"З глубини життя." Драма на 5 дій, Елисея Карпенка. Виставлено 30-го листопада 1919. у Відні, на сцені українського робітничого тов. "Едність".
Українська драма — це все ще зачарована лихою судьбою царівна-красуня, якої найглибша душа сном оповита та наче дожидає свойого пробудження під поцілунками якогось могутнього лицаря творчої Краси. Правда — не одному з наших найкращих представників драматичного слова доводилося вже досіль овівати творчим подихом світ української Мельпомени. І на сотки числити приходиться нам поетичні памятники на шляхові, який герої нашої творчости прорубували до вершин терему цеї найгордішої між усіма Музами. А проте на найвищих верхівях не став ще там з них ніхто. Корнило Устянович і Михайло Старицький, Карпенко-Карий та Марко Кропивницький, а з найновіщих Леся Українка та Володимир Винниченко — те все предтечі, а не Месії, гарні працьовники на важкому шляхові, а не великі переможці. Устянович надто захопленний Шекспіром і сливе без сили в володінню вищим словом, Старицький, Кропивницький та Карпенко-Карий обмежені більш, ніж слідує духовими границями буденщини, Лесі Українці трудно — може з виїмком одної одинокої "Орґії" — одоліти нетраґічну настроєву мякість її глибоко ліричної вдачі, а Винниченко остається і на сцені чудово інтересним — оповідачем, герої якого — то проминаючі конфлікти в життьовому середовищі, а не справжні репрезентанти вічної боротьби людини із судьбою. Творця нашої великої національньої траґедії ми ще ждемо. Але саме тому всяка нова поява в нашій драматичній творчости більш достойна уваги, ніж инші твори нашого Мистецтва, а всякий поступ в ній — надзвичайно цінний.
Ось чому й хочу обговорити тут ближче премієру, траґедію нового нашого драматичного поета, Елисея Карпенка, "З глубини життя", та по можности зясувати утворений нею світ.
Світ?
Справді-ж — наш це світ, кровю нашого народнього серця оживотворюваний, розгорнений перед нашими очима глибинами цього життя?
А головне:
Чи це той вищий, вічною судьбою людини освячений світ великої траґедії, образу якого прагнемо, якого ждемо, — чи це знову той же химерний світ нашого буденного побуту, з'ображуваний вже стільки разів нашими давнішими драмами?
Який-же це світ?
І от з піднесенням завіси бачимо ми перший його прообраз: внутро української мужицької хати. І людей її у ній бачимо: хлібороба Трохима та його сімю дружину: Устю, сина Харитона, дочку Олену, діда, а згодом і брата Трохимового Олексу. І протягом цілих пяти дій сцена не зміняється ні разу: ми все бачимо той самий образ тої мужицької хати і все бачимо цих самих людей: Трохима і Устю, Олену і Харитона, діда і Олексу. А з цих людей найбільш живучий, найбільш голосний — сам господар — Трохим. Але головно і тільки — він. Трохим. Невсипущий, до жорстокости невсипущий тиран цеї хати і цеї сімї. Син його Харитон лежить важко хорий, повалений на смертельне ложе недугою, викликаною саме цею тяжкою невсипущою працею для гроша, але Трохим не журиться сином. Жінка Устя у вічній роботі мов безвольна стала, сліпо кождого приказу Трохима слухаючи, втерявши силу одним словом проти нього озватися. Але Трохимові це гаразд. І дід, батько його, мов закріпощений раб в хаті сина карається, але Трохим не почуває недостойности цього. Так ось має бути — невсипущо жорстоко на смерть і життя має всякий у цій сімї змагатися з працею дня, бо треба йому — цьому Трохимові — скарбу великого, скарбу неоцінного:
Землі.
Харитон: З вашими грошима...
Трохим: Не хочу я їх. Земельки нам треба, шовкової цілинки... Сірих воликів, овечат нема на чім тішити... Та й що можна зрівняти з тим, коли вийти з косою на власну землю і потягнути золотий покіс за покосом... Оттакі брині, греблі наче... І тут-же ще й знати, що твої лани придбано не чужою, а тільки своєю тяжкою працею. І сумління чисте і щастя, що аж немає де діватися з ним... А що-ж буде, коли земля вже нашою стане?...
І на цю землю Трохим так безсонно робить. Зза неї він так нечувано закріпощує жінку і дітей і батька рідного, не розгинає сам спини ні в день, ні в ночі, наводить на сина вбивчу недугу, вселює духа страшної люті, страшної ненависти в Олену, обшукує брата і людей, не знає ні свят, ні неділі — все зза цеї своєї мрії:
Землі.
Пан йому хоче її продати, цю леваду, що межує з його полем, і Трохим не знає втоми, не знає спокою, доки вона — доки земля не буде його. Правда — вміраючому зза праці Харитонові конче треба-б кращої їди, а й ціла сімя навіть на святий вечір не бачить нічого кращого за хліб і огірки. "Від засмаженого димом борщу вашого гіршає мені...", проситься хорий Харитон. Але Трохим раз роздратовано відповідає: "Хочеш, аби тебе на сало годувати?" Такий жадливий, такий засліплений жаданням землі він стає. Йому й не страх силувати Олену віддатися за німого Зубенка, аби тільки з того були гроші. ..."Вони здавна хазяїни. А що німий!... Дві сотні карбованців дає. Розумієш? Двіста! В такий для мене скрутний час..." Скрутний, бо його сусіди Красенки такіж жадливі дцеї панської левади, як і він сам, а в нього ще немає всіх грошей. Так давай-же ще дужче боротися за неї, і опять іде ця безсонна божевільня своїм завзяттям праця; недужому синові не можна ні лічитися, ні спокою для нього нема у цій хаті, ні їди, і немає сну ні віддиху матері, ні виснаженому як товарина дідові, і немає ніякого просвітку, ніякої радости цій роздратованій вічною панщиною Олені.
Олена (заходе. Риється в миснику).
Харитон: Ти, Олено, знов Сірка лупцювала?
Олена: Дрючком.
Харитон: Аж сюди було чути, як він скавучав.
Олена (дивиться в вікно): По спині, по ребрах.
Харитон: За що?
Олена: А за те, що в силі подужати його.
Харитон: Воно німе, жаліти...
Олена: А нас жаліють? Та була-б у мене тільки сила, то я-б... І батькові і всім гадам — горлянки поперегризала-б. Першому за те, що-б не за скотину мене він мав, а иншим, що-б не глузували, що ходю на поденщину та не маю в чім у неділю за ворота вийти. Батько мене на поденщину турить, через нього й празникової одежі не маю. А вони... гади. А там... Де найтяжча робота, де найглибша прірва — зараз Олену-багачку туди... І кожен тебе обливає такими речами, що... О, коли-б то сила... Коли-б сила...
Та хоч і як позірно безпомічна вона проти цього невмолимого свойого батька, Олена все таки сильніша за всіх: сильніша за недужого Харитона, безвольну матір, раба діда та другого раба — Олексу. Проти лютого своїм завзяттям стремління Трохима стає жагучий своєю пристрастею бунт Олени, бунт живучого життя проти вбивчого ярма Трохимової волі, бунт стоптаної людяности проти ідола буденщини, бунт страшливо поневолених дітей проти горесно засліплених батьків, які за ціну останньої каплі крови в себе та цих дітей своїх хочуть добути одного тільки:
Землі.
І нема сумніву, — що конфлікт, сотворенний і виведений такою експозицією нашої драми, справді глибоко траґічний і саме стільки живучий та правдивий зі становища нашого народнього життя, скільки із погляду на життя людини взагалі. Могутнє, найглибшу душу людини, усі її найтайніші сили захоплююче, вичерпуюче та вампіром випиваюче стремління — це-ж перша велика умовина всякої справжньої траґедії, — і чим дужче людина ним захвачена, чим пожертвування її для цього стремління глибше, тим і вершини людського траґізма, репрезентовані цею геройською людиною, гордіші та величею своєю кращі. Тим то і байдуже нам в траґедії, чи стремління героя етично добре, чи ні. Великі мистці траґедії навчили нас добачати і дивуватися красі душевної сили, душевного завзяття навіть і там, де це стремління людини злочинне, а навіть там, де воно кладе ціле окруження, ціле середовище на свій вівтар жертвою. Як ось могутнє стремління Макбета або Ричарда III., Яґа або Марґарети, Карла або Франца Мора. Це все жорстокі, злочином до своїх цілей добиваючіся душі. А проте вони безсмертно гарні.
Тою своєю надлюдською волею життя. І колиб ці два репрезентанти противних собі життьових змагань в нашій драмі, а саме Трохим і Олена, — з цілою послідовністю ідучи до самого кінця по великій лінії первісного свойого замисла, прямували до своєї ціли і за всяку, і найгореснішу — ціну обстоювали та виборювали собі те, що являється пожадою їх химерних душ, то нашому авторові можеб було і справді вдалося сотворити вражаючу траґедію мужицького, непереможною принадою Матері-Землі захваченого життя. Але до того мусять великі рішаючі моменти траґедії являтися нам вислідом найглибшої душі героїв та не сміють ці великі моменти слідувати так сказати з надвору, як случай, спричинені друго- та третьорядними, поза властивою акцією стоячими, особами: ці великі рішаючі менти мусять стояти в найглибшій звязи з душею головних героїв.
А тут? Деж цей головний мент, який рішає про те, що буде з землею? Що буде зі стремлінням Трохима? І ось цей рішаючий мент виведений автором так, що Трохим вкінці іде до пана платити за землю гроші; — стрічається у нього одначе з відмовою, а то тому, що Олена, яку пан перед тим зачіпає, вдарила пана і цим розбудила в нім лють, зза чого він і помстився на Трохимові, відказуючися продати йому землю. Але хоч і як переконучий на вигляд цей зворот в драматичній ситуації, — то він всеж таки являється случаєм, бо від самого початку не приготований, цілком несподіваний, а тим самим для психіки головних героїв, на мою думку, вповні безвартісний. Цей інцідент з ланом цілком инакше виглядав і цілком инакшу вартість мав би для нашої траґедії, як би Олена свідомо з глибин якоїсь первісної, раніш вже задуманої акції перехрестила дорогу батькові у пана, свідомо помсти шукаючи за поневолену молодість.
Тоді-б ми бачили волю проти волі, стремління проти стремління, жагуче життя проти жадливого до богацтва тирана батька. Так одначе Олена тільки цілком інстинктовно, так сказати проти своєї найкращої волі витворює обставини, ворожі для стремління батька, обнизуючи тим вперве високий траґічний уровень експозиції. Але за цим случаєм у пана — ідуть зараз другі, зводячи драму протягом одного — третього — акту, з вершин траґедії у томливий хаос чисто зовнішніх випадків.
Та хоч і як дуже чисто драматична структура нашого твору захитана таким цілком випадковим, цілком від героїв независимим моментом, як отця по за сценою подія з паном, — то найглибші основи задуманого поетом дійства всеж таки могли-б стати для нього справжньою опорою до самого кінця, коли-б Трохим був до кінця справді гідним репрезентантом мужицької пожади землі, справді гідним репрезентантом свойого стремління, обороняючи його зараз перед Оленою. Але на здивовання читача так воно не є. Трохим, правда, спершу, являючися в хаті після відмови у пана, в сцені повній драматичного напруження береться карати дочку, але кінець кінців не осягає по за лайкою проти Олени нічого, за теж кидається розлюченний опором здорової, кріпкої дочки на смертельно недужого сина і пів свідомо, пів несвідомо — душить його, стаючи тим убійником власної дитини. Це — найвища точка, до якої автор допроваджує своє драматичне дійство. Це траґічний осередок, траґічна катастрофа в цій штуці, яка робить на глядача можливо некорисне, а хвилями просто немиле вражіння, бо властиво цілий цей страшний вчинок Трохима не стоїть в ніякій звязи з первісним заложенням цілої драми і є другим великим випадковим моментом, для якого глибшого оправдання з кождого боку бракує. Брак його передовсім з огляду на хворого Харитона, який своєю повною пасивністю протягом цілих трьох перших актів скорше в силі збудити співчуття у батька, а не таку лють, яка важиться і на його життя. Чого-ж осягає Трохим тим душогубством? Атже Харитон не був досіль небезпечним противником батькових замислів. На теплі води ще не їздив, батькового гроша ще не стратив, а з другого боку не бачимо у нього ніякого ворожого замисла проти батька на будуче. Так при чім це його убивство?
Можна би його ще порозуміти і оправдати тим, що автор з цього вбивства виводить в кінцевих діях якесь велике дійство, яко вислід цього випадкового моменту з паном та цього випадкового моменту з удушенням Харитона. Але Трохим до самого кінця на велике щось неспосібний. Він, правда, уміє мріяти про землю, уміє бути безсердечним тираном для свойого окруження, — та тоді, коли йому приходить постояти за своє стремління — за цю святу землю, тоді він смішно мягкий вдячею слабодух, немічна жертва світа і людей, людина, яка не в силі піднести рук до рішаючого діла. Воно аж немило бачити глядачеві, як цей недавній тиран виціловує руки Насті, діда та Олени, щоб вони тільки змилувалися над його немічю проти пана та допомогли йому. І дивно бачити глядачеві, що цей Трохим, який спершу являється дужим бойовником за землю, при кінці стає боятися кождої тіни і згодом тратить усякий ґрунт під ногами. З четвертим актом Трохим — це вже тільки низка модерньо хорих нервів та мімозно ніжних настроїв, який слухає пошепти людей, що хочуть відкопувати сина та братову, мучиться візійним видом задавленного сина та вкінці — велить дідові підпалити Красенків, а сам іде — вішаться. Таким чином дід, ця особа, яка протягом пяти дій зі становища дійства була повною нулею, таким же випадковим — третім з ряду! — рухом обставин, як Олена й Харитон, — закінчує на зверх акцію, з якою не мав душевно нічого спільного, а Трохим кінчить в стодолі не так самогубством, як повним банкротом своєї індівідуальности і свойого стремління.
І от із справді траґічно заложеного дійства не остає при кінці ні сліду, а глядачеві приходиться вдоволитись на конець кінотеатральними ефектами другорядної міри, які вже з психольоґією не мають ніщо спільного.
Такий наш погляд на цей найновіший твір в области нашої драми, як що прикладати до цього міру справжньої траґедії, а я думаю, що иншої міри нам прикладати і не слід, і це цікаво. І на загал у нас переконання, що вражіння, яке вистава цеї штуки зробила на публику, скажімо на присутних тут заступників письменницьких та інтелліґентних кругів, це — потвердження осуду, викликуваного і уважним читанням. Почавши від третього акту, глядачі тільки з трудом слідили за ходом творчої думки, а закінчення почувалося загально — як велике розчарування.
Причинилася до того однак й замітно слаба гра акторів. Сам Трохим, граний автором, хоч чудово ухарактеризований — не панував своєю креацією над публикою головно зза надто мякої, просто настроєво ліричної дикції, яка стояла весь час в дивнім контрасті до високого, дужого на вид мужика, а з других тільки одна-одинока Олена (п-ні К.) просто захоплювала глядача живучістю та духовою глибіню своєї гри. П. Бахмач і ш. представниця Усті грали в своїх межах бездоганно, але вони не могли дати того, чого не дав їм автор.
Та як би й не проходилось оцінювати вартість траґічного зображення в утворі Е. Карпенка, — нам треба всеж таки признати, що спроба його дуже замітна, що свідчить вона більш як раз про його хист сотворювати і поглибляти драматичні настрої і картини, та що там, де його драматична думка буде зображена з залізною послідовністю великої волі — що там воно досягне видатніших творчих висот. І яко таку, глибше подуману спробу драматичного творення хочемо річ п. Карпенка привітати і цінувати.
[Воля, 06.12.1919]
06.12.1919