Моє перше неприйняття російської мови відбулось у другому класі початкової школи. Тоді за партами другого вересня нам роздали українські читанки, а разом з ними підручник «Родная речь». Вже тоді сумним фактом стало те, що майже всі українські читанки були в жахливому стані. У когось були вирвані сторінки. Декому пощастило трохи більше – сторінки були всі, зате вони не тримались купи. Так чи інакше, але кожному довелось підклеювати українську читанку вдома. Натомість стан підручників «Родная речь» був ідеальним. Ще й у нових прозорих обкладинках, аби раптом книжки не закрапали і не обписали кульковою ручкою. Добре продумана і злагоджена система промивання дитячих мізків поволі і успішно вливалась у підсвідомість своїх націлених суб’єктів. Дитячу увагу завжди приковує те, що новіше і яскравіше. І українська читанка тоді суттєво програвала «Родной речи». Школа була не десь у східній чи центральній частині країни, а в Галичині. Це були дев’яності роки.
Окрім предмету «родная речь», у нас була іноземна мова – англійська та факультативно польська. І я б не мала нічого проти вивчення російської мови, якби її чітко трактували як ще одну іноземну мову серед усіх інших. Безперечно, що корисно володіти мовою наших країн-сусідів та сусідок. Але штука в тому, що «родная речь» як іноземна не тлумачилась. Вона непомітно йшла поруч із українською мовою та літературою. Ба більше! Вчителька чи не весь час акцентувала увагу на «родную речь», відтак не надавала важливого значення предмету української мови та літератури. Диктанти з російської у мене головним чином були закреслені та виправлені червоним кольором ручки. Вчителька навіть обурювалась, мовляв: «Як так? Не знати російської мови??» Натомість добре написаний твір з української літератури чи відмінно виконана вправа з української мови особливо не привертала вчительської уваги. Предмет «родная речь» мав дуже хитру і непевну концепцію. Ніхто не навчав нас, другокласників, цієї мови із витоків алфавіту. У мене не було сформовано якоїсь чіткої бази іншомовної російської мови, як, наприклад, це було з англійською. Все відбулось потайки і дещо незрозуміло. Мовляв, ось вам «родная речь» з усілякими «рассказами». Читайте, зазубрюйте і переказуйте зміст тексту. Пишіть диктанти і обов’язково на відмінно. Зрештою, все у найкращих традиціях наших північних сусідів. Тепер я міркую про те, чи передовсім діти, котрі походили з україномовних сімей, серед яких була і я (хоча нас тоді була суттєва меншість) могли отак одразу оволодівати цієї мовою, як вимагала шкільна система? І взагалі навіщо? Ми лише тоді починали опановувати усю розкіш та розмаїтість українського слова, а тут це недоречне мовне ґвалтування.
Неприйняття російської мови відбулось й тому, що тоді вона була абсолютно не моєю. Іншомовною. Навіть якщо на телебаченні та на радіо повним ходом вже дуже впевнено транслювався російський попсовий контент, то писати кляті диктанти й переказувати зміст творів із підручника «родная речь» мені було складно. Хотілось зосередитись на вивченні української читанки, проте розуміла, що вчителька за читанку не надто похвалить. Відтак, треба було штудіювати російську. У шкільний час навіть польська піддавалась моєму вивченню якось легше. На уроках ніхто не міркував і не говорив нам, що на лінгвістичному рівні мова наших західних сусідів значно ближча з українською, аніж язык «братів старших». Все відбувалось якраз навпаки. Насильно насаджували і запихали у наші дитячі голови «родную речь», мотивуючи це «беззаперечною» схожістю двох культур та народів. Чи залишалось тоді місце для української читанки?
Після третього класу я перейшла в гімназію, і тоді мене щиро втішив той факт, що ніякої «родной речи» у гімназійному табелі не буде. Я розпрощалась із цим сумнозвісним предметом. У гімназії, до речі, у мене була улюблена вчителька, котра відроджувала нам важливість предмету української мови та літератури. Їй я вдячна донині.
«Родная речь» мене таки наздогнала в університеті. Це був перший курс навчання, де головним моїм фахом стало вивчення французької мови та літератури. В університетській бібліотеці всі підручники та словники були російською. Цього разу форма засвоєння була небезпечнішою, аніж тоді у другому класі. Бо тепер хоч-не хоч, але ти автоматично повинна була перемикатись на російську. І мене, звісно, почало це суттєво напружувати, а згодом поволі згасало бажання до такого навчання. Ну бо як можна було кайфувати від вивчення ще однієї мови, коли перед очима російський переклад? Викладачка тоді спокійно казала нам, студенткам: «Нічого страшного, що російський переклад. Думайте російською». Оте «думайте російською» несло чи не найбільшу загрозу в усьому навчальному процесі. Як результат – виходив якийсь дивний і незрозумілий каламбур слів, фраз та думок. Недолуга калька.
За останні декілька років ми свідомо зуміли повернулись до української читанки. З’явилось безліч якісних українських перекладів, завдяки яким тепер із задоволенням читаємо світових класиків і не конче мусимо себе силувати російським перекладом, як це було тоді в школі – коли на літо задавали довгий список обов’язково прочитаної літератури, але половина з якої була тільки у російському варіанті. Зрештою, українська книга знову відвоювала собі статус важливості. Літературні фестивалі, котрі все частіше відбуваються не лише у великих, але й передовсім у менших містах різних реґіонів країни, чітко знаменують, що українська – це аж ніяк не факультативне явище в суспільстві. Проте тривожить одне: лиш би ми знову не перетворились у першачків чи в учнів другого класу початкової школи, котрим «непомітно» роздають новий підручник «родная речь», а українську читанку знову дають додому на «підклейку». Бо мені здається, що на тлі всіх останній подій ми все більше схильні до інфантильності: нас приваблює те, що на перший погляд видається «гарнішим», «кольоровішим», «новішим». Проте, коли вникаємо у зміст та сенси, розуміємо: не наше. Чуже. Іншомовне.
23.10.2019