворожими дронами замість зір. З тих відсутніх окопів він опублікує свої останні, вже іконічні слова – в повноті яви про пам'ять та спільність, про щось більше, ніж війна:

„під час війни гігантичною лавиною коїться те, що западає в пам'ять безпричинно, тобто саме собою, і разом з тим те, що вивіряє великим камертоном спільної уваги особисту, таку різну пам'ять. лавина пам'яті поступово стане монотонною подією, річчю, яку неможливо загубити і забути. це, звісно, щось більше, ніж війна з її завісами. навіть з одної сцени бою двоє інтенсивно пам'ятатимуть різне. треба говорити, щоб дійти згоди. треба не говорити, щоб почути. пам'ять діється власновільно, незалежно від того, що ми робимо“ (груд. 29, 2022 1:55:25 ранку).

Від дитячого кошмару до Бахмутської відпруженості власновільно – час зростання і набування. Це власновільно має ґенезу в Євгеновому письмі: воно набуло своєї суті з мимовільно, а розпочалося ще й з випадково; його зміст споріднений з закономірно, а самі ж закони – закони пам'яті – стягнуті досередини, стали єством та письмом (чи таки навпаки – письмом та єством?).

„Ніч, день. Їхні межі відзначені засипанням і прокиданням, а час – зростанням і ущільненням“.

Голка питливого змовку

Невипадковим є, що в цій останній публікації пам'ять йому пов'язується – саме з розмовою та згодою: з прислуханням і промовлянням, з мовчанням та мовою, але передовсім з присутністю ТИ, якогось недомовленого візаві – зі спільністю, зі змовком. Цим візаві стає іноді друг, іноді незнайомець, іноді яке дерево, та часто – Євген Гулевич сам собі в розмові зі собою-іншим.

Пам'ять потребує співбесідника, бо і належить моїй думці і наміру, і водночас ніби не моє. Спільність, змовок стає осердям його тлумачення пам'яті, адже

„зосередженість на собі, певне, сприяє забуттю – воно має бути зневажене спілкуванням“.

Зневажити забуття спілкуванням. З огляду на зміст, який Євген Гулевич вкладає в поняття пам'яті, – зміст тотожний правдивому буттю людини, це твердження можна сформулювати і якось так: зневажити смерть спілкуванням; ту правдиву смерть, про яку Сенека писав, що іноді стається вона людям ще перед смертю тіла, а, може, зі смертю тіла і не стається – врешті ж писав Сенека другові, що смерть – це народження, вихід з утроби. Читаючи Євгена Гулевича, я розпізнаю, щó там виходить з утроби життя: незабутнє.

„якщо мислити – це забувати неемоційне, то забувати емоційне – це зникати“.

„люди шаліють, навісніють, тупіють, і вмирають. але перед тим втрачають пам'ять про себе“.

Безсуєтне не забудеш

Беземоційне забувається; пам'ятаємо тільки посуттєве – таке, яке торкнулося суттю суті. Любов? Магнетизм, – писав Євген, вбачаючи закономірності природи і в речах нематеріальних – в підставах душевних, та й духовних.

„… середина є магнітом, що посилює направлені до неї чуття …“

„Двічі трапилося мені подумати про свободу вибору, і чомусь двічі це пов'язалось мені з ідеєю щоденної пам'яті“.

„Чи є увага до обставин чимсь первинно свідомим чи несвідомим, чи є її розвиток свідомим чи півсвідомим, – може, не так вже й важливо, одного разу, коли воно вже почалося. Що у моїй свобідній волі є – то це бути уважним чи неуважним до того, що відбувається. Бути більшим“.

Мої мусульманські учні філософії оповідають, що після смерті, за віруванням, приходять три ангели смерті та ставлять свої питання – прецікаві питання, а ще цікавішим є те, яка відповідь тих ангелів, за вченням, дратує якнайдужче: відрікти їм – „я не знаю“. Байдужість? Несвідомісь? Забуття? Невченість? Що дратує тих ангелів?

„Середини, як і серця, бувають різними, тож за уважністю до речі можна судити і про важливість її для алхімічного тигля цілості“.

„Серце не обманеш. Душу не продаси, дух не позичиш. Ум не розум. Безсуєтне не забудеш“.

Згода на перехрестя

Потаємною суттю безсуєтного – того, що не забудеш, бо воно стало частиною твоєї цілості, частиною тебе – є згода; згода на перехрестя. Ця внутрішня згода є не тільки, як і в стоїків, торжеством свободи в людині, ця згода є глибокопоетичною, себто життєтворчою: з тихих згод та безмовних змовків тчеться тканина малого та великого (надіндивідуального) буття.

„Щось діється поза всіма нами, коли ми зустрічаємось, щось переливається одне в одне, ферментується і збільшується, заходить у такий шир, якого вже не можу сягнути словом“.

„Ця дія перестає бути лише сюжетною, вона стає частиною мене, вона стає частиною тебе, і ми десь високо згоджуємось на таке перехрестя“.

Іншоприсутність

Метафізика приймання і віддавання – те, що діється поза всіма нами. Люди-ріки наповнюються водами одне одного, змішуються, наводнюються-набуваються, несуться далій.

„Зануритись, освіжити себе, вливаючи і себе, як ріку, в ріку іншої людини, іншої речі, оновлюєшся, набуваєш нової якості, нової форми, набуваєш собою іншоприсутніть“.

Це набування іншоприсутності – ширше та стихійніше, ніж певна ексклюзивність Я-Ти Мартіна Бубера; набування іншоприсутності в Євгена Гулевича є майже неуникненним щастям.

„Зараз зауважую людей, ніби й не людей, а потоки, йдуть вулицею свідомі і несвідомі себе водночас, багатоякі, складні, з простими мовами, якщо звернутися до когось, і непростими очима, які видають якусь неохопну складність тої енергії, що лине в них. Люди-течії, люди-хвилі, неповторні кожної миті, коли такими їх зауважувати, а зауважую їх і себе зараз саме такими, і якби моє бажання продовжити це бачення здійснилося, не знаю, скільки б у мені лишилося від людської мови“.

„Куди поділися всі ці книжки, які читалося, і розмови, які виповідалося? В яку пам'ять? В яку непам'ять? Якби історію-оповідь можна було б зобразити якимось тілом, малюнком, я б так малював людей, сплетених-попереплетених, як лялька-мотанка, але ще й складніше – їхні тіла мали б сплітатися так – часом тонкими пагонами, часом хитро-зневиднюваними, – як коріння дерев, звісно, без того щоб втрачати подобу“.

Метафізика співбуття – приймання і віддавання, – діється, як і пам'ять, власновільно, себто закономірно. Одним з її прописаних законів є закон сили:

„Передати настрій, відчути настрій. Час не має ролі, має насиченість. Все насичене – в часі, і часом. Вся відчутна сила – час. Поділитися часом – поділитися силою. Сильні діляться, те, з чого сила, вимагає цього. Щоб вмістити більшу силу, мусиш її передавати. Серце зайшло в таку силу – величезну, спокійну. Налаштоване попереднім, дихає ширше, спроможніше, сильніше. Квітне. Щось велике прозирає крізь думку і те, що бачиш“.

Непроста сполучуваність та чуття правди

Сумислиннєва єдність стає також категорією епістемологічною, передумовою та верифікацією чуття правди – процесу творчого та взаємного, кайротичного, але завше більшого за даний момент: знання правди, яке зближує; зближення, яке освічує правду.

„чуття правди – не про відповідність чогось чомусь поза тобою, правдиве чуття завше більше за даний момент. тому сила правди – це співчуття, співпережиття, емпатія. але разом з тим правда сили (якщо знову скористатися хіазмом) перевіряється оцим спів-“.

„Щоб докорінно змінити напрям уваги, треба сприяння чогось несвідомого в собі або навколо себе. Тому ми праві, коли прихильно ставимося до того, що трапляється з нами, коли півсвідомо згоджуємося визнати нові обставини як гідні свого розвитку“.

Львів як гострий часопростір, який помножує нам присутності навзаєм якимось перекличним змисловим магнетизмом, нерідко виринає в Євгеновому письмі з ореолом радості, втіхи та дому.

„Цілий день мав надзвичайну втіху – що я вже тут, що все що роблю, освячене цьогодневою і цьогомісцевою своєрідністю. Киплю так начеб на поверхні свого мислення, ловлячи з його глибини нитки якоїсь чудернацької незовньої радості – усвідомлення того, що зі стількома людьми перебуваю зараз у сумисленнєвій єдності, співпросторовій зв'язності, непростій сполучуваності. Як я радий вернутися в це місце, в це місто, яке помножує нам присутності навзаєм якимось перекличним змисловим магнетизмом – в різноманітності цього гострого часопростору. Гм, може вперше на цій пам'яті я так радий поверненню, дому“.

Євген Гулевич охоче вигадував слова, які розпочинаються зі 'спів-': співіснування та співбуття, співобіцяність, сила співвідчуттів, міжкровний резонанс співтовариства та всілякі інші, яких потребував і в буденній мові – це термінологія його побожності, шлях протилежний до забуття, шлях – до буття. Вірогідно тому, він волів бути редактором чи перекладачем, а не автором; видавати інших, а не себе. Там, де він таки був автором, він вимислював різні формати спільнопису з друзями. Письмо здавалося продовженням розмови і, напевне, відповідало його уяві, що

„щось можна сказати, щось тільки написати, а щось тільки втілити“.

Гігантське затримання збігу

У розмові, на письмі чи в безмовних вчинках Євген Гулевич пильнував миттєвості сопричастя – змовку, збігу, взаємності, синхронності. Відтак спостеріг, що той змовок, та синхронність навіть з собою-іншим – справа складна до неможливості. Часи рідко співпадають навіть всередині Євгена.

„я собі в голові і я собі в дійсності – дуже різний я, та втім різний – не те слово, радше ніби ці я подвигнуті один щодо одного, як би то коли дивитися в дзеркало водночас з двох сторін – хто віддзеркалений, хто віддзеркалює? Свідомість вільно ходить між тими я, а вони собі поводяться, не дуже то і зважаючи на те, що дивляться одне на одного, що їхній час може бігти далеко не синхронно, а радше то попереду, то затримуючись десь“.

„Вважається, що непостійне є радісним, а якщо радісним є постійне, то цього нема постійно. Подумав, і забув. Висловив, забув. Зробив, забув. Забув, що забув. Що був, забув. Пам'ятаєш не те, що хотів би. Хочеш не те, що хотів. Забудькуваті ведуть діла забутих людей, які забули, якими були не раз і не раз“.

„Напевно, ми не завжди цілком буваємо зібрані, гостро зібрані, але тепер думаю, чи це й можливо – зібратися отак цілком поза тим, щоб твої образи в тобі самому, в цю мить, в минулому і чому ні – в майбутньому, і в інших людях не були в таку мить щонайбільш спрямовані до тебе, стократ посилюючи кожну думку в тобі і твою дію?“

Цю прикру несинхронність – „гігантське затримання збігу“ – Євген Гулевич, вишколений у класичній традиції філософування, тлумачив собі поняттям кайросу – часу вдалого, нагоди. У письмі він часто згадує кайрос – безпосередньо, чи опосередковано образами, які знаючий впізнає. Цю великодушну щодо людської незграбності концепцію часу-нагоди Євген Гулевич, здається, ніколи зовсім не відкине, але врешті: пояснювати несинхронність винятково відсутністю кайросу, означало б прийняти випадковість світобуття.

„Гідним є сприймати речі невипадково, так, що всякому запитанню про корисність бракує сенсу, як, тоді, коли розмові бракує цілості, а стається вона хоч підсвідомо, хоч згодом“.

„ах, яким би міг бути світ, де всі би чули шум лиш як частину мелодій!“

Шарнір в оновленні міри

Уявлення Євгена Гулевича про гідність спонукає збалансувати концепцію кайросу і заразом мислену випадковість світобуття чимось іншим. І голос цього іншого стає щораз питомішим, виразнішим.

„гідність – особливий, корінний зв'язок часу й вибору, своєрідний шарнір в оновленні міри, де міра і оновлення – такі, як і мають бути. теперішній час і справді питомий тим, змежовує відоме і невідоме, здійснене і ще нездійснене. вибір і міра псуються, тільки коли їх применшувати одне щодо одного“.

„Для себе я визначаю культуру як те, що є природою вибору порівняно з природою (етосом) уподобань. тобто енергію культури творить хоч би й мікроскопічний сумлінний вибір по суті. сумління закорінює вибір. культура – це праліс-середовище здійснених виборів“.

„…смисл і світ рухаються назустріч…“

Multiplicatio, або Розпад часу

Євген Гулевич виважує примхливий кайрос своєвласною концепцією теперішнього часу, в якій несинхронне, несвоєчасне, незбіг втрачають свою трагічність і набувають певної гідності, а разом з ними ми, люди.

„Я не палю світло і пишу майже навпотемки. Адже я водночас знаю і не знаю, що писати. Знаю, що стоїть за цим. Що веде рукою. Що було-буде. Буде, бо вже якось сталося. Було, адже станеться. Мир“.

„Це ширяння погляду захоплює мене, захоплює дотиком до чогось чомусь знаного і довірливого, а водночас багатого на здійсненні обіцянки. В таку мить ніби чую, як росту, як стаю великим і неповторним. Правдиве відчуття – благодарний подив“.

Напруга самодвоєння

Євгенові концепція теперішнього часу, часу людського, схожа до того, як мислили час Бога у Середньовіччі – повночассям, в якому і минуле і майбутнє, можливе і неможливе, явне та неявне зв'язані разом в тут і тепер, у повноту присутності. Тільки замість Бога Євген мислить собі людину уважну.

„що ж керує фокусуванням зору? все перед очима гідне уваги, все особливе і все рівнозначне. що як не впливні і випливні потоки у контрапункт динамічної панорами перед тобою – в це непомітне супроводжуване диханням ритмічне завмирання? потоки початкового імпульсу, що утворюють силові коловерті змовку в полотні світу. фокусування родиться не від цих пустот, круговирних обважнілих западин. і не в малюнку, з'явленому в їх панорамному співвіднесенні. те, що зосереджує, – це напруга самодвоєння, множення себе без втрати. бачу бачено. увага, важливий момент…“

Множення себе без втрат

Проте ця гуманістична концепція часу зовсім не возвеличує людину; він залишається скептиком, який міркує про межі людської уваги, уяви, пам'яті, але водночас про їхні можливості та закономірності. Він вивчає пізнання древніх єгиптян поряд з пізнаннями Альберта Айнштайна, він уважно слухає музику, але передовсім він мислить сам, бо

„Не хочу вживати знаних мені визначень, означень, назв часу, бо смисл саме в цьому: знайти своє словочуття, яке є більшим, ніж слово, чуття і я з розсіяною увагою“.

„хочеться гукнути: люди, звучіть від душі!“

„Мені подобається думати про граматичну категорію теперішнього часу – сучасного – в паралелі з уявленням фізики про передній рубіж часу, згідно з яким простір і час творяться просто зараз через розширення Всесвіту. В порівнянні з багатою палітрою минулих часів у різних мовах і загалом складним мовочасовим мисленням про минуле, теперішнє зазвичай зводиться до одної чи двох граматичних форм, що позначають а чи момент 'зараз', а чи розширення 'зараз' до нашого живого умоохоплення“.

Чуття невидимого

Споглядаючи час як рослину, а „рослина – те, що росте, і те, що виросло“, Євген Гулевич потребує і на письмі нових, зглиблених категорій теперішнього часу, в яких би виразніше відлунювало таке відкрите повночасся, яке вже відбулося і ще відбувається – явне та неявне, можливе та неможливе, адже й граматично „чуття невидимого відступило в тінь“.

„Треба б вигадати категорію завершеного оповідного теперішнього часу. Як-от: 'а потім, я перестав розуміти, що робити'. Тільки тут вона звучала б: 'а тепер я перестаю розуміти… ' з тим нюансом, що оповідається можливе продовження вже завершеної дії. Так мені хочеться розповідати про себе, коли не можу знайти розповідати щось важливе, посутнє“.

„Сподіваюся, з послідовності цих занурень складеться хоч якась оповідь. І це теж щось таке дивне, для чого треба вигадати свою категорію теперішнього часу, тільки продовження вже є не можливе, а неважливе, хоча чогось снується далі“.

„Придумалося нині, що мушу вигадати – якщо цього ще не почалося – нову мову спілкування. Чому б ні? Цілком можливо. Мова з засобами постійного відкриття. Значуще все, що діється. Смислове й те, що годі таким розпізнати. Чуйне все, що провадить до ще більшої чуйності“.

Царина сродного

Авіценна пише, що завданням душі є відділяти до і після; себто десь маркувати те зникомо мале зараз. Що є зараз? Зараз – це коли? Відповісти на це запитання, значить маркувати часом те, що важливе.

„не знати – поза всіма сумнівами, в підсумку, – чому щось є важливим (бо так!), – ознака суті. питати, чому щось є важливим, – це шукати таких ознак. часом так шукали алетейї“.

„за дещо загадковою серцевиною образу прозирає вагоме невимовне, гачкова дія миті. ходить про той рівень пам'яті, який говорить не про речі, яких навчаєшся раз належно зверненою увагою, щоб розуміти і забувати автоматично, і не про мнемонічну вправність, яка суміщає випадок з потребою його відтворювати, а про те, що вибираєш нераціонально, безпам'ятно. царина сродного, відкрита кожної миті кожному, навіть у сні“.

Ох вже це зараз!

Євгенове зараз – велетенське. Або як Євген емоційно та посутньо пише: „ох вже це зараз!“ Воно ох-вже-це-зараз!, бо в ньому присутні пам'ять і уява, а з ними і модальність можливого та неможливого. Воно ох-вже-це-зараз! зі знаком оклику, бо „в голові вміщається так висзлизаюче, щоб, здається, тій голові не нашкодити.“.

„Ускладнене сприйняття часу, посиленого своїми відмінами, відображеннями в різних обставинах, серед голосів багатьох інших особистих часів“.

„Час – лише слово. Майстерність в тому, що воно позначає, в тому, чого воно є лише крихким знаком, стає близькою до дня, відчутною з ночі, відчутною в тому, в чому лишаюся – в оречевлених спогадах, у добре зведеному настрої, у виснуваному мисленні“.

Віднайди відповідний інструмент!

Вічність – теперішнє минулого, теперішнє теперішнього і теперішнє майбутнього – триває в теперішньому часі, коли „пам'ять і уява працюють нараз“. Якщо бути уважним, то вдасться її запримітити в палімпсестах днів і ночей, або й стати такою вічністю – якось так як Євген Гулевич, який оце цитує Сковороду: “У речах можна запримітити вічність“ та “Благородний і забавний є обман і фальш, де знаходимо під брехнею істину, мудрість під буйством, а в плоті – Бога. Ось справжнє, назване у стародавніх греків ποίημα, тобто творення. А так письменники є справжніми поетами, і нітрохи не дивно, що Мойсея звуть ошуканцем“.

„Бобковський оце 10 серпня '49 оповідає, що є моменти, в які і які він запам'ятовує на все життя, щоб згодом їх так само живо викликати в пам'яті і відновлювати ці “вічні“ чуття. Вічні, що ж тому, що теперішнє минулого, теперішнє теперішнього і теперішнє майбутнього набувають якоїсь в цю мить гостроти, різкості, виразності, предметності, повноти, безчасності і інших схильних до скрайнощів охоплень“.

„Інтуїція підказує, що пам'ять таки не зникає безслідно, тільки сліди її нелегко вирізнити у цих палімпсестах, утворених особливими – мить-у-мить – днями і ночами. Тільки винайди відповідний інструмент! Що інтенсивніша увага, то до більшого вчування, ідентифікування веде“.

„Можна вчути себе в дерево, і стати деревом, можна спробувати вчути себе у світ, і розчинитись у ньому. Ти можеш сказати, що це поезія, але тоді ця поезія – щось дуже питоме для людини; я схотів стати такою поезією, і стаю нею“.