Революціонери з непорозуміння.

 

Кожний пригадує собі, який був революційний під'йом в цілій Росії на провесні 1917 р. Зреволюціонізовані були не тільки широкі маси жовнірів і робітників. До революційного руху пристали не тільки ліві російські партії, котрі до того часу працювали в підполю, але також такі реакційні тузи, як президент Думи М. Родзянко, октябрист Ґучков, і чорносотенний націоналіст, редактор "Кіевлянина", Василій Віталієвіч Шульґін. Ці два останні на припоручення М. Родзянка поїхали до Пскова, до Миколи II., за абдикаційним указом і дістали його. Росія, як автократичний царат, перестала істнувати, і треба було великого напруження енерґії, великих з'усиль і духової творчости, щоби тепер на руїнах автократизму поставити нову будівлю, в котрій кожна нація знайшла би плятформу для свойого культурного, політичного й економічного розвою. Велику надію покладали усі народи на російську інтеліґенцію, особливо на ту інтеліґенцію, котра мала своє революційне минуле. Починаючи від декабристів а кінчаючи останньою революцією, представники цеї інтеліґенції з самопожертвованням боролись з самодержавієм, гинули на шибеницях, начиняли вонючі російські тюрми, гинули на каторжних роботах в Сибірі, дискредитували в очах Европи царат і його прислужників, розносили скрізь революційну думку. Ця жива, подиву гідна, повна саможертви діяльність російської інтеліґенції, з лона якої вийшли такі борці як Рилєєв, Муравьов-Апостол, Герцен, Бакунін, Лизогуб, Степняк-Кравчинський, кн. Крапоткін, Софія Перовська, Вєра Засуліч і т. д. осяяла російську інтеліґенцію ореолом мучеництва. Не диво про те, що надії народів на потомків цих великих революційних діячів мали свою психольоґічну підставу. А одначе показалося, що з вибухом революції ця інтеліґенція не видержала проби, і, так здавалось одноцільна і монолітна, коли ходило о повалення царату з його трьома китами: самодержавієм, православієм і народністю, коли царат перестав істнувати, вона, ця революційна всеросійська інтеліґенція, розбилась на атоми.

 

Розуміється, що від революціонерів відкололися найскорше октябристи і націоналісти. Їм так і Бог велів. Бо хоч і знаходились такі наївні, які вірили, що реакційні Савли стали через одну ніч революційними Павлами під впливом тих страждань, які приходилося перенести всім від Молдавана до Фіна, всеж таки люде більш розумні не вірили в їх революційну і демократичну Мімікру.

 

Революція поглублювалась і поширювалась. Маси приходили до голосу і ставили щораз то радикальніщі домагання. В міру того почали представники всеросійської інтеліґенції покидати революційний фронт. Тільки дуже маленька частина на Московщині пристала до большевицького руху з ідейних мотивів. Решта опинилась в таборі контрреволюції, і ми дожили тої хвилі, що навіть "бабушка Революції" Катерина Брешко-Брешковська, людина, яка більшу частину свойого довгого життя провела на засланню в Сибірі, тепер окружилася в Празі контр-революційними ґрафами і князями та за кордоном вона, соціялістка-революціонерка, аґітує за контрреволюціонерами Колчаком і Денікіним, котрі мають завдання реставрувати "єдіний і нєдєлімий" автократичний царат. Те саме робить бувший революціонер Бурцев, Савінков і другі, на революційну стійність яких всі покладалися. Факт остається фактом, що, поза большевиками, котрі революцію розуміють на свій лад, але всеж таки як не як стоять на революційному ґрунті, в колах т. зв. всеросійської інтеліґенції немає вже революціонерів. Всі вони станули в рядах контрреволюціонерів, всі вони тепер стали ідейними провідниками реакції і контрреволюції. Сухомлин, с-р, і Савінков працюють разом із Сазоновим і Маклаковим, і рівночасно той "соціяліст" поважується брати участь в інтернаціональних конґресах і опльовувати національний рух народів, що стогнали під тяжким чоботом охранника-жандарма і стражника і які тепер хочуть визволитися. Д. Сухомлин і другі соціялісти, користуючись кредитом бувших ідейних революціонерів, поміщують контрреволюційні статті в французьких соціялістичних ґазетах.

 

Це роблять інтеліґентські бувші революційні тузи в закордонній пресі. "Революціонери" minorum gentium, яких большевицька хвиля викинула за кордон, розсілися по готелях і пансіонах Швейцарії, Франції, Скандинавії і в розмові з людьми оплюгавлюють не тільки "інородців", котрі ніяк не хочуть сунути своєї шиї в ярмо, не хочуть загнатися у всеросійську тюрму, але також на московський народ, котрому ще так недавно кадили як "народові-богоносцеві".

 

Ці всі факти переходу "мученицької" інтеліґенції в контр-революційний табор вимагають деяких коментарів, і їх можна дати тільки після аналізи самої природи тої "всеросійської сметанки".

 

Коли ми приглянемося, як і з чого жила т. зв. всеросійська інтеліґенція за старих добрих часів автократичного царату, то дійдемо до ось яких висновків. Всеросійська інтеліґенція була тою соціяльною верствою, котра, не дивлячись на переслідування, була найбільш упривіліована. Царат уживав її як нівеляційного чинника. Письменики, аґрономи, інженери, учителі, урядовці мали сповнити одно завдання: вони мали зрусифікувати підбиті народи. І всеросійська інтеліґенція, котра дістала для цеї мети відповідне виховання, робила це не за страх, а за совість. Їй не треба було знати ні місцевих обставин, ні інтересів місцевої людности. Їй треба було знати тільки "прекрасний русскій язик" і втовкмачувати його живосилом в голови місцевої людности. І ось, ця інтеліґенція жила собі серед інородців, пила, їла і не давала нічого для місцевої культури, для піднесення добробуту місцевої людности. Селяне і робітники, серед яких і з праці яких жила ця інтеліґенція, жили своїм власним життям, на яке вона ніколи не мала ніякого впливу. Місцева людність і всеросійська інтеліґенція — це були два цілком від себе відокремлені світи. І тому всеросійська інтеліґенція варилася у власному соку. Вона читала чужоземну революційну і поступову літературу, дискутувала над прочитаним Марксом, чи Кавтським, чи Бернштайном, як дискутується над перестарілими творами античної літератури, не думаючи навіть про те, в який би спосіб прикласти нові соціяльні теорії до життя. Автократичний всеросійський уряд з легковаженням дивився на цей інтеліґентський рух, толєрував її поступовість, дозволяв в останніх часах навіть на переклади соціялістичної літератури, бо знав, що ця інтеліґенція за гнила і за лінива, щоби вона соціялістичні і революційні ідеї могла поширити серед широких мас селянства і робітництва. Впрочім, цій інтеліґенції бракувало знаряддя такого могутнього, як місцева мова, бо навіть вироблена нею всеросійська літературна мова не була доступна московському народові, не говорячи вже про других славянських і неславянських "інородців".

 

Тимчасом вибухла резолюція в 1917 р. Викликали її глибокі економічні причини. Дякуючи бездарности прислужників царату, котрі скотилися в пропасть роспутинської деморалізації, Петербург почав голодувати, і робітництво збунтувалося. По боці його станув ґарнізон, що складався з інородців: Українців, Литовців, Латишів і Кавказців, і доля царату була рішена. Революцію властиво зробили представники не всеросійської інтеліґенції, але на її чолі на самім початку революції станули Грузини, Жиди і Українці. Не припадково на чолі "Ради робітничих і жовнірських депутатів" станули Церетелі, Чхеїдзе і Чхенкелі, котрі тільки формально належали до всеросійської інтеліґенції, бо між москалями і зденаціоналізованими "малоросами" не знайшлося ані одної енерґійної людини, яка би зрозуміла цілу далекосяглість повалення царату. В ґарнізонах тимчасом вела революційну пропаганду незденаціоналізована переважно українська інтеліґенція, котра, хоч і скалічена "общеросійською" поверховою і екзотичною культурою, всеж таки не забула, що її народ зносить не тільки економічний, але також і національно-культурний гніт. До поширення і поглублення революції причинилася одиноко тільки національна інтеліґенція кожної нації зокрема.

 

Під її проводом роспочалася орґанізація мас не тільки на соціяльних, але на національно-культурних прінціпах. Кожна інородчеська нація виділила з часом свій власний національно-державний орґан.

 

На Україні створилась і набрала свойого значіння "Центральна Рада", на Білій Русі так само, на Кавказі ріжні виконавчі комітети, і всі ці національно-державні орґани вимагали націоналізації життя. Школи, судівництво, залізниця, почта, промисел, торгівля, військо, всі орґані державного життя, повинні були позбутися цеї "всеросійської" закраски і набрати чисто національного характеру. Такий постулят зачепив інтереси всеросійської інтеліґенції, котра, не знаючи місцевої мови і не бажаючи її вчитися, тратила заробіток, бо-ж нові національні влади з природи річи не могли толєрувати у себе дальшої русифікації. Тому вся та маса паразитів, котра сповняла функції всеросійського державного апарату, була невдоволена новим станом і дуже затужила за "старими добрими" царськими часами. Тож не диво, що ця маса дрібної і грубшої інтеліґенції, яка займала чи то державну, чи "земську" посаду, з поваленням царату перейшла дуже скоро в табор контрреволюції.

 

По свойому соціяльному становищі ця маса "всеросійської" інтеліґенції властиво не повинна би бути контрреволюційною, коли би вона була дійсно місцевою, коли-б вийшла з лона місцевої людности. Тоді вона зрозуміла-б, що інтереси широких мас — це також її власні інтереси, тоді вона зрозуміла-б, що її завданням є підносити місцеву культуру і працювати над піднесенням добробуту місцевої людности, з праці рук якої вона живе. Та річ в тім, що довголітнє паразитування на чужім національнім орґанізмі до того здеправувало душі цеї "всеросійської" інтеліґенції, що навіть цеї безперечної правди вона зрозуміти не може.

 

Що велика земельна власність і велика буржуазія, яка розсілася по "інородчеських" землях і висисає живі соки з національного орґанізму кожного "інородчеського" орґанізму і котру революція деґрадує з її упривіліованого становища, творить тепер контрреволюцію — це цілком зрозуміле і відповідає законам клясової боротьби. Одначе, що всеросійська інтеліґенція, оцей "третій елємент", котрий завсігди симпатизував з революційним рухом, тепер майже без остатка, оскільки вона зрусифікована або московська, стоїть на контрреволюційнім ґрунті, — це дасться пояснити тільки тим, що в неї немає ані крихти тих моральних і культурних вартостей, котрі веліли-б нам їх шанувати. Представники московської і зрусифікованої інтеліґенції, котрі тепер по всім усюдам аґітують проти національного визволення, а за "єдину і неділиму", це скалічені, нездорові люди, це "живі трупи", як виразився один з наших кореспондентів.

 

Звичайно, що ці "живі трупи" найбільше накинулись на Україну й Українців. На широких українських степах, на жирних українських хлібах, виросло найбільше цих "всеросійських" паразитів. "Прекрасний Юг Росії", "ґдє всьо обильєм дишет" — був раєм для московського учителя, земця, інженіра, аґронома, бо робити для народу нічогісінько не треба було, а "получалось" жалування і прибавки на русифікацію. Що місцева людність, "хахол" був невдоволений, що він косо дивився на сарану, яка обсіла його край — байдуже. На те був стражник, на те був піп, "служитель церкви", на те був врешті жандарм і "охранноє отдєлєніє", на те в кінці "карательная експедиціи", щоби цього "хахла" коротко тримати. І жили собі пани "пряпіваючи", і жили собі інтеліґентські підпанки також "припіваючи".

 

Тепер з настанням нового ладу, з утворенням національних держав, в тім числі Української Народньої Республіки "прекрасні дні Аранхуесу" для оцього паразитського, відірваного від народу, лінивого і бездарного шумовиння, що зветься всеросійською інтеліґенцією, минули. Чи-ж диво, що у цього шумовиння повстала така туга за царським минулим, котрого так жахаються визволені народи?

 

І чи кого може здивувати, що українська державна ідея стрінула таку шалену опозіцію з боку "всеросійської інтеліґенції" на Україні?

 

Тепер ми бачимо, що всеросійська інтеліґенція починає знову мати надії, що "старі добрі часи" на Україні повернуться. Контрреволюція піднесла голову. Денікін і його добровольчі банди роблять деякі аванси. Не без співділання всеросійської інтеліґенції він позамикав усі українські школи і книгарні, не без її намовлювань видав він закон, що на Україні, котра має бути складовою частиною "єдиної і неділимої" Росії, проголошено урядовою мовою російську. Не без її співділання, не без її доносів розстрілюється і замикається по тюрмах українських діячів. Це все ми бачили вже. Кожного разу, коли в Росії і на Україні підносила голову контрреволюція, або котилась хвиля большевицької суперреволюції, всеросійська інтеліґенція ликувала, що не має вже більше ненависної для неї України. Тепер повторяється те саме. Денікіна і його банди, котрі стоять під командою німецьких ґенералів і штабових офіцерів, приймає навіть цей "третій стан" з нечуваним одушевленням, як спасителів перед українським народом, котрого Денікін є катом. Таку саму радість і тріюмфи ми зауважуємо також і за кордоном серед тих еміґрантських недобитків, що, не роблючи нічого, проїдають народні гроші в закордонних фешенебельних готелях і пенсіонах. В закордонній московській пресі, по всяких "Призивах", "Время'х", "Русских Дѣлах" і як ще вони там називаються, трублять позавни перемоги. І це все роблять представники тої революційної інтеліґенції, котрі аж захлистувалися від одушевлення в перших днях Великої Революції. І тому тепер приходиться запитати, чи всі ті "революціонери" з 1917. р. не були так само "революціонерами з непорозуміння", як ними були тодішні "демократи" Мілюкови, Родзянки, Ґучкови, Шульґіни? Та чи не передчасна радість цього чорного вороння, яке ще так недавно було червоне?

 

Занадто велику енерґію проявили нації, що стогнали досі під царським батогом і під отруйним впливом "всеросійської інтеліґенції", щоби вони дозволили на трівку будівлю царату. Що більше, можна бути певним, що "живі трупи", які тепер розпочали рухатись, дуже скоро будуть загнані і закопані в гробах, де їм місце, а порядок наводитимуть живі люде, котрі хочуть кращої долі для широких трудящих мас.

 

[Воля, 25.10.1919]

25.10.1919