З циклу "На засланні"
У таборі були різні люди. Були люди непокірливі й уперті, революціонери з фаху, голота, гайдамаки, низовики, які воліли змінити все в корінний спосіб.
Люди акції, пророки повстань і проповідники бунту!.. В їх жилах палав чорний вогонь ненависти; шал розпеченої до біла хижої люті п'янив їм мозок і згага пімсти бентежила їх неспокійну кров.
За царського ладу їх тримали на каторзі і в в'язницях. Тепер, коли царський лад знищено, вони знов опинилися на засланні в далеких таборах цілинних пралісів Колими й Камчатки.
Та були тут також і ті, які ніколи нічого не хотіли змінювати. Люди слухняні, лагідні, покірливі й терплячі. Люди доброї волі й нерішучої вдачі, які ніколи не бунтували, ніколи не мріяли про перевороти й вище над усе цінили спокій і мирний затишок свого кутка.
Одні вірили в бунт, інші в працю. Одні були завойовники, інші звикли коритись. В таборі були діди, але були й підлітки. Робітники й міліонери. Латиші-чекісти й ґвардійські офіцери. Директори фабрик і вартові при вході.
Особа не важила нічого, як і її вчинки. На одних нарах спали й ту саму брудну каламутну баланду з таборового казанка їли славетний маляр з світовим ім'ям, картини якого висіли в паризькому Люврі і мюнхенській Пінакотеці, видатний учений, книги якого стояли на полицях державної бібліотеки Берліну і в університетській бібліотеці Мадриду, і неписьменний гольд, нівух або айну, що, не переступивши меж кам'яного віку, шанував ведмежу мати-тайгу і, виходячи в таборі на працю, ніс незмінно з собою шкіряний мішок з висушеними кістками батьків.
За схемою тотожної статті й однакових параграфів ховалися нашарування тисячоліть, млявість звичок, упертість логіки, вибухи ідей, відміни вдач, однаково: активність або байдужість.
. . . . . . . . . . . . . . . .
...Сокира, якою Радецький — ми називали його професором; здається, він був старим журналістом!.. — рубав колоду, вислизнула з його закляклих рук. Замість потрапити по м'якій і соковито-теплій деревині, вона розсікла черевик і вп'ялась у м'язи.
Професор скрикнув від болю. Здрігнувшись, він спазматично, істеричним ривком, одкинув сокиру геть від себе.
Сокира описала півколо й беззгучно лягла в м'який покров пухкого снігу.
Спершись на колоду, професор стягнув з ноги черевика й почав розмотувати смердюче лахміття заношених онуч. З розрубаної рани швидким струмком юшила кров.
Був холодний зимовий день. Густа пара від подиху осідала на волоссі бров і усів, білила комір наших ватянок.
Краплі крови падали на очищену від кори лискучу поверхню колоди, стікали з неї й багрили сніг.
Ми кинули наші пилки й сокири і, обступивши колоду, на якій сидів професор, дивилися, як він незграбно перев'язував свою худу пожовклосіру кістляву ступню.
Курці, скориставшись з нагоди, витягли махру й, слиняв'ячи папірця, крутили цигарки.
— Головне наше нещастя, — зауважив повчально професор, намагаючись тугіше перев'язати розсічену ногу брудною ганчіркою, — що ми все ще живемо ілюзіями попередньої ліберальної епохи. Ми ніяк не можемо збагнути, що ми опинилися в зовсім іншій ері, якій властиві зовсім інші норми й поняття.
Він урочисто оглянув нас крізь каламутні шкельця окулярів. Свою рану він розглядав як ланку в універсальній системі взаємозумовлених зв'язків, що відмежовували нашу дійсність від попереднього часу. Він був певен, що найважливіше в житті це розуміти.
— Наше нещастя, — продовжував він, — що ми народилися за інших часів і надто довго прожили тоді, коли кожен думав, говорив і робив те, що йому хотілось. Тепер нам надто важко збагнути, що ми більше не належимо вже собі.
Кров просякла через ганчірку. Густими і частими краплями вона падала на сніг і відразу ж застигала.
Професор з сумнівом подивився на нас, на ганчірку, на замшілі, занесені снігом столітні дерева глухої тайги, що оточувала нас, зітхнув і почав знов перев'язувати рану.
Пальці на морозі стигли й не слухалися. Він зав'язував і розмотував рану знов. Кривавив ганчірку. Скривавлена ганчірка, задубівши, боляче різала й рвала края рани.
Він явно не міг дати собі ради. Він страждав од свідомости своєї безпомічности. Руки од нервового шоку все ще тремтіли. Спазматично підстрибувало руде посивіле од інею клоччя бороди. Здавалося, ось-ось ще мить, ще якась десятитисячна міліметра і він зірветься, закричить, завив, як затравлений, загнаний людиною лісовий звір, впаде на сніг і битиметься, битиметься головою об сніг, об цю важку, нерухому колоду.
І все ж таки він говорив! Він говорив докторальним тоном самовпевненої людини, немов на урочистих зборах з катедри перед ситими і розсудливими, добре одягненими людьми. Немов на ньому була не брудна, засмальцована ватянка, а чорний сюрдут, лаковані черевики й тугонакрохмалений пластрон сорочки. І гайвороння не перелітало з дерева на дерево, і він не чухався, і заіндивіла борода не стирчала в усі боки розпатланим клоччям, і каламутні окуляри не були перев'язані мотузком.
— Щоб простувати вперед, — казав він, — людство повернуло назад. Воно знов повернулося до форм, які проіснували тисячоліття і які воно, здавалось би, остаточно відкинуло хіба що кілька десятиліть тому. Року 1861 було скасоване кріпацтво, року 1929 воно було відновлене знов.
— Большевики, — казав професор далі, — знов зробили працю обов'язковою. Вони заперечили вагу індивідуального мислення. Вони одкинули значення особи. Вони централізували волю. Вони декретують істини. Од людей вони вимагають покори й щирости. В щоденну практику життя вони запровадили сповідь і оце наклали на нас епітемію. Вони обернули всесвіт в суворий манастир, де, однак, немає релігії. Слідчий і слідство заступили сповідника й сповідь, пропаґандист-аґітатор — місіонера-проповідника й «Короткий курс історії ВКПб» — Євангелію.
В таборі люди звикали говорити про речі, про які раніш вони не наважувалися й згадувати. Обережність втрачала тут свій сенс.
Було холодно. Було дуже холодно. Ми переступали з ноги на ногу. Затуливши носа долонею, ми хукали, щоб зігріти побілілий кінчик носа, або розтирали його. Під ногами хрумтів морозний сніг.
Радецький говорив:
— Свого часу, — ще до війни й революції, — ми гралися з ідеями, як діти граються з випадково знайденим невибухлим гарматнем, не передчуваючи небезпеки, що їм від того загрожує. В своїх кабінетах, на шпальтах газет, в своїх книжках ми пропаґували й підносили культ середньовіччя. Книжка Ейкена про середньовічний світогляд лежала в нас завжди під рукою на письмовому столі. Ми тішилися розумовим гурманством. Ми охоче цитували Франциска Асизького й захоплювалися стилем Хоми Кемпійського й Івана Дамаскина. Модерні письменники перероблювали для газетних фейлетонів апокрифи про Соломона й Китовраса, митці наслідували фреску й ікону, поети писали акафисти, філософи студіювали схолястиків. Сидячи в «Ярі» або «Ведмеді», обжираючись кав'яром і на підпитку від шампані, ми підносили моральну вагу здержливости, захоплювалися з приниження й стверджували високу етичну ідеальність злиднів. Тепер, коли нас зроблено злидарями і нас принижено і покірність перестала бути для нас мрією, ми обурюємося.
Професор похитав головою.
— Ми ніколи не вміли бути послідовними.
— Як ви гадаєте, — сказав він, перериваючи хід своїх міркувань, — чи не можна спинити кров, приклавши до рани моху?
Він одкинув збагрянену задубілу ганчірку в бік і спробував затиснути рану рукою. Кров юшила крізь пальці.
— Чи немає в кого ганчірки?
Ганчірки?.. Ганчірка на засланні надто рідка й коштовна річ! Мороз пронизував кості скронь і скул. Курці докурювали свої цигарки. Час був братись за працю. Ми всі були знищені й знеможені.
Ніхто не відповів професорові.
— Я поверну, — заявив він!
— Виперу й поверну! — додав він, щоб перебороти вагання нерішучих.
Виперу?.. Ганчірка, якою він перев'язував перед цим рану і тепер одкинув у бік, не свідчила, щоб чистота була однією з його доброчинностей і щоб він звик прати свої речі. Ні, те, що він обіцяв ганчірку випрати, не було жадним арґументом на його користь.
Іван Закутній похмуро глянув на нього. Треба сказати, що Закутній не терпів Радецького. Не поважав. Не ховав свого до нього презирства.
Його дратувала безпомічна безпорадність цієї високої, худорлявої в окулярах людини з зігненою наперед головою на довгій гусячій шиї та з клочкуватою рудою бородою. Усе в ньому. І те, як, рубаючи, він тримав сокиру, і непевність його удару, і те, як при повторному ударі він ніколи не здібний був влучити в те саме місце.
Коли їх ставили напарниками пиляти і, нервуючись, Радецький починав або ж квапитись, або ж затримувати й пилка весь час з'їжджала в бік і збивалась з ходу, Закутній лаявся, кидав пиляти й рішуче заявляв, що хай пиляє з цим дермом хто хоче, тільки не він. І додав пару міцних добре посолених слів.
Він ніколи не прислухався до того, що говорив цей чоловік в окулярах. Що могли важити слова людини, яка не вміла нічого зробити до ладу.
Отож, нас здивувало, коли Закутній, — цей насумрений і похмурий чоловік, що завжди тримався осторонь од інших, докуривши цигарку, замість взятись за сокиру, щоб приступити до праці, як це зробили вже дехто з нас (слід визнати, більшості з нас бракувало почуття товариськости!..), підійшов до Радецького, відштовхнув руку, якою той затуляв рану, дбайливо промив рану снігом, витяг з кишені чистеньку ганчірку й певними твердими рухами, немов досвідчений знавець цієї справи, перев'язав йому ступню.
Хто зна, що штовхнуло його зробити це? Хто зна, що живе всередині кожної людини і як саме зробить вона в останній критичний момент?..
Тепер професор сидів на колоді з перев'язаною ногою, натягнувши поверх перев'язки черевика, і нервувався. Він обрид усім нам своїми запитаннями.
— Як ви гадаєте, мене не зарахують до самосіків? Ви ж бачили, я ж ненавмисне. Ви ствердите.
Тоді він переходив до іншого.
— Сьогодні я не вироблю норми. Як ви гадаєте, мені не зменшать пайки хліба?
Він був турботливий і метушливий. Він мав розгублений приголомшений вигляд. Лякаючи себе можливими ускладненнями, він розкис. З очей у нього текли сльози й замерзали на щоках. Він здирав їх з волосся бороди, здирав з повік. Відчувши рану, стогнав.
Він згадував про послідовність. Ні, це не скидалося на те, щоб він міг бути хоча б у своєму житті послідовним.
Однак поволі він заспокоївся. Заспокоївшись, почав говорити знов.
— Дивно, — сказав він, — мене вражає прірва, яка існує між намірами й їх злісністю, між ідеями та їх втіленням у життя. Наша сучасність повинна була знищити протилежність між містом і селом. Тимчасом типовою формою життя за наших часів став барак. Замість сіл і міст ми примушені жити в таборах. Ми нищимо міста й зневоднюємо села, щоб оселити людей в таборі.
Це було дотепне й гірке спостереження, що його висловив цей довгий, вже немолодий чоловік в окулярах, якого ми звали професором, хоч він насправді був журналістом. Ні, він не був дурнем. Але що це змінювало?
Ми жили з певною сподіванкою, що колись кінчиться термін нашого перебування в таборах і ми знов вийдемо на волю. Ми тягли лямку.
[Земля, 03.12.1944]
03.12.1944