У тиху, мовчазную нічку осінню,
Як сонце погасне, шум денний затихне,
Як спомин і туга душею сколихне,
Полечу-помчусь на таємнім промінню
У рідну, далекую даль.
І сяду-припаду край муру, край брами,
Де гордії стіни твердині темніють,
І ясно-тінисті доріжки сіріють
І дерева сонно шепочуть з вітрами
Про тугу невтішну, про жаль.
І стану край башти — тут грали гармати,
А тут під окопом поклалось покотом
Півсотні ворожого війська під дротом —
Поклалось, щоб більше до бою не встати,
В той день, як пушки не вмовкали.
І буду вертати на спільну могилу
І стану при ржавій решітці воріт.
Три кроки від неї — скрізь рівно, скрізь біло...
Та я памятаю найменший тут слід:
Тут сплять ті чотири, що впали...
І впаду-припаду на земленьку сонну
І з серця молитва глибока, врочиста
З зітханням зірветься, як сніг той пречиста,
І в пітьму півночі потоне бездомна
Молитва вдовиної лепти.
І піду стежками нічною порою,
І скрившись у мурів понурую тінь
Я слухати буду нічних шепотінь
Про тих, що упали, їх рани, їх зброю
І їх передсмертнії шепти...
Камінець, 3 листопада 1919.
Присвята:
Незабутим Товаришам Василеві Дзіковському, літописцеві УСС., що впав у перших днях листопада 1918 р. у Львові коло почти та упавшим на Цитаделі: дес. Середі Михайлови, дес. Керначеви, стр. Баршковому Олексі та безіменному стрільцеви поціленому в чоло, грудь та живіт.
[Стрілець, 05.11.1919]
05.11.1919