In Memoriam

1 листопада – день, коли ми поминаємо тих, хто відійшов у вічність. На галицьких цвинтарях цього року знову багато свіжих могил, щойно над якими помалу приходить усвідомлення втрати.

Вічная пам’ять…

 

 

Омелян Коваль. 19 січня 2019 року

Його псевдо було «Дир», «Дем’ян». Громадський діяч, член Проводу Організації українських націоналістів, політв’язень Аушвіцу. У повоєнний час опинився в Бельгії, де провадив активне громадсько-політичне життя. У 1997 році прийняв громадянство України та попри те, що народився у Рахині Долинського району на Івано-Франківщині, переїхав жити до Львова. Відійшов із цього світу у віці 98 років, похований на Личаківському цвинтарі.

 «Я був у кімнаті, де було шістнадцять в’язнів. І на Святвечір, коли ми полягали спати на долівці, на коридорі почався рух. Ми такий рух вже переживали кілька разів. То звичайно забирали людей розстрілювати. Наші двері відчиняються, і мене викликають. Я думаю: вже кінець. Виведуть зараз надвір – і під Чорну стіну. Розстрілювали не кулею, а таким приладом із цвяхом. Той цвях вбивали в потилицю, і людина падала.

Така доля мене там чекала. І я підвівся на свій номер, а [охоронець] кинув на долівку, навіть не до рук, а на долівку, пакунок, замкнув двері й пішов. Думаю: що таке то може бути? Відкриваю той пакунок, а там – о чудо! – шістнадцять сухарів, завернених кожен окремо. І дивлюся: то пакунок від мами. На сам Святвечір! Ніколи ні перед тим, ні після того жодних пакунків я не дістав. Мені не лишалося нічого іншого, як кожному з товаришів по недолі дати такий шматок сухаря зі смальцем і в той спосіб відсвяткувати Святвечір».

Фрагмент оповіді Омеляна Коваля про Аушвіц, записаної Володимиром В’ятровичем і Русланом Забілим.  

 

 

Роман Кудлик. 21 січня 2019 року

 

Поет-пісняр, на чиї вірші писали музику Володимир Івасюк («Я – твоє крило», «Нам спокій, друже, тільки сниться», «Освідчення»), Ігор Білозір та Богдан-Юрій Янівський. Автор п’яти поетичних збірок та лібрето до опер Янівського «Олеська балада», «Царівна жаба» і «Золотий гомін» та мюзиклів «Лис Микита» і «Перстень спокуси».  Від 2001 по 2014 – головний редактор літературно-мистецького і громадсько-політичного часопису Національної спілки письменників України «Дзвін».

З допису доньки письменника Романа Іваничука – відомої перекладачки зі скандинавських мов Наталі Іваничук: «Такий жаль... Не стало Романа Кудлика. Капітана... Найближчого друга мого Тата. Дружба тривалістю у життя. Хай Там зустрінуться і договорять недоговорене». 

 

 

Леся Боровець. 29 січня 2019 року

 

Олександра Романівна Боровець-Демчишин – серце цієї української естрадної співачки, заслуженої артистки України зупинилося за кілька місяців до її сімдесятиліття. Викладала у Спеціалізованій музичній школі-інтернаті ім. С. Крушельницької, була педагогом Дрогобицького та Івано-Франківського музучилищ. Солістка Львівського радіо і телебачення (1967–1973), ансамблів «Ватра» Львівської філармонії (1973–1974) та «Львівське ретро» (1989–1993), колективу «Галицька ревія» (1993).

Перша виконавиця творів Богдана Янівського на слова Богдана Стельмаха. Записала платівки «Ватра», «Пісні Богдана Янівського», касети «Львівське ретро», «Галицька ревія», відеоаудіозбірку з трьох дисків «Співає Леся Боровець», аудіодиск «Львівське ретро».

Озвучила музичний телефільм «Залицяльники» (режисер О. Гиринович).

Про творчість Лесі Боровець знято телефільми «Львівське ретро» (1990), «Галицька ревія» 1993), «Співає Леся Боровець» (1987), «Серця, осяяні музикою (2003), «Незабутні мелодії» (2006).  

Була переконана, що за допомогою гарної пісні людина стає добрішою. Похована у Винниках біля Львова.

 

 

Ганна Яринич (Стойко). 14 лютого 2019 року

Зв’язкова УПА, що діяла в селі Страдч на Львівщині. Коли їй було 16, познайомилася з Романом Шухевичем, який називав її Нусею і навіть намалював її портрет.  Померла у віці 89 років на операційному столі. 

«Бабуся була дуже скритна, тому їй вдалось уникнути переслідувань і знущань в роки, коли розправлялися з такими, як вона. Навіть нам не говорила, що мала відношення до УПА. Лише в якийсь момент брату натякнула, це було у 2007 році. Сказала, що в лісі у Страдчі є закопаний архів, який наче члени УПА при ній ховали. Брат взяв металошукач і справді його віднайшов. Тоді ми дізналися, ким є наша бабуся, яка все життя пропрацювала поваром. Зараз всі документи передані до музею. Бабуся Ганя розповідала потім, що носила пошту у ліс упівцям, варила їм їсти. Як було їй 16 років, познайомилася з Шухевичем. Він вірив їй і покладався».

Зі спогадів онуки покійної Галини Васьків

 

 

Микола Дубас. 24 лютого 2019 року

 

Письменник, публіцист та громадський діяч, член Національної спілки письменників України. У 1949 році заарештований за участь у підпільній юнацькій організації «Наша зміна» та засуджений на 10 років таборів. Покарання відбував у Мордовії та Омській області. Після повернення  зумів збути освіту та працював інженером із автоматизації процесів виробництва. Власник 13 авторських свідоцтв на винаходи. Від 1991 по 1998 завідував науково-дослідним відділом Львівської організації «Меморіал» ім. В. Стуса. Редактор, упорядник альманаху творчості колишніх політв'язнів «Біль» (1990–1999). Засновник серії видань «Бібліотека альманаху „Біль“», а також упорядник чи співупорядник низки літературно-художніх і публіцистичних видань. Редактор журналу «Воля і Батьківщина» (1995–2003). Автор книг, наукових публікацій, передмов до літературно-художніх і культурологічних видань, численних публіцистичних статей, рецензій, репортажів, споминів в українських та зарубіжних виданнях.

 

 

Сергій Романюк. 3 березня 2019 року

Актор театру та кіно, народний артист України, член Національної спілки кінематографістів України. Актор Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру імені Івана Франка. У його творчому доробку понад сто ролей, знявся у більш ніж сорока фільмах та серіалах, зокрема в «Роксолані», «Чорній раді», «Молитві за гетьмана Мазепу».

 

 

Володимир Розбицький. 24 березня 2019 року

 

Близько 10 років тому переїхав до Львова з Києва. Пацював у мистецькому об’єднані «Дзиґа», де курував мистецькі проєкти. Також курував проєкти «Я-галереї». Згодом став адміністратором Галереї сучасного мистецтва УКУ.

 

 

Петро Бенюк. 9 квітня 2019 року

 

Актор Національного академічного українського театру імені М. Заньковецької, народний артист України, старший брат актора театру та кіно Богдана Бенюка.

Кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. На сцені театру зіграв понад 70 ролей. Також знімався у фільмах  «Камінна душа», «Таємниці святого Юра», «Злочин з багатьма невідомими», «Голод-33», «Роксолана» й інших.

 

 

Марія Дужа. 13 квітня 2019 року

 

Марія Теодорівна була дружиною референта пропаганди ОУН Петра Дужого. Зовсім юною була заарештована і засуджена до 10 років таборів ГУЛАГу. Після звільнення, не отримавши прописки у Львові, жила на Колимі. До рідного міста повернулася тільки у 1964 році. Була активним членом Львівського обласного Товариства політичних в'язнів і репресованих з перших днів його заснування, упорядковувала книги свого покійного чоловіка, працювала над багатотомним виданням «У боротьбі за волю України» видавництва Львівського обласного Товариства політичних в'язнів. Нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Похована на Личаківському цвинтарі.

 

 

Валентин Мороз. 16 квітня 2019 року

 

Історик, учасник українського національного руху, політв'язень, дисидент, автор понад 100 наукових праць.

Уродженець Волині Валентин Мороз закінчив історичний факультет Львівського держуніверситету, працював викладачем у Волинській та Івано-Франківській областях. У 1965-му був засуджений до чотирьох років ув’язнення, а в 1970-му – до дев’яти років за звинуваченням в антирадянській пропаганді.

У 1979 році відбувся обмін між СРСР і США дисидентів на двох радянських шпигунів. Так Валентин Мороз потрапив у США, а 1981-го переїхав у Канаду.

Вперше після ув’язнення і життя в еміграції приїхав на батьківщину наприкінці 80-х, а остаточно перебрався жити в Україну в 1991 році. Від 1997-го постійно жив у Львові, викладав у Львівському державному університеті фізичної культури, похований на Личаківському цвинтарі.

 

 

Даниїла Байко. 26 квітня 2019 року

 

Співачка, учасниця вокального тріо сестер Байко. Із сестрами Марією та Ніною виконувала лемківські пісні та твори відомих українських композиторів Станіслава Людкевича, Ярослава Ярославенка, Миколи Колесси, Анатолія Кос-Анатольського, Івана Майчика.

Тріо було популярне упродовж тридцяти років, багато гастролювало, зокрема в тодішній Чехословаччині, Бельгії, Німеччині, Канаді та США.

На VI Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві 1957 року за виконання лемківських пісень тріо було нагороджене Золотою медаллю та дипломом І ступеня. У 1976 році «Сестрам Байко» присудили Шевченківську премію, а ще через три роки вони стали народними артистками УРСР.

 

 

Віталій Чорнобай. 19 травня 2019 року

 

Знаменитий спортсмен – стрибун з жердиною. Тричі здобував чемпіонство СРСР та чотири рази ставав чемпіоном УРСР зі стрибків. Учасник літніх Олімпійських ігор 1956 року.

Випускник Львівського державного інституту фізичної культури. Доцент, багаторічний колишній завідувач кафедри легкої атлетики ЛДІФК. Кандидат педагогічних наук. Пішов з життя на 90 році.

 

 

Маркіян Іващишин. 21 травня 2019 року

 

Народився у 1966 році. Навчався у Львівському політехнічному інституті, де створив осередок Студентського братства. З 1989 року почав працю у Львівській археологічній експедиції. У 1990 році очолив Студентське братство Львова і став одним із провідників студентського голодування в Києві, яке згодом отримало назву Революції на граніті. Депутат Львівської обласної ради I-го демократичного скликання. 2000–2001, у період «касетного скандалу», разом з Донієм та Чемерисом заснував Громадський комітет «За Правду!».

 

Буквально напередодні своєї раптової смерті Маркіян Іващишин отримав орден князя Ярослава Мудрого V ступеня з нагоди відзначення 30-ліття Студентського братства.

 

Від 1993 року працював директором Мистецького об'єднання «Дзиґа». Організовував фестивалі «Вивих». Був артпродюсером проєктів «Вогні великого міста», «Новий Ноїв ковчег», продюсером гуртів «Клуб Шанувальників Чаю», «Мертвий Півень», «Dzyga Jazz Quintet», ранніх проектів «Океану Ельзи» та Руслани («Дзвінкий вітер»), організатором фестивалю «Проект Є» «Слухай українське», «Гранди мистецтва», «Метро Jazz», «Флюгери Львова», «Jazz Bez», одним із засновників культурологічного журналу «Четвер». Мав у власності культові львівські кав'ярні «Лялька», «Вавилон-20», «За кулісами», «Під клепсидрою». Віцепрезидент регбійного клубу «Сокіл».

«Марек… Здавався монументальним, як скеля в Тустані. І не тільки через зріст та корпулентність. Більшість того, що робив, вивищувалось над культурним ландшафтом, вражало своєю актуальністю і потрібністю саме тут і зараз. Мав несамовиту чуйку до культури. Перелік заснованих ним фестивалів та зініційованих проектів займе кілька сторінок. Штампи «людина-доба», «людина-легенда»  про нього. Щоби на всі 100% зрозуміти, ким був Марек для Львова, досить уявити, яким був би Львів без нього.

«Тримається, бо крутиться!»  дзиґівське мотто. Багато хто за тих майже тридцять років доклався до підкручування «Дзиґи». Люди приходили і відходили, Марек залишався. І з часом таки втомився, розчарувався, вигорів… Така-от зловісна закономірність: не стало «Дзиґи»  не стало Марека.

Із допису на Zbruc Наталі Космолінської

 

 

Роман Вітошинський. 11 червня 2019 року

 

Оперний співак (ліричний тенор), народний артист України. Уродженець Тернопільщини. Закінчив Львівську музичну академію. Із 1968 року був солістом  Львівського національного театру опери і балету ім. Соломії Крушельницької та одночасно викладав у музичній академії ім. Миколи Лисенка. Гастролював у Польщі, Німеччині, Франції, Канаді та інших країнах. Відійшов на 78-му році життя.

«Ранішній дзвінок... Тривожне передчуття... Сьогодні вночі пішов у засвіти Роман Вітошинський... Неперевершений артист, педагог, Людина з великим серцем. Нам усім не вистарчатиме вас, Дідусько».

З допису Олега Лихача на fb

 

 

Мальва Ланда.3 липня 2019 року

 

Ми свідомо включаємо у список цьогорічних галицьких втрат народжену в Одесі Мальву. Вона – правозахисниця, геологиня, авторка ряду статей, членкиня Московської гельсінської групи з часу її заснування у 1976 році.

Підготувала величезну кількість документів, присвячених конкретним політв'язням, причому завжди ці документи підписувала своїм ім'ям (зазвичай подібні довідки про політв'язнів і їхні справи були анонімними). В листопаді 1976 року разом із Тетяною Ходорович публічно виступила на захист Василя Стуса.

За свою правозахисну діяльність постійно зазнавала переслідувань, обшуків, допитів. Була засудженою і відбула покарання. На допитах мовчала. Незважаючи на оголошений в 1982 році у зв'язку з масовими арештами розпуск Московської гельсінської групи, заявляла владі, що продовжує вважати себе її членом.

У березні 2010 року підписала звернення російської опозиції «Путін повинен піти». Померла в Ізраїлі у віці ста років.

«Вона була невгамовна і привітна, добра з друзями і непоступлива з владою. Її можна було переконати, але неможливо зламати. Вона ніколи не думала про еміграцію як про міру особистої безпеки. Вона безстрашно зустрічала небезпеку, не ухиляючись від неї, не тікаючи, не шукаючи виправдання для відступництва. Вона ніколи не просила помилування або поблажливості до себе. Вона була по-справжньому мужньою людиною, що було дано далеко не всім навіть у демократичному русі. Вона була людиною честі і слова. Це так багато значить в наші дні. Як, втім, і в усі часи».

Алєксандр Подрабінек

 

 

Наталя Космолінська. 14 серпня 2019 року

 

Ця втрата особливо болюча для Zbrucа. Талановита журналістка, обдарована мистецтвознавиця, вона від часу заснування нашого видання редагувала розділ Штука.

Наталя була заступницею директора з виставкової роботи Львівського палацу мистецтв, головною редакторкою журналу «Real Home» (Львів) та редакторкою мистецьких програм Львівського обласного радіо. Авторка більш ніж 800 науково-популярних радіопрограм, присвячених подіям сучасного мистецтва та екскурсам в історію мистецтва, а також понад 500 науково-популярних публікацій із сучасного мистецтва, архітектури та дизайну (журнали «Салон», «Архідея», «Об'єкт», «Декор», «Міжнародний туризм», «Welcome to Ukraine», «City Life», «Ї», «Art Ukraine»). Працювала у Львівському інституті стратегії культури. Відійшла на 55 році життя після тривалої недуги.

«Немає гіршого в нашій професії – писати некрологи на друзів-знайомих», – відписала мені Наталка Космолінська у фейсбуці в травні. Вона ще встигла сказати точні слова про Марека Іващишина, що пішов миттєво, неочікувано для всіх. Про свій (очікуваний) відхід вона знала, хоч до останнього чинила опір.

Наталя дуже любила життя, мистецтво і людей, які його творили. Передачі на львівському радіо, статті в журналах, виступи на відкриттях виставок, екскурсії Львовом – вона завжди багато працювала. Сама поставила на ноги двох дітей. Ніхто ніколи, навіть в «лихі 90-ті», не чув від неї нарікань на долю, невдоволення країною, претензій до влади. Вона все чудово розуміла, але залишалась мистецьким критиком, а не критиком людей та їхніх слабостей. Доброта була її єством.

Її маленька фігурка з диктофоном була звичною на більшості львівських вернісажів.
Вже не зустрітися з уважним поглядом крізь окуляри Наталки, не побачити біля Дзиґи «людину-гору» Марека, ні підкручених догори вусів Влодка Розбицького. Цей рік забрав їх. Занадто рано пішли вони…

Мистецьке середовище Львова зміниться, а вони залишаться в тому часі, обличчя якого творили».

З допису мистецтвознавиці Віти Сусак на fb

 

 

Богдан Турецький. 28 серпня 2019 року

 

Художник. Народився 16 березня 1960 року в Івано-Франківську. Навчався в Художньому училищі імені Труша (випуск 1979 року), відтак у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва.

Входив до мистецького об’єднання «Шлях». Є автором численних храмових іконописів в Україні, Австрії та Канаді. Розписував найбільший греко-католицький храм поза межами України в канадському місті Міссісаґа, церкву та іконостас в м. Бремптон (Канада), іконостас в старовинній церкві XVII ст. в Зальцбурзі та храм Покрови Пресвятої Богородиці у Львові. Також є автором іконостасу в каплиці св. Івана Богослова в Українському католицькому університеті та іконостасу у єпархіальному домі єпархії Святого Володимира УГКЦ у Парижі.

 

 

Василь Жданкін. 2 вересня 2019 року

 

Український бард, кобзар, бандурист. Володар Ґран-прі першого фестивалю «Червона Рута» (1989) у Чернівцях, де першим заспівав гімн України публічно.

Був учасником «Товариства Лева» і театру-студії «Не журись» у Львові. Знявся у кінострічках «І снігом стелиться життя» та «Українці, ми врятовані».

Гастролював у більше ніж у 20 країнах, у тому числі – в Аргентині, Канаді, США. Автор низки музичних творів на власні та вірші українських поетів. Загинув у ДТП у віці 61 року. Похований у Кременці.

«Я напевно останній з "Не журись!", хто з тобою, Васильку, бачився. Це було в червні, на фестивалі “Via Carpatia” у Верховині. Ми зустрілися, обійнялися і трохи побалакали про те про се: як хто доїхав, чи є уже гриби, хто коли був на рибалці.. Ти познайомився з моїм дев’ятирічним сином Марком і довго з ним балакав про усе на світі. Коли я вчора Маркові повідомив страшну звістку про твою загибель, він сказав:
«А це той дядько Василь, що все знає про природу і всюди вміє зловити рибу.. Як шкода, як тепер пережити його родині таку втрату».
Мій Марко тебе ніколи не забуде, як і я не забуду наших безконечних розмов на гастролях, твоїх жартів, твоїх виступів, на які всі «нежуристи» збігалися за кулісами кожен раз, як наставала твоя черга виходити на сцену. Мурашки по шкірі пробігали, коли ми чули твою і Антоничеву «Коляду». Дякую тобі за те, що ти полюбив мою версію цього вашого з Антоничем шедевра. Але я знаю, що ніхто ніколи в світі краще за тебе не заспіває «Народився Бог на санях»..
У шумі стихій, вітрі й громі я завжди чутиму твій Архангельський Голос. Лети, Васильку. Вічна й Світла тобі пам‘ять!»

З допису Тараса Чубая на fb

 

 

Володимир Луців. 7 вересня 2019 року

 

Народився в Надвірній на Франківщині. Від 1948 року проживав у Лондоні (Великобританія). Всесвітньої слави бандурист та співак, який виступав на престижних сценах світу, амбасадор української культури, що ніс її в інші світи ненав’язливо, але цілеспрямовано, невтомний організатор або ж координатор величезної кількості акцій (зокрема, 24-х міжнародних турне для великих творчих колективів за маршрутом від Америки до Європи і навпаки (скажімо, для Візантійського хору з Голландії в Україну чи для Ансамблю пісні і танцю МВС України у США), святкування 1000-літнього ювілею Хрещення України у Римі, повернення Глави УГКЦ кардинала Любачівського з Апостольської столиці до Львова, перепоховання тлінних останків патріарха Йосифа Сліпого тощо), володар ще більшої купи нагород та відзнак, засновник культурно-мистецького фонду у рідній Надвірній. Своє 90-ліття відзначив цього літа у Львові великим концертом у Львівській філармонії. Помер у Лондоні. Згідно з його заповітом, похований у Надвірній.

 

Підготувала Ярина КОВАЛЬ

 

01.11.2019