Підспудно мене все життя дратує якась невпорядкованість. Все, що лежить не на своєму місці, не паралельно чи перпендикулярно. Очевидно, ви розумієте, про що йдеться, – бо це стосується і «шпаківень» на класицистичних чи сецесійних фасадах наших будинків, і підв’язаних шнурочками брам. Але теж і ромсько-молдовського стилю наших новобудів – з апотеозом у селі Біла Церква на Закарпатті та Мамаївцях на Буковині. А також і про такий самий ромсько-молдовський стиль одягу, сучасних інтер’єрів, одним словом – всього, що стилізує наше теперішнє життя. Але чи тільки про здичавіле амазонське бароко йдеться, чи тільки про естетичний прояв нашого українського буття?
Останнім часом із зацікавленням ентомолога спостерігаю за бароковістю всього нашого життя у всіх його вимірах: від чудернацької політичної траєкторії нашого народу – і не про синусоїдоподібність його останніх трьох десятиліть мова, а й про Руїну часів козаччини, і про «трикутник смерті» часів визвольних змагань, і Голодомор чи голодомори… Не менш бароковою є й моральна складова нашого українського буття. Наша етика феєрична. Найблискучіших проявів вона набула останнім часом. Такого блискучого цинізму ще не знала людська історія – якщо не брати до уваги фантазмів Джорджа Орвелла (George Orwell, 1903–1950) та йому подібних, звісно.
І на певному етапі моїх ентомологічних досліджень я зрозумів: все-таки є розв’язок одвічної філософської проблеми, що ж є первинним – естетичне чи етичне.
Бо ж є два підходи. Свого часу філософствуючі естети на кшталт Вільяма Морріса (William Morris, 1834–1896) наполягали на тому, що коли дитина зростатиме в естетизованому (хоча що це?) середовищі... Ну от в стилізованому в сецесійний стиль місті – «місті ідеальному», сказав би кілька століть до того Вінченцо Скамоцці (Vincenzo Scamozzi, 1548–1616). Ба, більше – Скамоцці навіть вдалося побудувати ідеальне місто неподалік Венеції на межі з Альпами – Пальма Нуова. А у 1612 році Скамоцці на замовлення князя Христофора Збаразького (біля 1580–1627) створив проєкт замку у Збаражі. І що? Давно бували у Збаражі? Як там з етикою та естетикою? Як виявилося – ніяк. Так само, як і в стилізованому завдяки сецесійним віянням Львові – як тут з етикою та естетикою? Феєричною відповіддю є ринок "Південний" у Львові і маса таких самих генераторів несмаку по всій країні.
Є, правда, й інший підхід. От давайте виправимо людські стосунки, людську природу – і вона сама собою естетизує довкілля, в якому облаштовуватиметься людина. А це не лише помешкання чи міста, а й усе довкілля з усіма його екологічними аспектами. Цей «світлий шлях» накреслив ще Платон (Πλάτων, 427–347 або 348 до н. е.) у своїй книзі «Держава». Однак саме ця книга і стала фундаментом для комуністичних (в їхньому совєтському, китайському та кхмерському виконанні) та нацистського проєктів. Естетизація по-комуністичному та по-нацистськи потребувала великого прибирання людського «сміття»… Отож, і тут тупик. Не до кінця. «Етизація» людських стосунків у комуністичному чи нацистському виконанні все ж була перверсією – насильницькою дією.
А як направити стосунки у наших оскаженілих суспільствах, не вдаючись аж до такого примусу та насильства?
Тут теж було запропоновано два шляхи.
Або через апеляцію до сумління – це шлях, яким пропонують іти всі релігійні авторитети. Це шлях Христа. Однак чи спрацював він після двох тисяч років апеляції до людського сумління? Російський ваґнерівець так само щиро відрубує лопатою голову сирійському полоненому, як і в часи Навуходоносора (Набу-кудуррі-уцур, 605-562 до н. е). Що змінилося?
Або з допомогою ненав’язливих регуляцій, які назагал можна окреслити як дотримання формальних законів. Це шлях Конфуція (孔子, Кун-цзи, 551–479 до н. е). Є поєднання цих обох шляхів – це шлях Будди (गौतम बुद्ध, Сіддгартха Ґаутама, 563–483 до н. е.).
Але це все часи давні. Ми ж живемо зовсім не в конфуціанських чи давньоєврейських реаліях. Наш час – час кризи. Причому як кризи на світовому рівні – бо попри те, що чемненько чеберяємо з кошичками до церков в належний час, з сумлінням у нас стосунки не такі добрі, як там от вже дві тисячі років проголошують. Світ кращає дуже повільно. Тай справжньої віри, а не чеберяння, не більшає… Ніцше (Friedrich Wilhelm Nietzsche, 1944–1900), як завжди провокативно, окреслив цю кризу жорсткою формулою «Бог помер» – «Gott ist tot» («Весела наука», 1881–1882).
Що залишається? Як на мене, то правила взаємного толерування. Найкраще вони кодифіковані в англо-саксонській традиції – з її правом у тому числі. І тримається вона не стільки на містиці протестантської віри, скільки на логіці, де немає місця на барокові рокайлі, де так є так, а ні є ні, де чорне є чорним, а біле – білим. Натомість у нас усе кучеряво: неначе й так, але ж ні; неначе ж ні, але ж так хочеться, щоб так. Тому так – це ні, тому ні – це так. Тому стіна неначе й рівна, хоча хто б то придивлявся – все відносне і залежить, чи стосується мене особисто, чи когось іншого. А ж товчуть вже дві тисячі років: «Ваше ж слово хай буде: так – так, ні – ні. А що більше над це, то те від лукавого» (Мт. 5:37).
А тому ми й маскуємо цю барокову релятивність, як можемо, ромсько-молдовським бароко. І діточок своїх вчимо. Тому таким позбавленим смаку навіть візуально є потоки натовпів, що плинуть вулицями наших міст. Тому такою бароковою була, є і буде доля нашого наївного народу. Він у своїй святій простоті хоче перехитрити не те що Бога, але й логіку. І на те немає ради от уже тисячу років. Можливо, у цьому теж щось є. Бо ж він ще є.
Тому і в іронічному сенсі, у якому я написав цю фрашку-провокацію, і в поважному сенсі ми, український народ, є породженням Бароко. Озирніться назад – і для вас це стане очевидним. Згадайте наші жупани та наших гетьманів… Але що таке Бароко? Чи не є це спробою перехитрити не те що Бога, а й логіку, і не дати простої і зрозумілої відповіді на остаточні запитання, на які свого часу дали відповіді інші народи, які пройшли чи через горнило протестантської революції, чи через буддійське осягнення, чи хоча б через конфуціанське впорядкування? Ми ж, перебуваючи на далеких марґінесах цієї світотворчої дискусії, здебільшого ухилялися від прямих відповідей, прикривалися рядниною своєї «правильної» ортодоксії. Найбільше, що перейняли, – то це барокове покривальце, яким гордимося до сьогодні.
Однак наша бароковість є не тільки тим, що відрізняє нас від зовсім уже позаконтекстних (у європейському сенсі слова) московитів, а й величезною неусвідомленою проблемою. Саме завдяки цій бароковості ми так і не можемо вийти на якийсь прямий манівець. Саме завдяки цій бароковості ми крутимося рокайлями історії, пробуючи здурити і себе, і світ. Чого варте наше двічі народження Спасителя і двічі його розпинання… У цьому всі ми… Однак світ не здуриш. Він все ж знайшов собі за опору хоч сяку-таку логіку й однозначність.
Ми ж усе хочемо якось пропетляти, закосити, прошлангувати від своєї долі – не даремно вдаємося до такої новомови. Чи вдасться – вам вирішувати.
А на сьогодні, як я й іронізував, в Україні тріумфує ринок "Південний", і церквицю на ньому збудували – чим не вертеп, різдвяний вертеп.
Отож, зі Святами тебе, мій бароковий народе!
14 грудня 2019, Львів
15.12.2019