Засвоєння історичних уроків

Адвокатка родин Небесної сотні Євгенія Закревська оголосила голодування ввечері 21 листопада, саме на річницю початку Євромайдану, під час телеефіру, присвяченого розслідуванню злочинів проти учасників Революції гідності. Євгенія вимагає термінового скликання позачергового засідання Верховної Ради для ухвалення поправки до законодавства, котра забезпечила б спадковий перехід кримінальних проваджень від Генеральної прокуратури до Державного бюро розслідувань – недостатньо компетентного і очевидно тенденційного, а також дозволила б зберегти у розслідуваннях слідчих, котрі раніше вели справи у ГПУ.

Ширше – Закревська протестує проти саботажу, котрий в той чи інший спосіб накопичувався у розслідуваннях впродовж минулих п’яти з половиною років. А ще ширше – вона протестує проти байдужості суспільства до розслідувань. «Усім все одно», – констатує Закревська.

Солідаризуючись із вимогами Євгенії Закревської, поділяючи її високу стурбованість процесами довкола «справи Майдану», редакція Z публікує виступ адвокатки на конференції TEDxКиїв, виголошений у 2017 році, але надзвичайно актуальний досі, про засвоєння історичних уроків – через досвід Майдану.

На момент виходу цієї публікації український адвокат Євгенія Закревська тримає голодування вже п’ять днів.

«…В ТАКОМУ ВИПАДКУ НАСТУПНІ ПОКОЛІННЯ БУДУТЬ ПРИРЕЧЕНІ НА ПОВТОРЕННЯ»

– Так сталося, що я – адвокат. Могла би бути програмістом. Але коли я вже практично поступила в Харківський авіаційний інститут, моя мама дістала із дальньої полички мою мрію бути адвокатом – і вміло її подала. Це дуже дитяча мрія. Насправді мрія звучала так: бути адвокатом, як у фільмі «Адвокат диявола». А якщо точніше: як у фільмі «Адвокат диявола» – лише навпаки.

Я поступила, вивчилась, отримала адвокатське посвідчення, почала працювати, займалася кримінальними справами, правами людини. Мені подобалося. Мені це здавалося важливим, потрібним, корисним.

І от одного дня, 30 листопада 2013 року, о 03:30, коли на майдані Незалежності закінчувався мирний мітинг на підтримку євроінтеграції, ми пішли погрітися і випити кави в сусіднє кафе. Через пів години мені зателефонували з-під стели. В слухавці були крики, стогін, гуркіт. Кричали: «Женю, допоможи! "Беркут" б’є! Дівчат, усіх!..» Ми вискочили, побігли в бік Майдану.

Нам назустріч бігли люди. Вони кричали: «Повертайтеся! Туди не можна! "Беркут"!» Мені було дуже дивно: мені було вже звично і приємно думати, що українці на крики «Беркут!» біжать на допомогу, а не навпаки. «Беркут» був. Він біг, він наздоганяв, він кидав на землю, він бив. Довкола були люди з розбитими головами, кров, «швидка». Нікого не пускали.

Все це було дуже страшно. Але ще страшніше було через те, що я це вже десь бачила, – і я знаю, що трапиться потім.

Це було те ж саме, що в Білорусі – 2010 рік, ніч після виборів. Той же ОМОН, ті ж люди, таж ж кров, поламані руки, ноги. А наступного ранку… не було нічого. Були заарештовані. Всі решта просто злякались і змовчали. І вони мовчать досі.

І я розумію, що завтра на ранок Майдан вимиють від крові, почистять форму, приберуть залишки плакатів. І те, що сьогодні відбувалося, весь той жах, пам’ятатимуть тільки ці декілька сотень людей. І я.

Я це знаю: відбулося саме те, що називається порушенням прав людини. Порушенням прав людини державою. Ці «орки» в костюмах космонавтів – вони і є державою. І я дуже добре розумію, як це кваліфікується, як це називається в Кримінальному кодексі, в Європейській конвенції з прав людини, я розумію, хто міг дати наказ, я розумію рівень, на якому щонайменше могли погодити цей наказ. І я розумію: 99%, що їм за це нічого не буде.

І в той момент відбувається злам у свідомості. Тому що ти дуже різко стаєш причетною – тільки через той факт, що ти перебуваєш тут і зараз і ти це бачиш. На тебе відразу лягає відповідальність за те, щоби хтось про це дізнався. За те, щоби це не залишилося просто так безнаказанним, за те, щоби потерплі були захищені, за те, щоби це більше не повторилось. І якщо ти цього не зможеш зробити, тобі доведеться зізнатися, що все, чого тебе навчали, все, чим ти займалась, у що ти вірила, – це неправда, фейк, цього не існує: те, що відбувається тут, ніколи не відбувалося на моїй пам’яті, цього ніколи не було. Страх перед цим – найгірше з того всього, що мені згодом казали клієнти [у справах Майдану].

І я починаю щось робити. Це дуже прості, якісь примітивні речі – подати заяву, зібрати свідчення, зібрати відео, сходити з кимсь у прокуратуру. Це така «швидка юридична допомога» – набагато менш ефективна, ніж «швидка медична допомога». Але згодом ти усвідомлюєш, наскільки все це марно.

В якийсь момент мене попросили написати статтю і дати поради протестувальникам. І я зрозуміла, що єдина і найбільш чесна порада, яку я можу дати, – це «не попадайтеся». Сказати людям, які не роблять нічого протизаконного, «не попадайтеся»… І я працюю юристом в такій країні. І, напевно, я роблю щось не так, я десь не там перебуваю.

Апофеозу це досягнуло в той момент, коли я усвідомила, що стою в XXI столітті на головній площі однієї з найбільших країн Європи – і біля мене їде бронетранспортер. І я розумію, що вся моя юридична освіта, моє адвокатське свідоцтво, мій досвід, стаж і все інше – не важать нічого. А важать і дійсно можуть допомогти вміння кидати коктейлі, вміння їх готувати і відсутність страху.

І після того, як БТР спалений, після того, як через два дні все дуже трагічно завершилось, після того, як хтось святкує перемогу, – тільки після цього я як юрист можу щось зробити.

Мої знання стають потрібними для того, щоб пояснити: у тій ситуації кидати коктейлі в міліцію було не тільки можна, а й правильно. А не кидати було неправильно. Що той хлопчина, який сидів у БТРі, і якого дуже шкода, бо він напевне постраждав і він просто виконував наказ, – що він просто вчинив злочин. І що той сивоволосий генерал, котрий нікого не вбивав, нікого не чіпав пальцем і нікого не казав вбивати, а просто підписав кілька папірців, – він теж скоїв злочин.

Мої знання потрібні для того, щоб посперечатися з Губерманом, який дуже точно охарактеризував цю ситуацію:

Тонко і точно продумана етика

В кожнім великім побоїщі:

Чисті руки – у теоретика,

Чистая совість – в юрбищі.

Ці знання потрібні для того, щоб пояснити, що відбувалося протягом цих трьох місяців, і для того, щоб пов’язати цей БТР із тією ніччю 30 листопада і ранком 20 лютого, коли розстріляли людей.

І ці знання також потрібні для того, щоб пояснити: той факт, що ти тепер знаєш рецепт коктейлю, не дає тобі права завтра вийти на вулицю і кинути його в вітрину офісу, котрий тобі не сподобався. І наше суспільство мусить дуже чітко розуміти різницю. Воно для себе мусить установити правило: у цьому випадку ми виходимо на вулицю, в цьому випадку ми будуємо барикади – а в цьому випадку ми починаємо кидати камінням у поліцію.

Ці правила мають бути однаковими, незалежно від того, хто ти – чи ти сидиш в БТРі, чи ти знаєш рецепт коктейлю, чи ти міністр внутрішніх справ. І якщо завтра вчорашній протестувальник стане рядовим Нацгвардії і сяде в БТР, а міністр внутрішніх справ звільниться і піде протестувати під Верховну Раду, ці правила не можуть змінитися. Тому що критерій правий/неправий проходить не там, де свій/чужий. І не по лінії барикад, і не по лінії фронту. Цей критерій проходить по тому, дотримується це правило чи не дотримується.

Насправді ці правила існують, вони записані. Їх записано в нашому законодавстві, їх записано в міжнародному законодавстві, просто ми їх ніколи не застосовували. А норма, котра не застосовується, – це мертва юридична норма: ми в неї не віримо, ми її не знаємо, ми її не відчуваємо.

Таким чином, ми маємо велетенський розрив світоглядів між тими, хто до цього часу вважає, що ображати міліцію (чи поліцію) не можна при жодних обставинах тільки тому, що в них є погони, і тими, хто вважає, що камінь чи коктейль Молотова – це цілком собі добрий спосіб самовираження і обґрунтування вимог різного рівня притомності.

Найбільш жахливе, що ані перші, ані другі в цьому випадку не можуть дати відповідь тим, хто транслює зараз думки: «А ось чому вам тоді на Майдані було можна, а нам сьогодні в "ДНР", в "ЛНР" не можна?..» Хоча насправді ця відповідь існує. Але щоби вона була переконливою, треба чітко розкласти по полицях все, що відбулося протягом цих трьох місяців.

Пояснити, розставити на свої місця – події, факти, людей. Хто в чому був винен, хто що робив, розподілити їхню відповідальність, притягнути їх до відповідальності – шляхом відкритого об’єктивного слідства і відкритого змагального суду. Саме притягнути до відповідальності. Не призначити. Чому? Це важко, це дорого, це довго. Але це вкрай потрібно.

Чому ми не можемо піти достатньо простим шляхом, який дуже багатьом подобається, чому не можемо просто взяти і всіх посадити – ми ж і так знаємо, хто винен? Насправді, по-перше, не знаємо – не все знаємо. По-друге, самосуд, помста, розправа переможців над переможеними дає злочинцям і агресорам великі натовпи співчутливців, прихильників, це виводить на поверхню історії таких персонажів, як Топаз і Моторола, дає їм вагу й підживлює їхню енергію. Це нівелює різницю між месниками й агресорами, а на наступному етапі – між агресорами і жертвами.

І найголовніше: ми не можемо цього зробити через те, що покарання винних – це не самоціль і навіть не основна ціль. Це лише маленький елемент в головній цілі – встановленні істини, справедливості, в поверненні нашого суспільства в єдині координати добра і зла, того, що є правильним, що неправильним, що таке злочин і чому певних визначених речей не можна робити ніколи.

Насправді ось це і є саме тією метою, яку ми мусимо зробити. І мусимо зробити це таким чином, щоби наші потомки і наступні покоління не переглянули цей вибір, щоби ми залишили по цьому маленькому шматку історії достовірні, правильні, об’єктивні знання.

Так вийшло, ми зараз отримуємо велетенську кількість інформації, котра потрібна для нашого розвитку. Ми отримуємо її боляче, дорого. Ми отримуємо її дуже швидко і багато. Але ми не знаємо, що з нею робити. Нам хочеться щось швидко забути. Тому що це болить. Нам щось здається неважливим, неістотним, нам щось здається і так уже зрозумілим.

Та якщо ми не опрацюємо цієї інформації, якщо ми її не зберемо, не збережемо, не вбудуємо в масову свідомість, свою свідомість, не розробимо правильні рефлекси, не передамо наступним поколінням для того, щоб вони могли вивчити це як урок, – вони його і не вивчать. Вони будуть приречені на повторення. На повторення такою ж дорогою ціною, як і зараз.

Насправді цей урок – не лише український. Його вивчають у всьому світі і намагаються пізнати його на чужому досвіді. Та набагато ліпше засвоюється свій.

Я вам зараз процитую рядки – може, ви їх впізнаєте. Мені здається, це приклад добре вивченого уроку:

«Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідчужуваними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя; що уряди встановлюються між людьми на те, щоб забезпечувати ці права, а справедлива влада урядів походить зі згоди тих, ким вони урядують; що в кожному випадку, коли якась форма урядування стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд, спираючись на такі принципи та організовуючи його владу в такий спосіб, які народові видаються найдоцільнішими для осягнення його безпеки і щастя. Розважність, звичайно, підказує не змінювати здавна встановлені уряди з дрібних і минущих причин; та й усякий досвід свідчить, що люди воліють радше терпіти, поки лихо стерпне, ніж вносити покращення скасуванням форм, до яких звикли. Проте коли довга низка правопорушень і зловживань владою, незмінно з однією й тією ж метою, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному деспотизму, тоді народ має право і навіть обов’язок скинути такий уряд».

Це цитата із декларації незалежності США, 1776 рік, 4 липня. Після того йде довгий перелік претензій до уряду британської корони; ці претензії зібрано за більш ніж 10 років. На момент проголошення цієї декларації вже рік іде війна за незалежність, і буде йти ще 7 років. І через 10 років США приймуть конституцію. І 240 років після того вони пам’ятають, про що вони тоді домовились. І уряд, і народ.

Це дуже повчальна історія, це дуже повчальний урок. Але він має маленький недолік – він не болить. А наш урок болить вже тисячами вбитих. І тільки в наших силах, тільки наша відповідальність – щоби це не пройшло даремно, щоби ми не пішли далі по колу, а перейшли на новий виток розвитку.

Примітки. Переклад виступу з російської мови, в тому числі й рядків Ігоря Губермана, виконано редакцією. Переклад фраґмента Декларації незалежності – із книги "Історія Америки", видавництво "Літопис". Чільна фотографія – Цензор.НЕТ