Дайте нам писати, ідіоти

Артуро Перес-Реверте

Вони завжди вертаються, разом зі своєю тупістю. Підбадьорювані хором опортуністів обох статей, нездатні бути самі cобою, вони пристосовуються, аби вижити. Вони повертаються, хоча нікуди ніколи не йшли, тому що, позбавлені блиску і творчого таланту, хочуть зробити себе помітними завдяки заголовкам, які б доводили їхню правоту. Це паразити, які живуть не зі своєї роботи, а з того, що судять інших. З того, що проголошують себе катами текстів і звичаїв: інквізитори, пуританські різники, опричники, що їх диктатура будь-якого штибу (їх на вибір є багато) завжди знаходить для виконання – з ентузіазмом і переконанням – брудної роботи.

Недавно я почув, як самозвана письменниця запевняла, що романіст повинен демонструвати відданість етичним цінностям і не писати того, що можна інтерпретувати (зверніть увагу на це “можна інтерпретувати”) як апологію насильства, мачизму та інших збочених механізмів. “Від творців треба вимагати відповідальності”, – стверджує вона, цитуючи як авторитет літературну критикесу, яка рік тому заварила кашу, стверджуючи, що “Лоліта” Набокова є апологією педофільського насильства і що письменники мусять зважати, що вони пишуть. Та оскільки їй вже вказали на її місце – серед інших, письменники Сергіо де Моліно і Анхель Фернандес Себастіан, – я не зупинятимусь ані на ній, ані на іншій. Важливо підкреслити, що все це тягнеться і далі і що продовжується полювання на тих, хто не творить, не малює, не складає музику чи не пише книжки згідно з диктатом нового часу.

Що ж, подивимось, дурнуваті лицеміри. Якщо говорити про оповідання історій, а це моє та інших ремесло, то є автори обох статей, які беруть на себе етичні, політичні чи які б там не було зобов'язання і дотримуються їх гідно і послідовно; наприклад, Жозе Сарамаго, який був моїм другом і завжди – і в своїх романах і поза ними – дотримувався морального зобов'язання. Але це не є обов'язком, це вільний вибір. Новеліст може обрати протилежну позицію або взагалі жодної: висвітлювати кожну фабулу і кожного персонажа так, як йому хочеться. Чому головним героєм не може бути вбивця чи насильник? Для чого зрікатися аморальних, збочених, порочних образів? Хіба ми є настільки тупими, аби вірити, що те, що думає чи робить вигаданий персонаж, є точною копією автора?

Інші інквізитори йдуть ще далі. Вони вимагають не розповідей, а пропаганди своїх ідей. А якщо ні, то книжки треба вилучити. Нехай їх не буде, нехай їх спалять. У деяких випадках – тому що вважають недопустимим їхній зміст. В інших твір до уваги не береться (вони його навіть не знають) – тому що вважають автора несимпатичним, аморальним чи лихим і думають, що це робить його твір нездалим. Нещодавно муніципальна радниця Авілесу вимагала заборонити книжки Варґаса Льйоси і мої, тому що вважає нас “мачистами і жононенависниками” (що свідчить про те, що це створіння за все своє нещасне життя не прочитало жодного роману ні Маріо, ні мого). Та найгіршими є не невігласи, а ті, хто наляканий ними, улягають їхній диктатурі. Недавно, після вбивства, скоєного в Росії істориком Олегом Соколовим – я з ним знайомий і він ще той козел, але твори його цікаві, – деякі книготорговці публічно заявили, що прибирають його книжки зі своїх полиць. Це ж якими ідіотами треба бути.

Автор має лише одну відповідальність: добре розповідати свої історії, аби згодом публіка схвалила чи засудила результат, а не автора. Бо якби було так, то уявіть собі, що вижило би в літературі. Дивним чином таке моральне сміття, як Сартр, Неруда, який захоплювався Сталіним, чи люди з нечистим приватним життям, як-от Карл Маркс (які є іконами лівиці), завжди уникають вогнищ. Та що було би з Біблією, з тим мстивим і навіть злочинним Яхве? Чи з Руссо, жахливим батьком і жононенависником без комплексів? А з Селіном, Д’Ануцціо, Бароном Корво, Курціо Малапарте, Казановою, Яном Флемінгом, Буковскі, Бремом Стокером з його “Дракулою” та Емілі Бронте з її “Грозовим перевалом”? Чи з лякливим Стефаном Цвейгом, який усього сторонився?

Долаючи дистанцію з усіма цими авторами, я можу заявити, що вже тридцять років пишу романи не для того, аби зробити кращим світ чи порятувати людство, а тому що мені подобається вигадувати історії і розповідати їх. І я так само поводжуюся з мучителем і вбивцею, як з хорошою людиною чи досконалим кабальєро. Чого я прагну, то це наративної чистоти і сили; відповідно до потреб сюжету я залишаю за собою право представляти добро і зло так, як вважаю доречним. А якщо комусь не подобається, то хай читає Пауло Коельйо. Я пишу зі свободою, яку мені дають мої читачі. І не буде якась безграмотна пердунка чи якесь cектантське тріпло контролювати мою клавіатуру. Запевняю вас, що ні.