Якщо минулого року приблизно в ці дні рано-вранці до схід сонця ви бачили у центрі Львова імпозантного сивого чоловіка, який замислено блукав вулицями, поглядаючи на годинник і стривожено роззираючись навкруж, можете бути певні – це був Ґжеґож Ґауден. Він збирав матеріали для своєї книжки, і йому важливо було дізнатися, коли і як у ці дні у Львові світає. Але давайте про все за чергою.
Лиха без добра не буває – тільки так можна пояснити ситуацію, коли щойно після приходу до влади в Польщі партія PiS звільнила з посади директора Інституту Книжки Ґжеґожа Ґаудена, а він, отримавши купу вільного часу, всівся за писання книжки. Думаю, якби функціонери польської влади знали, яку книжку напише Ґауден, то не спішили б його звільняти, а навпаки навантажили ще й новими обов’язками.
Бо Ґауден написав книгу про львівський погром 22-23 листопада 1918 року, коли українська армія спішно відступила, а місто зайняли польські війська, після чого – рано-вранці до схід сонця – й розпочався пекельний погром у єврейській дільниці Львова. Книга називається «Lwów – kres iluzji», і кінець ілюзій для польського вуха резонує тут ще й кінцем Кресів. Як мінімум кінцем міфу про шляхетне й героїчне «звільнення» поляками Львова у 1918 році.
Lwów був єдиним із польських міст, що отримав найвищий військовий орден Virtuti militari; на здобутті й обороні цього міста, на славнозвісних «Львівських орлятах» базується один із центральних державницьких міфів відродженої Польщі. Книжка Ґжеґожа Ґаудена пропускає цей міф через рентґен, і за доблесним фасадом читач відкриває скелети невинних жертв погрому, мармизи мародерів і образ колективного боягузтва польського міщанства Львова.
Боягузтва, бо ж привабливий міф про орлят, підлітків і дітей, які йдуть воювати за Lwów, означає також і те, що дорослі битися й помирати не хотіли. Воліли ховатися по своїх кам’яницях, дотримуватися, так би мовити, нейтралітету, вичікувати, поки якась сила остаточно переважить. А коли переважила – змістити злобу на беззахисних євреях (українців боялися, бо вони мали армію і ще могли повернутися). А принагідно – погріти руки на єврейському майні. Били, вбивали, грабували, ґвалтували у єврейській дільниці Львова не тільки кримінальні елементи чи п’яні солдати – до погромів охоче долучилася й місцева «сметанка»: багаті міщани, дами в капелюшках, офіцери.
Ґауден події тих трьох днів описує без прикрас: «Каталог методів знущання з євреїв у Львові був багатий: побиття євреїв на вулиці, у казармах, в’язницях і під час примусових робіт, виривання борід і пейсів, розбивання єврейських крамниць і кіосків, грабунки й крадіжки в квартирах, ґвалтування жінок, змушування євреїв стрибати по столах і лавах, вимагання викупів, примус танцювати на потіху солдатам, вуличні полювання на євреїв, яких використовували не тільки для робіт при військові, але також і для обслуги дружин офіцерів і навіть коханок, змушування старих людей та інтелектуальної еліти Львова, інженерів, лікарів та адвокатів єврейського походження виконувати найпринизливіші роботи, збезчещення єврейського цвинтаря та глум з єврейських похоронів» (с.371).
Хоча чому тільки впродовж трьох днів? Ґауден переконливо доводить, що тільки найактивніша фаза погрому тривала 72 години, натомість знущання з євреїв й грабування їхнього майна продовжувалося аж до кінця року, тобто повних шість тижнів. За освітою автор книжки не історик, а юрист, але це його розвідці пішло тільки на користь: усі факти ретельно зібрані й опрацьовані, аргументація – скрупульозна й системна. Говорячи про львівський погром, Ґауден заглиблюється в історію погромів у Східній Європі і навіть робить короткий огляд вживання цього терміну в історіографії й юриспруденції.
Ця ретельність аж ніяк не зайва, адже автор розумів, що ця публікація спровокує у Польщі шквал критики і стане справжньою сенсацією. Інформацію про львівський погром у Польщі старанно стирали, приховували й замовчували. Почалося це ще в перші дні після погрому, але триває й досі. Тон коментарів і відгуків на цю книжку з боку польських праворадикалів та деяких офіційних осіб не залишає сумніву: багатьом і сьогодні хочеться, щоб ця кривава пляма не забруднювала героїчного стягу відродження незалежної Польщі 101 рік тому.
Цю книжку встигли обізвати антипольською, але на мій погляд усе якраз навпаки: це публікація справжнього польського патріота. Який хоче пишатися своєю державою, тому замовчування злочинів для нього – принизливе. Юрист Ґауден вимагає поіменно назвати винних і катів, бо допоки справедливість не встановлена, тінь за цей ганебний злочин лежить на всій польській державі. Автор захищає громадян цієї держави – адже Польща не була і не є винятково країною одного етносу. У цьому контексті книжка Ґаудена стає надзвичайно актуальною для наших днів і сучасної польської політики.
«І ось так польська ідея свободи народів і самовизначення націй, польський політичний месіанізм дійшли до форми свого виродження: крайнього польського національного егоїзму, який став ідеологією підкорення, етнічної ненависті й панування над іншими націями. А польський католицизм став релігією насилля і поневолення інших націй, релігією ворожості й зневаги для інших вірувань» (с.556), — пише Ґауден про ті листопадові світанки 1918 року. Його категоричність зрозуміла: непокарані злочини минулого є прологом для ненависті в наш час.
Більшість матеріалів до свого дослідження Ґжеґож Ґауден зібрав у львівських архівах, і під час читання мене мучило питання: чому цього раніше не зробили українські історики? Та перегорнувши останню сторінку, я зрозумів, що цю книжку мав написати саме поляк, більше того – польський патріот. Лише в такому разі книжка мала шанс бути почутою в Польщі, а пам’ять про невинних жертв – якщо не спокутуваною, то бодай відновленою.
19.11.2019