(Матеріяли до історії культурного життя в Галичині в 1795—1857 рр. Замітки й тексти. Видав Д-р Кирило Студинський. У Львові, 1920. [Українсько-руський Архив, т. XІII—ХІV], стор. І—LXXXIII+1—431).
Праці проф. К. Студинського над духовним життям галичан у першій половині XIX в. і у 30-их роках того століття мають без сумніву переломове значіння в історії дослідів галицького відродження й пізнійшого москалофільства. Від коли в 1905 р. появився перший том видаваної проф. Студинським переписки Якова Головацького, пішли відразу досліди над цею добою зовсім иншим шляхом. Замість блудження у темноті, де губилися такі здібні дослідники, як Омелян Терлецький і ин. — здобувається щораз певнійшу основу для зрозуміння тих часів і людий. Инші праці проф. Студинського з цеї области (переписки Я. Головацького з часів М. Шашкевича, праця про польські конспірації серед наших питомців, історія львівської духовної семінарії й др.) додають до того богато нового, невідомого, деколи просто сензаційного.
Саме на днях появилася згадана в горі свіжа праця нашого невтомимого дослідника з тих самих часів. На обємисту книжку зложилися короткі замітки п. з. "Шляхом матеріялів XIII і XIV т. Укр Архива" i 216 чч. матеріялів, між котрими найбільше місця займають матеріяли, що відносяться до львівського митрополита Антона Ангелловича, переписка перемиського єпископа Івана Снігурського (49 листів), матеріяли до історії далматинської місії в 1816—1823 рр. (66 чч.) і переписка львівського митрополита Михайла Левицького з єпископом Григорієм Яхимовичем (216 листів). Ці матеріяли полають велику силу незвичайно цікавих а звичайно невідомих вісток про цілий ряд визначних Галичан і инших людий та подій з першої половини XIX в. високе образованнє авторів листів, їх визначні становиска й живе відчуттє справ, про які вони говорять, — надають тим матеріялам тим більшої ціни. Пвред нашими очима пересуваються, якби живі, такі визначні й неоцінені ще належно люди, як з Українців: львівські митрополити: Антін Ангеллович і Михайло Левицький, перемиські епископи: Іван Снігурський і Григорій Яхимович, крилошани: Михайло Гарасевич, Іван Могильницький та Михайло Куземський, такі мало відомі ширшому загалови діячі, як: крилошанин Олексій Ступницький, протоігумен Модест Гриневецький і ин.; з Поляків: ґр. Йосиф Куропатницький, Вацлав Залєський, ґр. Агенор Ґолуховський і др.; з полудневих Славян: православний дальматинський епископ Венедикт Кралєвіч; з Німців: ґр. Стадіон і т. д.
Із подій, яких дотикають ці матеріяли й переднє слово до них, найдокладнійше освітлена т. зв. далматинська місія в 1816—1823 рр., яка являється справжнім скандалом в історії відношення Австрії до своїх горожан. Коли в 1817 р. дісталася Дальматія під австрійську владу, забажав цісар Франц І — як звичайно віденські двірські круги, зовсім зле поінформований про настрій і духа своїх підданих — навернути 7000 православного дальматинського населення на унію з римською церквою, думаючи тим способом злучити його тіснійше із своєю державою. До справи забранося з неімовірним незнаннєм річи й дивно нетактовно. Вже з кінцем 1804 р. постановлено вислати до Дальматії місію й постановити на її чолі перемиського ґенерального Вікарія Юліяна Шпонрінґа, Чеха родом, що не мав ніякого привязання до східного обряду — отже людину, що до місії поміж православних хиба зовсім не надавалася. І тільки воєнна заверюха не дозволила Шпонрінґови виїхати до Дальматії. В 1816 р. вислано вдруге місію до Дальматії, зложену вже з галицьких Українців оо.: Олексія Ступницького, Якова Честинського, Якова Геровського й Василя Терлецького. Усі три — були це люди здібні й учені. Так прим. Ступницький знав мови: українську, польську, німецьку, латинську, француську, румунську, італійську, сербську. У Дальматії поводилися вони незвичайно тактовно, розумно й благородно... Але щож! Згубив їх нерозум австрійського правительства. Цілу справу потреби наперед розголошено, населеннє Дальматії заворушилося, проти нього ужито війська. Замість місіонарів сейчас відкликати — посилано їх на певну смерть, аби тільки вратувати повагу правительства. І усе скінчилося скандальною катастрофою. Скритовбійча куля вбила Ступницького й команданта міста Шебеніку Ґpімера. Инших місіонарів задержано в Дальматії ще два роки — під охороною сторожі! Оттак пропадали з примхи австрійського правительства здібнійші Галичани, що могли принести богато користи свому народови прaцею у своїй вітчині.
З инших справ, порушених у матеріялах, вибивається на видне місце діяльність митрополита Михайла Лавицького, епископа Григорія Яхимовича й крилошанина Куземського. Михайло Левицький, що своєю діяльністю до 1848 р. приніс неодну важну прислугу українській справі в Галичині, за хитався у своїй хосеннїй діяльности з другою половиною 1848 р. За те еп. Григорій Яхимович йшов все шляхом, що вів український нарід у Галичині до красшої долі. Дуже замітна його боротьба із польськими впливами у церкві й політиці. Був це без сумніву один із найбільших і найпопулярнійших наших владик, його окружала глубока любов і безмежне довіря Галичан, бо він вмів усе піти з бажаннями народу. Дуже популярний був також Михайло Куземський, що відограв важну ролю в 1848 р. і пізнійше. У матеріялах піднесено між иншим його боротьбу з інтриґами намісника Ґолуховського, якими він намагався здискредитувати галицьких Українців у Відні й здобути таким способом перевагу польській стіхії в Галичині. Вкінці ще згадаємо про симпатичну стать еп. Івана Снігурського, що писав свої листи, як і М. Левицький та Яхимович по польськи, але думав, як і вони, по українськи, намагаючися ріжними способами оборонити українську церкву й українське духовенство.
Я навів тут умисне тих кілька справ із згаданих матеріялів, аби показати, які вони цікаві й важні. Ботато цінних річий поминаю тут (прим. боротьбу нашої єрархії з латинським обрядом, описи подій із 1848 р. і много инших). Словом, ця нова праця проф. Студинського дає богато невідомого для пізнання духового й політичного життя галицьких Українців у першій половині ХІХ в. — будучий його історик не зможе обійтися без цеї справді важної книжки. Також для зрозуміння сучасних нам подій знайдемо тут важні дані — прим. до прояснення доріг, якими Поляки добивалися верховладного становища в Галичині.
[Нова Рада, 30.11.1919]
30.11.1919