«Аїда» у Люксорі

Психологічні студії музичного критика навколо інтернаціональної постановки

опери Дж. Верді «Аїда» у Люксорі (Хатшепсут, Єгипет, 2019 рік)

 

Корейська сопрано Сає-Куїнґ Рім (Аїда). Фото: Олександр Шамов.

 

Солідний ряд дослідників, котрі розвивають теорію поетичної творчості, порівнюють мистця з невротиком і стверджують, що мистці займаються творчістю як психоаналізом, залучаючи для цього відповідні сюжети і поетичні образи. Такі умовиводи базуються на конкретних знаннях, наприклад, поезії Гейне, для якого заняття мистецтвом дорівнювало людській хворобі. Не зайве згадати й Гоголя, який зізнавався, що позбавляється власних вад, наділяючи ними своїх героїв. Різні типології творчості як неврозу у поетів, художників, композиторів, скульпторів, музикантів, диригентів, режисерів поки що не складені. Натомість, К. Ґ. Юнг спростив завдання, коли чітко визначив тяжіння різноманітних психотипів мистця до двох видів творчості – психологічної і візіонерської.

 

«Аїду» в Люксорі 2019, яка наробила стільки галасу в українських медіа, але нікого не зацікавила у пресі європейській (я зверталася до всіх редакцій, у тому й найпрестижніший у Німеччині Opernwelt) я схильна віднести до одного з різновидів візіонерського типу творчості, а саме, місіонерського. І не тільки тому, що вже кілька років поспіль споглядаю за розвитком особистості яскравої мисткині Оксани Линів. У своїй творчості українська диригентка послідовно здійснює національну місію у світі, що притягує до її проектів талановитих агентів-організаторів (яким вважаю Міхаеля Грубера), спонсорів (подивіться потужний перелік на сайті LvivMozArt), а головне – прекрасних співаків, інструменталістів та щирих любителів музики. У Німеччині і Австрії знаю декілька сімей, які подорожують від однієї до іншої вистави Оксани Линів, як це також практикують рок-фанати за своїми улюбленими рок-зірками.

 

Українська диригентка Оксана Линів. Фото: Олександр Шамов.

 

Чим займаються за таких умов музичні критики? Вважається, що критики перетворюють поезію на прозу, але це не зовсім так. Як висловився французький літературознавець, професор Сорбонни Ґустав Лансон, «ми, критики, самі того не усвідомлюючи, займаємося соціологією, а всякий дослідник мистецтва, не підозрює, що займається психологією». Поза сумнівом музичні критики розуміють, що насправді творчий процес мотивують певні психологічні передумови, і здатні оцінити вміння (або невміння) мистців достойно реагувати на стресові умови, критичні ситуації, тому й звертають увагу на конкретні рецидиви поведінки мистців, а не тільки на їхню творчість.

 

***

Психіка кожної творчої людини синтезує парадоксальні риси. Чи можливо їх пояснити? Звичайно. Мистця, а також групу мистців можна оцінити, зрозуміти і зробити висновки відповідно до їхніх творчих діянь.

 

За спостереженнями фройдівської школи психоаналізу «кожен мистець обмежений інфантильно-автоеротичною особистістю. Але те, що стосується мистця як особистості, не розповсюджується на нього як на творця. Творець не є автоеротичним, а надзвичайно об’єктивним, сутнім, навіть надособистим, адже у своїй якості мистця він є своїм твором, а не людиною»[1]. Звісно, існують винятки, коли творчий результат не досягає того рівня, коли твір може «вирватися зі сфери обмеженої особистості» і піднятися над інфантилізмом самозакоханого у власну творчість Его.

 

Чеська мецо-сопрано Еліска Веіссова (Амнеріс). Фото: Олександр Шамов.

 

***

Після двох спроб інтерв’ю з Міхаелем Штурмом, режисером «Аїди» у Люксорі – єгипетського масштабного культурно-туристичного проекту за участі 150 українських музикантів (капели ДУМКА та оркестру INSO-Львів під орудою двох талановитих українських диригенток Оксани Линів *26.10. і Маргарити Гринивецької *28.10.), а насправді, пригодницької акції, про яку можна писати детективні романи – я вирішила поділитися лише своїми враженнями.

 

Українська Диригентка Маргарита Гринивецька. Фото:Олександр Шамов.

 

 

До відсутності адекватних гонорарів за працю музичного критика мені не звикати, тому вирішила не публікувати ані першого (до постановки), ані другого інтерв’ю (після постановки), хоча витратила на роботу купу часу. Режисер дуже цікаво розповідав про підготовку до «Аїди 2019», але змінював вектори критики на адресу суб’єктів, задіяних у цьому проекті. Спочатку ці вектори були спрямовані на тоталітарне керівництво Єгипту, потім на націоналістичні настрої українців. Певного взаєморозуміння, потрібного для ведення інтерв’ю як певного «дуету» з режисером – інтерв’ю про оперу, про музичний проект, а не про політику –  на жаль, не відбулося, а йти на компроміс я відмовилась.

 

Проте Міхаель Штурм розповів багато захоплюючих історій і фактів, важливих для розуміння візіонерського типу творчості, за що я йому нескінченно вдячна! Від деяких своїх ідей режисер, на жаль, відмовився і я можу це зрозуміти, побувавши у Єгипті. У наступному році планується нова «Аїда в Люксорі», тому просторікувати про поліцейську державу, яка не вилікувалася від загрози терактів – справа небезпечна. Можна назавжди залишитися у Єгипті, але не на оперному майданчику, а у в’язниці.

 

 Німецький тенор Джеймс Лі (Радамес). Фото: Олександр Шамов.

 

Своїм досвідом спілкування з мистцем я вирішила поділитися не тільки з моїми читачами, а і зі студентами. У Львівській національній музичній академії я викладаю практичний курс «Музичної критики», тому, можливо, мій досвід знадобиться тим, хто тільки стає на цю тернисту стежину вербальної творчості і не знає, куди ця стежина часом веде.

 

Отже, все за порядком. Ініціатором, меценатом і продюсером проекту «Аїда у Люксорі» виступив приватний підприємець Яссер Мустафа Шабан, який вижив після теракту ісламістських радикалів у 1997 році. На цьому самому місті, де загинуло понад 60 туристів, прогресивний єгиптянин вирішив протиставити державній диктатурі Єгипту своє бачення культурної дипломатії, демократії і творчості. До проекту він залучив багатонаціональну спільноту мистців з Європи: запросив німецьку агенцію Opera4u і німецького режисера Міхаеля Штурма, відомого своїм радикальним баченням оперної класики (згадайте Лоенгріна-клоуна на сцені Львівської національної опери). Яким чином і завдяки кому такий величезний склад українських музикантів опинився у Єгипті, не важко здогадатися. Ідея належала Оксані Линів, яка минулого року вперше відвідала Єгипет і загорілася втілити постановку «Аїди» у Єгипті. Ідею диригентки підтримав Міхаель Грубер, котрий докладає неймовірні зусилля для організації і промоції українських проектів Оксани Линів у Європі та Україні, зокрема, і у LvivMozArt. Разом з українськими музикантами у головних партіях «Аїди» був задіяний великий інтернаціональний склад солістів – корейська сопрано Сає-Куїнґ Рім (Аїда), німецький тенор Джеймс Лі (Радамес), чеська мецо-сопрано Еліска Веіссова (Амнеріс), іспанський баритон Луїс Кансіно (Амонасро), болгарський бас Петро Найдьонов (Рамфіс), угорський бас Каролі Семереді (єгипетський фараон). Чисельними посланцями миру і демократії стали в Єгипті європейські мистці, серед яких 150 українців – потужна цифра. Партію жриці в останній момент довелося рятувати українській співачці Олені Нагорній з хору ДУМКА. Австрійську  співачку, яка претендувала на цю роль, музичний керівник проекту Оксана Линів зняла з ролі.

 

 

Українська співачка з хору ДУМКА Олена Нагорна (Жриця). Фото: Олександр Шамов.

 

Окрасою прем’єри, яка відбулася у західній частині міста Люксор (Дейр-ель-Бахрі) – територіального нащадку древніх Фів, стала велична природна куліса заупокійного храму жінки-фараона Хатшепсут з XVIII династії Нового царства – однієї з найвеличніших, дбайливо реконструйованих пам’яток давнього Єгипту. Хатшепсут царювала в епоху найвищого розквіту давньоєгипетської державності протягом 22-х років. Ця цифра стала символічною і для теперішньої постановки «Аїда». Минуло рівно 22 роки з того часу, коли керівництво Єгипту зважилося зняти заборону на масові мистецькі заходи після теракту 1997 року і дозволити прем’єру «Аїди» у Люксорі.

 

Тривожно було слухати музикантів, які творили все можливо за умов, що склалися, в оркестровій ямі, на сцені, і, водночас, думати про події минулого розстрілу туристів на цьому самому місці. Увагу постійно відволікали неякісні підсилювачі, доісторичні мікрофони, у яких то підлога віддає скрипом, то вітер гуде-завиває. Коли заважає технічна апаратура, складно говорити про баланс і якість голосів вокалістів. Нав’язливе миготіння мобільних телефонів, яких 22 роки тому ще не існувало, повертало думки до сьогодення, до єгипетських реалій і до музикантів, які більш за мене були виснажені довгою дорогою, конфліктами з організаторами через розміщення у готелі. Навіть шматок «хліба з маслом» на вечерю не був організований, коли музиканти прибули до Люксору. Був приїзд такої навали музикантів несподіванкою для організаторів, чи винахідливою корупційною грою, нам невідомо, але ніхто нікого з фанфарами не зустрічав. Тільки квазі-фольклорні групи живописних єгипетських музикантів наполегливо простягали для долара руку перед входом у готель, загравши пару імпровізацій на народних інструментах. Про справжню «туристичну атмосферу» я могла судити з виснажливої 6-годинної поїздки з Гургади до Люксору рейсовим автобусом, який зупинявся майже у кожному селі для поліцейського контролю. Помешкання єгиптян по дорозі являли вбогі нетрища – чи напівзруйновані, чи напівзбудовані, я не зрозуміла.

 

 Угорський бас Каролі Семереді (Єгипетський фараон). Фото: Олександр Шамов.

 

Про деталі пригод «зсередини» під назвою «Українці в Єгипті» більше знає Голова правління Академічного симфонічного оркестру  «INSO-Львів»  Іоланта Пришляк, яка напише мемуари. Задіяний в українській організації разом з мистецькою агенцією Opera4u Остап Громиш взагалі у розмові був мотивований по приїзді розпочати книгу в 3-х томах про події у Люксорі. А асистент Міхаеля Штурма і ко-режисер постановки Андрій Маслаков повідомив, що напише оперу «Українці в Єгипті».

 

Ще до того, як відбулася прем’єра і почала плануватися наступна акція «Аїда у Люксорі 2020», я спостерігала за процесом підготовки прем’єри «очами режисера», який запросив мене приїхати у Люксор і написати правду.

 

Іспанський баритон Луїс Кансіно (Амонасро). Фото: Олександр Шамов.

 

В чому полягає ця правда? Про деталі я пізніше дізналася від музикантів, перед терпінням та мужністю яких насправді треба знімати капелюха. Наприклад, контрабасисти на репетиціях грали пальцями у повітрі за відсутності потрібних інструментів, які мали надати єгипетські партнери, бо інструменти, які, за попередньою домовленістю, мали забезпечити на місці організатори, по факту привезли під час генеральної репетиції на майданчику. Співаки хору ДУМКА отримали біло-золоті костюми, які мали імітувати розкішний ритуальний одяг фараонів, а насправді виглядали як халати «сестер милосердя» (про такі негаразди розповіли мені співаки хору ДУМКА). Одяг був однакових розмірів, як і сандалії, від яких по дорозі відпадали підошви. Отже, треба було виходити з ситуації. Для музикантів, які вміють грати на повітряних струнах, не проблема доточувати пояси і підганяти тканину, щоб гарно пасувала. Солістки Аїда і Амнеріс на репетицію не отримали суконок  і вдягнули свої власні. Аїда була у чорному зі золотистими прикрасами, а Амнеріс – у червоному. Добре, що вокалістки вчасно зорієнтувалися! Очевидно, вийшло непорозуміння, у якому не останню роль зіграв режисер постановки Міхаель Штрум. У першому інтерв’ю він повідомив, що керівництво Єгипту обурила його нетрадиційна концепція – на перший погляд у стилі Пітера-Пена. Мене ж, передусім, здивувала наївна реакція мистця на діалоги з владою. Я ще пам’ятаю реалії радянської диктатури, а Міхаель Штурм народився і виріс у вільній країні.

 

Без конкретних прикладів тут не обійтися. Питання про костюми «Аїди» вирішувалося приблизно так. Режисеру дали зрозуміти, що його ідеї ображають національні традиції єгиптян і цензура не дає дозвіл на втілення його омріяної «Аїди в країні чудес», яскраво зафіксованих в ескізах. У розмовах арабською, яку режисер не розумів, перекладачка звертала увагу на це ключове питання для керівників-єгиптян. Міхаель Штурм відповідав запитанням на запитання. Яких єгиптян мають на увазі міністри? Тих, що жили за часів Верді чи давніх єгиптян, які зазвичай любили подорожувати напівголими? Єгиптяни, очевидно, представили співаків ДУМКИ на чолі з Амнеріс у автоеротичному світлі ідей режисера – напівголими. З такими речами в ісламській державі не жартують. Згадайте також цензуру при радянському союзі! Міхаель Штурм негайно був звільнений з посади режисера, а продюсеру наказали забрати всі причандали (тобто, ескізи, підготовані разом з дизайнером Себастьяном Ельріхом і дизайнером світла Вольфґанґом фон Зубеком) з Каїрської опери, де через тиждень єгиптяни вже святкували нормальну, тобто «нову традиційну» постановку «Аїди».

Ескізи костюмів (Міхаель Штурм) першої режисерської версії. Фото: Sebastian Ellrich.

 

На мої чисельні запитання (про ідеї єгиптолога Огюста Марієтта, про прем’єру опери Верді в Хедівіальному оперному театрі в Каїрі 24 грудня 1871 року з розкішними декораціями у «суто єгипетському» стилі, про те, як ці різні менталітети – європейський і єгипетський – поєднуються в режисурі) Міхаель Штурм зізнався, що дуже пізно зрозумів просту річ: цей пізній орієнтальний італійсько-французький Gesamtkunswerk Джузеппе Верді, Огюста Марієтта, Камілла де Локля і Антоніо Гісланцоні буквально «корінням вріс у національну ідентичність єгиптян наших днів». Режисер сподівався переконати «європейськими цінностями» керівництво опери, юристів, навіть цивільних генералів. Режисер і далі переконаний, що «Аїда» – суто «європейська мрія про давній Єгипет», а Верді думав «про Європу, про процвітаючий колоніалізм і гниле лицемірство Папських держав», а у першу чергу шукав як музикант можливостей озвучити цей сюжет «приємними новими тембрами, які гарно відбиваються у воді Нілу», на що я зауважила, що Верді ніколи не був у Єгипті.


Ескізи костюмів (Міхаель Штурм) першої режисерської версії. Фото: Sebastian Ellrich.


Міхаель Штурм, декілька разів був відряджений до Луксора і Каїру, мав вдосталь часу, щоб зрозуміти, наскільки важливим є «дослідження на місці» цих закритих у пірамідах, нерозгаданих таїн давньоєгипетського царства фараонів. Фантазії режисера були віддалені від історичної рецепції цього твору. Проте я підтримувала його ідеї, у яких трагедія кохання, ревнощів, смерті, ворожнечі народів, поєднувалися з актуальними європейськими проблемами порятунку природи, може й утопічними у такій вкрай забрудненій країні як Єгипет, але мужніми – у руслі діянь молодої екоактивістки Ґрети Тунберґ. Підтримувала, доки не зрозуміла, чому єгипетська цензура не дала «зелене світло» для цієї постановки. Існують святині, на які накладене вето сакральної непорушності. Для музикантів, особливо для вагнеріанців, достатньо згадати при цьому образ Кундрі – героїні ваґнерівського «Парсифаля», яка висміяла Ісуса Христа на Голгофі. Її монолог покаяння – шокуючий зразок психоаналізу в музиці («У вічності чекаю на Спасителя, на жаль! так пізно! Колись я злісно мстилася. О! Чи знали ви прокляття, яке мене пильнує крізь сон, крізь  смерть і життя, крізь біль і сміх, до нових страждань гартує і нескінченно мучить існуванням! Я бачила – Його – Його – і я сміялась... Його погляд зустрів мене…» (пер. мій – А.Є.)[2].

 

Ескізи сценографії (Міхаель Штурм) першої режисерської версії. Фото: Sebastian Ellrich.

 

Для єгиптян цими святинями є гробниці фараонів і, в першу чергу, – мумії. Над муміями не можна сміятися. В одній сцені першої версії режисури «Еко-Аїди» з птахами, комахами і пальмами опудало мумії мало розгорнутися, розірвати свої тканинні покрови і втекти зі сцени. Я не розгадала цей символ мумії, що воскресла (можливо щось на кшталт визволення єгиптян? тоді від чого?). Отже, запитала режисера. Режисер відповів, що це жарт, адже інколи буває приємно посміятися навіть у трагічній опері. Єгиптянам було, однак, не до сміху.

 

Коли я отримала другу виправлену версію інтерв’ю, мені також було не до сміху. Захоплення ідеями, якими режисер жив протягом останніх місяців, зникло. Ніл втратив свою магію, храм Хатшепсут перестав світитися величчю і залишив у пам’яті примітивне світлове шоу. Міхаель Штурм мріяв, щоб над храмом у скелі Ніл вийшов з берегів і навіть вже підготував на fettFilm з Торге Меллером такі візуальні ефекти: хвилі Нілу омивають храм, ліворуч – пейзажі з пальмами, праворуч – ворожа пустеля. Ефіопам – асоціативним червоним метеликам – режисер подарував живописні оазиси, єгиптянам – темним воронам – пустелю. Чи могла така моралізаторська байка про єгиптян-воронів, які під тріумфальний марш вторгалися в оазу, захоплювали у полон метеликів і обрізали їм крила сподобатися державним діячам Єгипту?

 

Ескізи сценографіїї (Міхаель Штурм) першої режисерської версії.  Фото: Sebastian Ellrich.

 

Зрозуміло, що таку «свободу творчості» єгиптяни розцінили як політичну провокацію. Навіть у Європі провокативні постановки не застраховані від скандалів. Згадайте моцартівського «Ідоменея» з режисурою Ганса Нойєнфельса з головами Будди, Посейдона, Ісуса і Моххамеда. Керівництво Берлінської опери скасувало прем’єру, щоб «не образити релігійні почуття глядачів». Але у Європі такі мистецькі скандали вирішуються демократично. Політики не втручаються і навіть підтримують мистців. Канцлерка Німеччини Ангела Меркель заявила, що «самоцензура внаслідок страху недопустима» (Neue Presse, Ганноверб 27.9.2006) і прем’єра має відбутися. Проте були впроваджені заходи безпеки і оголошена готовність до ймовірної евакуації з будівлі театру.

 

Але повернемося до єгипетської «Аїди». Міхаель Штурм крім мумії планував увести новий персонаж. Це – Говард Картер, який мріяє стати Радамесом. До речі, ідея про англійського археолога і єгиптолога, який у Долині Царів поблизу Луксора відкопав гробницю Тутанхамона у 1922 році, досить цікава. Але зверніть увагу знову на число «22». Випадковість? Мимохіть станеш забобонним…

 

У фіналі першого варіанту постановки режисер візуалізував піщану бурю, яка ефектно мала поховати всю цю історію з «Еко-Аїдою». Проте більш цікавою мені здалася сцена смерті Аїди і Радамеса у живій скелі, яку скульптурно відтворили співаки ДУМКИ. Кому належить ця ідея? Я, на жаль, не знаю, адже не була присутньою на розробках проекту другої режисури. Міхаель Штурм впевнений, що це його ідея, Анрій Маслаков стверджує, що його. Під час втілення проекту другої режисури, коли Міхаель Штурм на прохання Яссера Мустафи Шабана повернувся у проект, почалися конфлікти усередині творчої групи. На ці конфлікти кожен має власну точку зору. Міхаель Штурм детально висловив її у другому інтерв’ю. Я не погодилася публікувати матеріал, у якому йдеться не про оперу, а про «піну» людських стосунків навколо творчості. І хоч для мене достатньо матеріалу, щоб робити свої висновки, знову згадаю і процитую професора Густава Лансона, «ми, критики, самі того не відаючи, займаємося соціологією, а всякий дослідник мистецтва, не підозрює, що займається психологією».

 

Тому висловлю свої міркування як незалежний, «тверезий» посередник між конфліктуючими персонами. Про те, що натхнення залишило Міхаеля Штурма і за розробку спільних ідей активно взявся Андрій Маслаков, я припускаю, але вважаю некоректним в українських медіа називати Штурма «формальним» режисером, або взагалі не згадувати його ім’я як режисера-постановника «Аїди у Люксорі 2019». І це не тільки моя приватна думка. Не будемо розбиратися у  конфліктах мистців, адже кожен знає мудре прислів’я «не виносити з хати сміття». Але у кінцевому результаті, коли мистецькі проблеми і непорозуміння зводяться до суми гонорарів, хочу дати деякі поради зі свого досвіду, яким мушу поділитися, щоб примирити двох мистців та закликати працювати далі.

 

 Болгарський бас Петро Найдьонов (Рамфіс). Фото: Олександра Шамова.

 

Нагадаю, що мене як журналістку запросив взяти участь у проекті Міхаель Штурм. Після завершення проекту на запитання про обіцяний гонорар і повернення коштів за квитки на літак і готель, я отримала негативну відповідь: мене, так би мовити, спочатку «не запланували» у «єгипетський бюджет», а потім меценат проекту Яссер Мустафа Шабан збанкротував. Режисер Міхаель Штурм впевнений, що однією з причин банкрутства проекту стало 40 гостей зі Львова, які затримали вихід оркестру на сцену, поки не отримали безкоштовні квитки на виставу. На прем’єрі, яка почалася на годину пізніше, були присутні не тільки єгипетські державні діячі, а і принцеса Йорданії Муна аль-Хусейн – мати короля Йорданії Абдулли ІІ з членами королівської сім’ї. 

 

Зважаючи на банкрутство єгиптянина – людини, яка, ризикуючи життям в умовах державної диктатури і відкритої корупції, намагалася втілити у життя цей мистецький проект, 22 роки чекала на його здійснення і планує «Аїду 2020», маю пропозицію до обох режисерів відмовитися від своїх гонорарів! «Аїда 2019» пройшла мирно, без терактів. «Аїда 2020» вже планується і яскраво анонсована (але поки що у фейсбуці, на сторінках задіяних у майбутньому проекті мистців). Підтримайте патріотизм і мрію справжнього вільного єгиптянина – Яссера Мустафи Шабана!

 

Розумію, що у часи Верді ситуація була інакшою. Верді ігнорував прохання хедива, коли не хотів писати єгипетський гімн. Коли композитор таки погодився створити оперу «у єгипетському стилі» на замовлення Ісмаїла-паші, він наперед отримав космічний гонорар. Як повідомляє автор книги «Сто великих опер і їх сюжети» Генрі У. Саймон, «за «Аїду» Верді заправив – і отримав без всіляких торгів – гонорар 30000 доларів. Контракт був підписаний, коли композитор не написав ще жодної ноти. Покупець отримав за свої гроші тільки копію партитури і право першої постановки опери у Каїрі. Верді зберіг за собою всі інші права, включаючи відрахування коштів за кожне виконання опери у світі, а також за кожну публікацію партитури і лібрето. Якщо згадати, що в Європі в 1870 році 30000 доларів дорівнювали приблизно 200000 доларів сьогодні, а також, що не було податків, можна уявити, що хедив Єгипту, який заплатив таку суму, робив високу ставку на музичного генія. Це не означає, що Верді був хапугою. Гроші аж ніяк не були для нього на першому плані. Його довго вмовляли, щоб він взагалі взявся за цю оперу. Але коли він погодився і розпочав роботу над оперою, він щедро заплатив лібретисту «Аїди», а також частину грошей передав постраждалим при облозі Парижа»[3].

 

 

Ескізи костюмів (Міхаель Штурм) першої режисерської версії.  Фото: Sebastian Ellrich.

 

Драматичні події навколо теперішньої події – «Аїди у Люксорі 2019» – варто було би проаналізувати під кутом зору юнгіанського колективного несвідомого як «чогось більшого, ніж проста сума індивідуальних форм свідомості».

 

З моєї точки зору як музичного критика висновки виглядають більш прозаїчно (адже «критики перетворюють поезію на прозу», чи не так? Тим не менше, моя мета, такою «прозою» залучити до дискусії не лише інтелектуальних читачів «Збруча», а й молодих критиків, музикознавців, студентів і аспірантів, заради яких і писався цей текст. Отже висновки поки що такі:

 

1. Не годиться висококласним українським мистцям, які пережили митарства в Єгипті, і я була свідком цього, знову і знову погоджуватися на участь у неякісних туристично-культурних проектах. Прикро дивитися, як поводить себе вишукана єгипетська публіка під час виконання музики (ходить по залу, розмовляє, клацає і світить мобільними телефонами). Прикро слухати «Аїду» крізь дешеві підсилювачі, які перетворюють оперне дійство на кшталт провінційного рок-концерту. Такі події мусять організовувати спеціалісти, які навчалися культурному менеджменту, мають фестивальний досвід і володіють Know-How для мистецьких акцій Open-Air.

 

2. Вихований на західних традиціях кедив Ісмаїл-паша, повернувшись до Єгипту, волів інтегрувати оперний театр – частку Європи – у мусульманську країну, якою керував. Йшлося про єднання Сходу і Заходу. Для цього він обрав Дж. Верді – музиканта психологічного типу творчості, а також волелюбну і політично активну людину. Кедив був впевнений, що музика може лікувати будь-яке суспільство, хворе на владу, ненависть до сусіда, корупцію, зневагу прав людини. Чи мусять нові постановки «Аїди» враховувати ці ідеї композитора і його замовника? Які нові контексти можна прийняти, а які заперечити у роботі режисерів, котрі претендують на те, щоб їх «Аїда» зайняла важливе місце в історії інтерпретації вердівської опери?

 

3. Необхідно шанувати свої та чужі традиції і неодмінно дякувати мистцям (до них відносяться й музичні критики), які володіють Know-How культурної дипломатії і обігнали у цій справі політиків, а також дякувати всім, хто підтримує нашу працю. Коли у Каїрі я ледве не зламала ногу і мене врятувала випадкова жінка з Камбоджі, мене несподівано відвідала уві сні Фрау Беккер. Ця неймовірна жінка нещодавно мирно і лагідно відійшла у засвіти. Корінна жителька Мюнхена, меценатка, покровителька оперної студії Баварської Staatsoper фінансово підтримувала багатьох талановитих молодих артистів, зокрема, й Оксану Линів. Вона була щаслива, коли, будучи вже невиліковно хворою, могла відвідати перший Міжнародний фестиваль класичної музики у Львові – LvivMozArt 2017.

 

***

Після містичної зустрічі у Єгипті з померлою Фрау Беккер я повірила, що благополучно повернуся додому. Адже Фрау Беккер просила мене прочитати для неї розділ «Каїр» з книги «Соломія Крушельницька. Міста і Слава». Відомо, що наша славетна співачка виступала у Хедивовій (королівській) опері в Каїрі, для якої Верді писав «Аїду». Не впевнена, що у Каїрі Соломія Крушельницька співала саме партію Аїди, але її тріумф у Каїрській Опері в ролі Мадам Баттерфляй всім відомий.

 

Коли я повернулася додому і відкрила книгу «Соломія Крушельницька. Міста і Слава», щоб прочитати Фрау Беккер про виступи нашої співачки у Каїрі, я побачила, що такого розділу ще не існує… і подякувала Фрау Беккер за інспірацію, а потім сіла за свій улюблений домашній нотбук і написала цей текст.

 

Фото: ©Олександр Шамов.

Фото ескізів першої режисури: ©Sebastian Ellrich.

 

[1] К. Г. Юнг. Психология и поэтическое творчество. Феномен духа в искусстве и науке. Том 15. Москва «Ренессанс», 1992. С.157.

[2] Оригінальний текст лібрето Р. Ваґнера: Seit Ewigkeiten – harre ich deiner, // des Heilands, ach! so spät! // Den ich einst kühn geschmäht. - // Oh! – Kenntest du den Fluch, // der mich durch Schlaf und Wachen, // durch Tod und Leben, // Pein und Lachen, // zu neuem Leiden neu gestählt, // endlos durch das Dasein quält! - // Ich sah – Ihn – Ihn - // und – lachte ... // da traf mich Sein Blick.

 

[3] Генри У. Саймон. Опера Верді «Аїда». Перевод А. Майкапара. Сайт классической музыки, оперы и балета Belcanto. URL: https://www.belcanto.ru/aida.html

11.11.2019