Немов всезаливаючий потоп, мов безконечною жаждою знищення розшалілий бог, пересунулася світом остання війна, поглощуючи своїми лютуючими навалами міліони людей, міліони життьових вартостей, міліони основ культурного істнування. Адже 10,000.000 чоловіка впало після останніх обчислень на побоєвищах, і міліони людських осель зруйновано, а втрат громадянського добробуту народів не подадуть й міліярди.
Міліони, міліони й міліярди.
І може тому стрівоженнй дух культурнього людства ще на довго перед покінченням цеї війни став у всіх народів устами найвільнодумніших закликати до помирення та відбудови, став на перекір сліпому завзаттю царів в широких кругах кождого народа розбуджувати свідомість страшної, цілими століттями незглибимої відвічальности за таке вбивання, нищення та руйнування та що раз смілівіше ставив великий запит, во імя чого та зза кого ці моря крови?
Во імя чого та зза кого?
Хибаж краще буде людству після того, як цей всезаливаючий потоп, ця війна пересунеться світом?
І отсе крик цього важкого питання був голосніший, чим торжественні звуки гимнів та напрестольних проклямацій і став згодом здійматися з глибин кождого громадянського, кождого людського, кождого життьового середовища. Не озивалися ним, правда, царі. А озвалися іменем кращої долі людства ці міліони широкої товпи, що їх царі гнали у вбивчі вири все заливаючого потопа: жовніри і робітники, державні слуги та урядовці, трудовики та працьовники в користь держави та суспільства. Два тисячи літ було їм зле. Паріями суспільства були вони досіль. І паріями здебільшого були досіль і ці найблагороднійші між трудовниками та працьовниками в користь всякого культурного громадянства:
Художники та письменники.
І от вглибляючися нині у цей щойно грядучий новий суспільний лад, що його сливе в кождому культурньому середовищі викликала ця, все давне затоплююча нечувана війна ціною 10,000.000 чоловіка, та за ціну міліонів зруйнованих людських осель, та ціною несчисленних потопленних у війнї міліярдів, — саме нині приходиться опять озватись великим запитом:
Во імя чого та зза кого? Невжеж справді не за царів ці моря крови, а за культурний добробут людства? Не царям тепер буде краще, а їм, цим відвічним паріям, цим працьовникам культурного суспільства? А головно — чи й для них настануть тепер инші умови істнування, для цих найдостойніших творчим трудом працьовників всякого народа — художників та письменників? Чи й цим паріям дотеперішніх двадцяти віків, які, як і володарі, мають привилей безсмертности, прийдеться за ціну безмірних жертв цеї війни зажити тим життям, що і справді годиться найкращим представникам народа?
І хотілося б мені зараз до когось в світі і на весь світ кликнути:
Не забудьте художників і письменників!
Не забудьте парію безсмертного!
Не забудьте художників та письменників!
Не забудьте їх!
Адже вже нині не трудно помітити, що й найнижчим в суспільстві, жовнірам і робітникам, державним слугам та публичним обслужникам — велика війна може таки витворила кращі умовини життя, піднісши вартість робучої людини, робучої сили взагалі. Це-ж бо без сумніву один з найкращих, один з найглибших здобутків воєнного хаосу — ця ревізія, ця переміна нашого погляду на людину, як справді на необхідний чинник творчого громадянського життя, без огляду на те, яку саме роботу — чисто ремісницьку чи творчо-мистецьку — цій людині виконувати доводиться. Бо в тій мірі, в якій царі і жреці, їх достойники та дворяне, втеряли свій дотеперішній супремат в державному орґанізмі, підносять в цій мірі голову широкі шари, і приходиться дуже виразно почувати, що цей "безглузний, несвідомий своїх низьких інстинктів звір", що його так залюбки і з такою погордою віками сірою товпою клеймовано, — нині вже може і не істнує. Кличі світової революції та державно-творчі спроби комуністів у всякому разі показали, що не тільки імператори в силі заводити в світі новий лад, і навчили нас ще раз, що всякий гурт людей стає родом самостійної держави, о скільки він стоїть залізною свідомістю своєї духовости.
Повторімо те ще раз:
Свідомістю своєї найглибшої духовости.
Хто одначе, — хтож у кождому культурному народі найдостойніший речник і сторож, защитник та наче святий своїм достоїнством жрець цеї національної свідомости? Хибаж не вони — художники і письменники? І чи не вони-ж підчас цього всезаливаючого потопа війни своєю свідомо цілям народнього змагання пожертвуваною творчістю, своєю мистецькою пропаґандою, розпалили скрізь по світу великим полумям свідомости горючі національні огнища, які нас нині так вражають своєю животворною силою? І чи не письменник нині силою свойого творчого слова — наче видимий символ і тріумф творчої, в національну свідомість народа в найглибших глибинах розбуджуючої праці — кращий репрезентант волі італійського народа, як сам король Італії?
Так — це великий тріумф творчого письменницького талану, це великий тріюмф парії безсмертного — поета, але чи не чудово, що в цього поета, в цього Д'Аннунція така реальна спромога творити з глибин своїх замислів? Що він так близько до народа, а народ до нього, що цей нарід так розуміє, так помагає йому у всьому, що являється гордою мрією його творчого духа?
Справді — який це яркий прообраз, яка це наука для кождого культурного громадянства! Як дуже слід би й нашому українському суспільству з приводу цеї живої геройської пісні призадуматися над віковою долею-недолею свойого українського письменника-поета!
Бо як-що така вже судьба письменника від віків й у найбільш культурному середовищі, то слід сказати, що український письменник головно зазнав тої незавидної судьби вщерть протягом довгих століттій і навіть в дуже недавній минувшині. Вже сам історичний розвій нашого державного і культурного життя не йшов таким шляхом, щоби витворити та зберегти тривкі, независимі від зовнішних переворотів, основи для письменницької творчости. Величаве склепіння нашого державного істнування, видвигнене Святославами та Володимирами, стає вже з XIII. в. хитатися під непереможними навалами Монголів; а все те, що слідує після галицько-волинського інтермечча, це вже — підданство, а де далі — нечуване суспільницьке лихоліття. І в тій мірі, в якій цілий народ під впливом державного занепаду розпадається, витворюючи згодом два відокремлені ворожі поміж собою середовища: перевертнів-панів та чужого до народа духовенства, з одної, і простого, цілком на поталу нашого ворога виданого люду, з другої сторони, — в цій мірі і духове наше життя, духова народня творчість, яка головно розвивається і кріпшає змаганнями своєрідних письменників, мусіла стати жертвою грізного роздвоєння. Проти духовного, який пише язиковою мертвеччиною та трівожно береже у свойому слові чисто церковно-проповідницьку стихію, — стає кобзар-лірник і самотньо плаче і сміється крізь сльози, як і народ сам. А письменника, сторожа і речника соборної свідомости народа, яко найкращого репрезентанта всіх його суспільних кругів зовні і перед цілим світом у нас немає сливе до Котляревського. Між народньою піснею, яка зберігає з чудово мистецьким ладом світогляд простого люду, і чернечею келією, — нехай це й промінна келія Івана Вишенського, — є невиповнені нічим вікові прогалини і прірви. Те й було одним із джерел байдужости народа до книжки, а ця байдужість його до печатаного слова мусіла довгий час виявлятися й байдужістю до письменника. Щоби книжку зробити одною з найконечніших потреб нашого щоденого життя, щоб навчити громадянство наше глядіти на своїх письменників не як лише на сліпців-лірників та химерних Перебендь, або безжурних співців-соловіїв, співаючих собі якось з глибин пташиного захвату, а добачити в них конечний витвір культурних уровенів національного середовища, — треби було нам праці цілого XIX. століття. І може з цього погляду не маловажна та обставина, що естетична критика у нас не дала ні одного визначного репрезентанта до нинішнього дня, та що у нас пересічні рецензії на художницько-письменицькі твори пишуться або взагалі без всякої естетично-фільософічної основи, або є розмірно дуже вбогі своїми позитивними результатами. А це все — важке каміння на шляхові тих, що є подвижниками нашої рідної творчости.
І може тому, зза тої ще до недавна помітної у нас байдужости до реальних умовин творчої роботи та її представників, у нас Українців письменник — це майже в правилі парія-заробітник, якому письменницькою творчою працею доводиться заробляти на щоденний хліб. Господар-хуторянин в роді Куліша — це в нас дуже рідка поява, головно між письменниками найновішої доби, між якими переважає тип денникарського співробітника, звичайно ще виконуючого невидатну яку небудь державно-громадянську службу, бо жити тільки і виключно для творчої праці українському письменникові на жаль все ще не можна. Найбільше-ж тяжко цим творчим заробітникам-паріям, цим співробітникам денників та журналів, які працюють там не тому, начеб вони — денникарі та журналісти, а тому, що иншої змоги жити в них — немає. Я вже не хочу говорити про те, що ще перед самою війною плачено в деяких українських редакціях 5 сотиків стрічкового за ориґінальні письменницькі твори — не прості статті, — і не хочу згадувати жорстокої недоступности, з якою в тих-же редакціях стрічався всякий новик, а іноді й не новик, не маючий в редакційному ареопагові ніякого знакомого. Мені йде головно про той вбивчий на творчий ум вплив, який має безнастанна, віддиху незнаюча заробітницька метушня за хлібом насущним, в якій иноді стільки страшної насилуваної до краю духової праці. Справді — не можна нині сказати, як-би виглядало тепер наше письменство, коли-б 75% наших духових робітників не були такий довгий час примушувані видвигати святиню нашої мистецької творчости серед найтяжчих життьових умовин. Коли-б їм вільно було невпинно вчитися і образовуватися систематично і по за узькими межами школи та університета відповідно до культурного поступу та його здобутків в широкому модерньому світі, згідно з їх індівідуальними спосібностями та індівідуальним замилуванням, та відповідно до тої безумовної духової свободи, яка є найглибшою тугою, найглибшим щастям всякого творчого ума, всякої справді творчої душі! Ні — не можна нині сказати, скільки духових скарбів пропало і пропадає у нас Українців зза того, що наші творці по найбільшій части — велитні духа, а парії, страшливі своєю траґікою парії життя. Бо чи ж не велитень духа — Іван Франко?
І мимохіть приходиться сказати мені, навязуючи до моїх, оголошених тут недавно кінцевих вислідів, що до психольоґії нашої народньої пісні,*) — що так як і внутрішня лінія нашої чисто народньої творчости заломлюється згодом в наслідок незавидних історичних обставин, виказуючи майже несподівано перехід від діонізово-радісного світогляду давніх пісень до чорного, горесного смутку історичних дум, — що так і в творчости наших поетів-письменників в дуже богатьох випадках первісна ясна погідна духовість стає жертвою найболючіших діссонансів, не як конечний наслідок якогось справді духового роздвоєння — як ось у Ґоґоля, — а як жертва звичайної собі життьової нужди.
Згадаймо тільки, якою жалю гідною жертвою того життьового паріятизму стає поет-творець вроді Руданського або Манжури!
А як що перейти до нашої найновішої письменницької доби, скільки-ж зайвого, тільки і виключно невідрадними обставинами життя викликаного пессимізма є хочби і у Франка! Це навіть не пессимізм. Пессимізм — світогляд, який вважає істнуючий устрій всесвіта та соборнього життя в ньому, в його найглибших первістних джерелах та у всяких життьових проявах — злим, а тому весь той всесвіт в цілости вартий тільки одного: смерти. Представником такого послідовного пессимізма є, на мою думку, лише Артюр Шопенгавер. А вже пессимізм у Байрона хитається між театральною мізантропією Гарольда та елєґантним скептицизмом його Дон-Жуана, являючися тільки у таких пройнятих внутрішньою правдою його творах, як Каїн або Манфред, достойним пессимістичної думки висказом. А де ж знайти цей справдішний, цей послідовний пессимізм у нашого Івана Франка, у цього самого Каменяра творчого? А скільки цього справжнього, з глибин безнадійно роздвоєнної душі пливучого пессимізма у нашого Карманського? Ні—це не пессимісти, це не проскріптори живучого життя во імя брехливої фільозофічної ідеї. Це тільки сумуючі вірні сини народа, опечалені видом його невідрадної судьби та пригноблені життям, тою судьбою сотвореним.
Не винен я тому, що сумно співаю,
Брати мої!
Що слово до слова не складно складаю —
Простіть мені!
Не радість їх родить, не втіха їх плодить,
Не гра пуста;
А в хвилях недолі, задуми тяжкої
Самі уста
Їх шепчуть, безсонний робітник заклятий
Склада їх — сум:
Моя бо й народня неволя — то мати
Тих скорбних дум.
Заправду — парія життя сумує і горює в них.
Слід тому і найвищий час нині, на руїнах того давнього ладу, що його може і на щастя нашого культурного життя розвалювала війна, слід, кажу, й нам за ціну оцих міліонів людей, що упали за кращу будучність людства, сотворити такі нові суспільні умовини, щоб нашим творчим, нашим духовим робітникам не приходилось каратися вічним парією життя, вічною жертвою боротьби за насущний хліб. Зачуваємо ось, що наша знаменита письменниця, наша Ольга Кобилянська важко бореться з життям, не маючи навіть одвітньої для себе та своєї праці хати! А що є з Михайлом Яцковим? Чи він все ще діюрніст при українській інстітуції з платнею 100 корон місячно? А що з Сидором Твердохлібом?
Так — ми мусимо сотворити нашому письменникові нові, відповідаючі достойности його праці умовини творчости. І щойно тоді він стане в нас справжнім жрецем та речником духової свідомости народа, щойно тоді і в нас своєрідні Д'Аннунції будуть в силі вести народ проти цілого світу до побіди, якщо в них самих, в їх душах буде животворна свідомість творчої сили, творчої радости і справді творчої спромоги.
Щойно тоді, земляки.
[Воля, 13.12.1919]
13.12.1919