Чому Шульц?

«О, Боже, стережи в завію. І людські і звірячі кубла.»

Богдан-Ігор Антонич, «Зима», Зелена Євангелія. 1938 р. 

 

 

Я спробую трохи інакше висвітлити вже майже всім знану постать великого не лише дрогобицького, але й світового письменника Бруно Шульца (1892-1942). А тому, як наївна дитина, запитаю — а що таке Шульц? Не хто такий Шульц — це ми всі знаємо, а саме що таке Шульц. Яку ще роботу, окрім своєї мистецької, він для нас виконав? Якщо вже мова пішла про роботу, то, звісно, я запитую про ту функцію, яку, сам того не підозрюючи, через пів століття після смерті він почав здійснювати — здійснювати і для поляків, і для українців, навіть для мешканців Дрогобича. Цю функцію я б окреслив як світотворчу. Не лише своєю творчістю, але й самим фактом свого існування він по-іншому почав укладати наш, як мінімум дрогобицький, світ — хоча тут я веду мову про Дрогобич як про наш вселенський Дрогобич. Отож, який чи чий світ формує Бруно Шульц? Наш з вами.

 

В Україні зі здобуттям незалежності, але й до того, активно формується новітня політична, культурна і ментальна спільнота — новий український народ. І, звісно, в процесі цього націотворення він формує свою ідентифікацію. Але ідентифікація чи самоідентифікація йде нерозривно з процесом семантичного формування свого світу, свого семантичного крайобразу України та Галичини. Ми о-смислюємо і о-значуємо окіл довкола нас, який і творить семантичний ландшафт, в якому ми і облаштовуємо своє абсолютно неповторне життя — і як спільнота, і як кожен з нас. Кожна назва вулиці, кожен будинок, навіть форма лиштви чи візерунок паркету мають значення. Людина, що виростає у постштетловій міській структурі, мала б розуміти сенси, які вона у собі криє, чи людина, яка живе у понімецькій міській структурі,  теж мала б якось віднестися до тих сенсів, які були в ній втілені. Однак чи так це?

 

Далеко не так. І до цього у першу чергу спричинилися події Другої світової війни. Це була не лише найбільша війна в історії людства. Вона спричинилася до радикальних змін етнічного, а, отже, і культурного складу чи не всієї Центрально-Східної Європи, включаючи і саму Німеччину. Практичне знищення єврейського світу Центрально-Східної Європи всім відоме. Але радикальне «очищення» величезних територій між Райном та Волгою від чужинецьких,  на думку тогочасних політиків, елементів — а точніше, часто і цілих народів, як-от кримсько-татарського у Криму — перетворило ці етнічно чи культурно «чисті регіони» у семантичні пустелі. Бо що можуть сказати homo sovieticus'ам такі питомо кримські топоніми,  як Яни Капу (а не Краснопєрєкопск), Темір-Ага (а не Совхозноє), Актачи (а не Фурмановка)… Але не лише про назви йдеться. А, як писав Богдан-Ігор Антонич (1909-1937), і про «людські і звірячі кубла».

 

Та вернімося до своєї маленької батьківщини — Галичини. Отож, жодних польських, єврейських чи австрійських слідів в совєтизованій в сталінський спосіб Галичині бути не могло. Навіть у вигляді семантичних слідів.

 

Так само, як не мало залишитися і слідів питомо українських: все не совєтсько-українське винищувалося ще нещадніше за все інше. Все це було «націоналізмом» і каралося з усім озвірінням сталінських і постсталінських законів.

 

Таким чином формувався совєтський семантичний ландшафт краю і міст, в яких ми жили. Однак людина є істотою чутливою. Вона постійно наштовхувалася на щось, про що не говорилося, що огорталося пеленою умовчування, що, відтак,  було незрозумілим, а може, саме тому з часом звертало на себе увагу і навіть зацікавлення. Раз за разом чутливі натури попадали у своєрідні семантичні порожнечі, семантичні ями.

 

Не слід забувати і того, що у таким чином випатрані терени краю було депортовано сотні тисяч переселенців — у випадку Галичини з Лемківщини чи Підляшшя. Вони так само потрапляли у насправді чужий їм семантичний терен, та ще й терен, покалічений сталінськими та нацистськими геноцидами. Якоюсь мірою вони теж були вирваними з своєї землі апатридами, якщо вести мову про малі батьківщини, в яких ми насправді живемо.

 

Так само не можна забувати і про тих поляків, хто був вирваний з Галичини і депортований на такі самі чужі для них понімецькі землі далеко на захід — на «ziemie odzyskane». Про тих, кого зачищали в «Акції Вісла». А ще мільйони і мільйони німців, так, тих, хто значною мірою винен у всьому цьому армаґедоні, проте теж людей, і теж сиріт, семантичних сиріт.

 

Семантичне сирітство стало домінуючим трендом на величезних європейських територіях принаймні для першого покоління депортованих. Натомість їхні діти, які не могли пам’ятати тих малих батьківщин, тим не менше зростали, як і я, у випатраному краї, випатраному містечку, де раз за разом спотикаєшся, де западаєш у семантичні ями.

 

Перед всіма цими людьми, а їх мільйони і мільйони, постало питання віднайдення чи відбудови своїх семантичних батьківщин. Простаки і мерзотники, звісно, відмітали семантичну складність тієї тектоніки, в якій люди старалися вити свої «людські кубла», якось обживати семантично чужі простори, де їх закинула доля. Для них нічого, окрім офіційно дозволеного не було і бути не могло.

 

Однак часи змінювалися. І наступне покоління, діти депортованих, не могли не звертати уваги на всі ті культурні сліди, якими ряснів овид. З часом вони самі, зовсім не з політичних міркувань, а виходячи з людської природи, яка не лише не така вже й далека від справедливості, але й цікавська, поставили завдання заповнення цих семантичних ям. Розпочався процес рефлексії. Поверталися імена, слова, поняття…

 

Це був і є процес ре-констукції справжнього семантичного ландшафту краю — в нашому випадку, Галичини чи все того ж вселенського Дрогобича. Ре-конструювання не полягало у поверненні польської чи єврейської людності до Дрогобича чи Львова, що неможливо. А у визнанні складності терену, який є нашим домом, у семантичній ре-конструкції — так, опираючись на архітектонічну тканину краю, яка є текстом, але і на тексти в прямому значенні цього слова. І архитипічним текстом чи метатекстом у цьому сенсі був і є текст Бруно Шульца. Але мова йде не тільки про його метатекст, який годі недооцінити, мова йде і про метатекст Леопольда Захер-Мазоха (1836-1895), Йозефа Рота (1894-1939), Пауля Целяна (1920-1970), Станіслава Лема (1921- 2006), Збіґнєва Герберта (1924-1998), Рози Аусляндер (1901-1988), Ґреґора фон Реццорі д’Ареццо (1914-1998), Манеса Шпербера (1905-1984), Ґеорґа Дроздовського (1899-1987). Але теж того самого Богдана-Ігоря Антонича теж!

 

Насправді це завдання семантичної відбудови справді Реґіонів Великої Єресі (Regiony wielkiej herezji) реалізовується не лише у насправді маленькому, хоча й великому Дрогобичі, цей процес йде у всій нашій частині світу, і у Львові, і у Вільнюсі, і у Ґданську та Вроцлаві, і в Чернівцях. Ми пробуємо залікувати рани, яких завдала нам Друга світова війна. Це ще довгий процес. Він не простий. І ми мали б ілюзії, що він не дістане опору.

 

Але ми перебуваємо у довгій і цікавій подорожі — як у новелах Шульца — і ще багато цікавого попереду.

 


Виступ на IV Шульцівських днях у Ґданському університеті 14 листопада 2019 р.

 

 

08.12.2019