Світло у ночі.

 

Непривітного осінного дня в таборі Б. рівно о десятій годині рано покликали інтернованих та сповістили їх, що деякі мають вийти на волю. Між "щасливими" находився і Василь Вишенський, який недавно перебув чудом пятнистий тиф і вже встав та ходив, але ноги дуже йому омлівали і ледви міг рухатись. Був це мущина високого росту з великими палкими очима, які тепер глибоко запалися й світили фосфоричним блеском. Недавно ще чорне волосся вже густо посивіло, а довга борода надавала Василеві старечий вигляд...

 

Більшість звільнених — самі майже селяне були так вже прибиті горем і знеохочені до життя, що вістку про увільнення приняли майже байдуже, відтак розійшлися по своїх казнях за клунками, розпрощались з товаришами недолі і зібралися кожний у своє місце...

 

Коли по шестимісячній тюрмі вийшов Василь на свіже повітря, в голові йому закрутилося і ледви не упав на землю. Залізничий поїзд від'їздив доперва другого дня, так що по короткім думанню рішився він іти пішки до свого місточка, до рідні, яка вже втратила надію побачити його коли-небудь, та в голоді-холоді коротала день за днем...

 

Ішов просто себе битою цісарською дорогою і ані разу не оглянувся за собою, такий важкий біль і ляк збирав його серце. Доперва далеко за місцем, де стільки горя довелось йому пережити, присів на купі каміння, виняв хустину і почав обтирати піт з лиця, який густими каплями плив і плив без упину...

 

Довкола тягнулися довгі ряди незасіяного поля і якийсь великий смуток і жаль ішов від тих пустих перелогів, переораних ґранатами й шрапнелями — на яких від кількох літ не чути було веселого співу женців і косарів, а за це свистали кулі і гуділи важким гуком гармати, злітало голодне гайвороння і заєдно сумно кракало шукаючи за добиччю і падлиною, якої недавно так багато було на цих місцях...

 

***

 

Наближався вечір і ціле небо затягнулося густими, чорними хмарами. Від півночи зірвався холодний вітер і гнав перед себе тумани пороху та ввареного морозом листя, яке летіло далеко-далеко від рідного пня, щоб вже ніколи до нього не вернути...

 

Василь намагався як найшвидше дійти до хати; гадав, що стріне по дорозі фіру, але їхали лиш вози з товаром і ніхто не хотів його взяти з собою. Наганув собі, що лісом веде стежка, якою колись переходив, та що в цей спосіб скоротить собі дорогу. Незважаючи на надходячий вечір, з серцем повним незміримої туги за ріднею, рішився перебратись лісом, щоб тільки скоріще бути у себе.

 

З початку йшлось йому незгірше, відтак почало чим-раз більше темніти, сліди стежки затиралися, а краю ліса не було видко. Василь гадав, що ще до ночі його перейде, а забув бідолаха про одно: що ледви плентає ногами і що хвиля мусів приставати та відпочивати, не так як раніще, коли, як то кажуть, ішов з кіньми на здогін... Вже цілком потемніло, зачав падати густий дощ зі снігом і вітер з двоєною силою гуляв по лісі, згинав до долу молоді дерева, ломив галуззя і морозив кров в жилах.

 

Зразу світив Василь сірниками, а відтак і тих в него не стало...

 

Так вже був втомлений, що ледви йшов вкінці поховзнувся і припав до землі. Перед ним стояла непробита темрява, над головою гудів вітер і сипав дощем та снігом. Серце Василя огорнув страшний ляк, бо нагло зрозумів те своє безвихідне становище — що втратив дорогу, що заблудив у темряві, з якої йому омліваючому нема виходу. Якби навіть ще йшов, не знав, чи власне не піде противною стороною — і нараз перебіг мороз по його тілі такий, який приходить у людей, що бачать смерть перед очима...

 

Троха посидів, але стало йому дуже холодно, мовби хто обложив його цілого ледом і він піднявся та почав махати руками, щоб розігрітися.. А буйний вітер віяв і віяв, а цілий ліс шумів і стогнав та вже таким важким і страшним стогоном, що Василеві стало дубом волосся на голові — бо у тому грізному крикові природи почув він її голос і зрозумів, що саме вона тепер до нього говорить...

 

"Чоловіче немічний і безумний — гудів ліс — ти намаєшся перебити головою ґранітну скелю і шукаєш радости-щастя в життю, гониш за ними мов за блудним вогнем і хочеш вірити у правду і перемогу слушної справи, а кругом тебе брехня й облуда, кругом тебе брутальна міць сильніших, яка нищить все добре і ніжне. Даремні були всі твої важкі зусилля і муки, згинеш як згинуло тисячі і тисячі у вічнім забуттю, нікому не зробив ти і не зробиш нічого доброго, ніхто навіть тебе добрим словом не помяне..."

 

І Василь Вишенський понурив бідну голову та гарячі сльози невимовного жалю і розпуки поплили з його запалих очей. А зимний осінний вітер віяв чим-раз дужше, свистав по темному лісі і сміявся скаженим сміхом над недолею безталанного чоловіка.

 

***

 

Довго стояв так Василь Вишенський на одному місці, приголомшений тим, то діялося кругом нього, слабий, і безпомічний. Відтак почала буря притихати, небо було ще вкрите темними хмарами, ще падав дощ але вже дрібний і вітер переходив ще лісом, але чим-раз слабший та тихіщий. У серце Василя вступили інші почуття, які поволі займали місце зневіри і розпуки. Перед очима його душі стали веселі малюнки минулих літ, стали його діти, які так тужно чекають на батька і десь певно у тій хвилі моляться за нього — і він цілою силою духа намагався перемогти немічне тіло й рушив з місця і подався наперід...

 

Не зважав на це, що галузє ранило йому лице та що заєдно поховзувався, і коли упав, піднімався знову і йшов, йшов наперід...

 

Сунув так добру годину і хоч серце било в нього молотом, хоч ввесь зіпрів — не приставав ані на хвилину...

 

Нараз почав ліс рідшати... і коли вийшов на розлоге поле, десь далеко у нічній темряві заблимало світло, зраву слабе і тремтяче, яке згодом ставало чим-раз більше і ясніще. А у світлі тім, біля якого показалися ще другі менші світла — пізнав Василь Вишенський світло з вежі рідного місточка... І знов покотилися з його очей грубі сльози, але вже сльози безмірної радості, такої великої і могучої, яку може відчути тільки чоловік, що вже падав у пропасть і чудом спасся від загибили...

 

Скріпилася сила Василя Вишенського та зросла мов у велита, надія вступила у серце і швидко мов за "юних днів" прямував він знаною вже добре рівною дорогою на зустріч сьому світлові, що стало йому сонцем, яке несподівано засвітило у нічній темряві.

 

[Український голос, 2 падолиста 1919]

02.11.1919