Прийшов, та не в пору.
Навіть мала дітвора, що з такою радістю приглядається першим хрустальним клаптикам, зажурена глядить на переношене літне плаття, на подіравлену обуву і в своїй діточій, нерозвиненій уяві не снує збиточних плянів.
Чому так рано?
А клаптики падуть, кладуться густим килимом на дахах домів, вбірають срібним інеєм не зовсім пусті гилі, щоби під вечірню сутінь дати нам тендітну злуду екзотичної казки. Чому так рано? Чому ще недільку, дві не підождав ти, не бажаний гостю, чому розвіяв так негайно самообман, що погріє ще лагідне осіннє сонце, що ще далеко, далеко зима?
А вона так близько, тут коло нас, сміється злобно, що вдалася її штука.
На розі вулиці малий хлопчина. Притягнувши покріпше до тіла подерту намітку, судорожно стискає під пахою жмут "Впереду" і під такт вдаряє дрантивими чобітками. Лиш деколи загукає "Впе-ре-е-д!" — та голос його, не цей, що був раньше, але чується в ньому дивний тон злоби й досади.
А коли наближається сумерк, коли прозяблі, заболочені прохожі минають приспішно його, не звертаючи навіть уваги на його вигукування, він забуває на мить, навіщо тут манячить і очі його пристально вдивляються перед себе там, де із темряви виринають контури міського "святая святих" з чотирокутною вежою.
Знаєш, хлопче, що це?
Пригадується йому сон про понурий, заклятий бастіон, в якому засіли "самозванчі" лицарі. Як довго вони там сиділи, народ мав смак смачного хліба, вражіння опалених кімнат, ілюзію, що крізь діраві черевики не протікає вода, а крізь прозорий одяг вітер не проходить.
Хлопчина проснувся, стріпав з себе клаптики снігу і ще раз гукнув: "Впе-ре-е-д!"
А сніг паде далі, кладе містерну орнаментику на камінному тоці вулиць, в якій радіючі від щастя очі запізнених прохожих відчитують маґістрацькі гієроґліфи: міська апровізація, надмір помешкань і дешевий опал...
[Вперед! 02.11.1919]
02.11.1919