Другий англомовний художній фільм про Голодомор «Ціна правди» вийшов у широкий прокат наприкінці листопада. Українці були в очікуванні: воно варіювалося від захоплення після перегляду трейлеру і аж до остороги – після згадки про перший не надто вдалий фільм на цю тему. Знову не українці знімають про українське горе. А може це й на краще? Чи таки іноземці не зможуть передати той біль, який пам'ятаємо лише ми?
Можуть. І можуть зробити це добре. Не просто зробити фокус на вузькій темі голоду в Україні, а осмислити її глибше, показати масштаб і причини, прокричати ім'я винуватців на увесь світ. Польська режисерка, номінантка на «Оскар» Агнешка Холланд зробила так, аби у фільмі «Ціні правди» було те, чого очікуєш і зовсім мало того, що боїшся.
У фільмі, який вийшов у Польщі та інших країнах під назвою «Mr. Jones» зіграли зіркові актори: Джеймс Нортон, Ванесса Кірбі, Пітер Сарсгаард. Зйомки відбувалися в Україні, Польщі й Шотландії Бюджет фільму - 8,3 млн євро. В Україні Агнєшку Голланд нагородили орденом княгині Ольги III ступеня.
Хто Ви, містер Джонс?
Ім'я британського журналіста валлійського походження Гарета Джонса (1905-1935) мало кому відоме у нашій країні (пригадають його хіба глядачі документального фільму режисера Сергія Буковського «Живі», де він виступає своєрідним провідником у мандрівці пеклом історії). Що міг встигнути журналіст за неповні 30 років життя і чому ми маємо про нього щось знати? Виявляється, встиг багато. Ще до війни він взяв інтерв'ю в Адольфа Гітлера і зрозумів, яку небезпеку несе ця людина для світу. Він був радником колишнього британського прем'єра Девіда Ллойд-Джорджа із зовнішньої політики. Вільно володів п'ятьма мовами, об'їздив півсвіту і писав до кращих видань того часу.
А ще він тричі був у Радянському союзі і першим розказав усьому світові правду про Голодомор 33-року. Він не просто поїхав як турист, він робив розслідування, аби довести: Йосип Сталін обманює увесь світ. Лише за це його ім'я варто згадати у нашому шкільному підручнику історії, а на факультетах журналістики – присвятити окреме заняття його професійній діяльності.
Агнешка Холанд із американською сценаристкою українського походження Андреа Халупою вирішили ризикнути і зняти фільм про молодого журналіста і його бажання розкрити правду. На передпрем'єрі фільму у Львові 25 листопада режисерка звернулася до глядачів через відео зв'язок:
«Фільм створений насамперед для вас – українців. Це історія про страждання мільйонів; мільйонів безвинних та безмовних жертв; про сміливість окремої людини й боягузтво влади й політиків. Я вважаю, що це дуже актуальна історія, і її конче треба розповісти. Я сподіваюся, що вона буде настільки ж важливою для вас, як для всіх нас, тих, хто працював над стрічкою».
Сцена про голод – коротка. Чому так?
Джеймс Нортон блискуче зіграв інтелігентного, безстрашного Гарета Джонса. За сценарієм, той підробляє документи й їде до Росії. Має інформацію, що радянський диктатор отримує золото від продажу зерна за кордон, а на українських землях – нестача харчів. Хоче особисто запитати про це у Сталіна. Проте там все добре – пропаганда працює на повну. Сталінський журналіст, спецкор «The New York Times» у Москві, володар Пулітцера, Вальтер Дюранті запевняє, що у Союзі ніхто не голодує. Кадри із вечірки в Дюранті ще більше це підкреслюють: оргії, розпуста, наркотики і усе заборонене – від джазу до нетрадиційних статевих стосунків. Ці зйомки дуже важливі: вони насичені звуком, навіть його надлишком, кольорами та емоціями. Це вдалий прийом, аби далі показати іншу реальність – реальність, в якій живе не партійна верхівка і наближені, а мільйони українців.
Гарет обманом їде на поїзді з Москви до Харкова і висаджується на невеликій станції. Тут фільм із яскравого перетворюється майже на монохромний: чорні будинки, дерева, ліс, поїзд і білий сніг у селах. Лише епізод із яскравим апельсином, який їсть Гарет у вагоні із голодними людьми нагадує, що фільм досі кольоровий. Просто нічого яскравого у реальному житті українського села немає.
Гарет шокований: він йде через тихі села, в яких у будинках – мертві з голоду селяни, бачить радянські спецслужби, які забирають зерно у голодних людей. Відчуття голоду його таке велике, що він їсть кору дерева. Дуже болюча сцена, де журналіст разом із дітьми їдять м'ясо. Лише потім той розуміє, звідки взялося це м'ясо.
Сцени із голодом в селі займають не так багато часу – хвилин 20, не більше. Це якраз добрий час, аби встигнути шокувати, але не встигнути перебільшити, не зробити показане на екрані горе таким, яке хочеться швидше прокрутити, додивитися до кінця. Не варто забувати, що фільм розрахований, перш за все, на іноземного глядача. І наш Голодомор, який би він не був жорстокий і болючий, для них таким не є. У них – свої геноциди, Голокости, репресії, терори, криваві революції. Тому завдання фільму, як і Гарета Джонса – давати інформацію, нести правду.
Гарет повернувся додому і відомі медіа його почули ійпідтримали в боротьбі за правду. 9 березня 1933 року Ґарет Джонс зробив відомий прес-реліз, який був надрукований багатьма газетами, зокрема «New York Evening Post» та «Манчестер Гардіан»:
«Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба. Ми помираємо!». Цей плач лунає по всій Росії; на Волзі; в Сибіру; в Білорусі; в Центральній Азії та Україні — «Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду».
Світ його почув. А чи зреагував?
Що не так у фільмі?
Хочеться згадати і про головну героїню фільму – журналістку Аду Брукс і про письменника Джорджа Орвелла. Але їхні постаті дуже суперечливі. Аду Брукс не можна назвати коханою Гарета – романтики як такої між ними не було. Її роль у кіно – помітна, бо вона – чи не єдина жінка у ньому. Але і без її персонажа фільм би вдався, правду про репресії і голод міг би розкрити британцю хтось інший. Так само і письменник Джордж Оруелл, сцена з яким розпочинає і майже закінчує фільм. Нема підтвердження, що він був знайомий особисто із Гаретом Джонсом, проте читав його статті про ситуацію у Радянському Союзі. І написав після цього «Колгосп тварин». Його ім'я гучне і привертає увагу. Але щоб зрозуміти, чому він фігурує у фільмі, треба знати і про його творчість, і про роман.
Реакція сусідів
«Ціну правди» покажуть у 30 країнах світу. У Росії – ні. Фільми про минуле там завжди викликають спротив. І чим більша огида і обурення, тим більша вірогідність, що цей фільм – вдався».
Журналістка Ольга Смолина пише в рецензії на сайті FILM. RU:
«Агнешка Холланд поставила перед собой цель собрать все сорта клюквы, когда-либо использованные в западном кинематографе. Демонизация Советского Союза, представление его неким «механизмом зла», противостоящим отважному британскому журналисту, выглядит, мягко говоря, карикатурно, но никак не реалистично».
Або кінооглядач Егор Беликов залишив рецензію на популярному сайті Kinoart.ru:
«Мистер Джонс» — это издевательски дорогой костюмный фильм польского классика Агнешки Холланд, щедро залитый искусственным дождем и заваленный порошковым снегом. Ее интерпретации советской системы все параноидально со всем связано: все за всеми следят и докладывают, кому требуется, и лишь иностранцы и экспаты озабочены моральными вопросами».
Отже, фільм зачепив, залишив слід і змушує дискутувати. Є надія, що наступні фільми на цю тему будуть знімати українські режисери, які матимуть не лише сміливість ризикнути і зняти не ігрове, специфічне кіно, а й матимуть досвід, як це зробити якісно і донести до глядача в усьому світі.
Текст: Ольга Руденко
Фото: FILM.UA Distribution
12.12.2019