Воля, 18.10.1919
In memoriam 1919.
Спершу він так непомітно вкрався в орґанізм великого, колись Европою розпещенного міста, як той гріх, що його неаскети звикли маловажити: він не являвся ніяким гріхом, ніяким злочином, тільки — дрібницею. Пустою дрібницею між тисячами других пустих дрібниць на овиді цього великого, Европою розпещенного міста.
Хиба ось — вуличний смітник не дрібниця? Головно там, в тих дальших і найдальших округах великого міста, де зачинаються п'яні чоловіки та все вагітні негарні жінки, рахітні діти та конаючі на вулиці собаки? Хто тутки мав дивуватися смітникові? Хто в силі був добачити в ньому не дрібницю, а гріх, не простий нелад, а скритовбивчий злочин? Великі авторітети суспільної гиґієни сидять на щастя подальш середовищ п'яних чоловіків та вагітних жінок — їх конґреси відбуваються у залях модерних палат, а як що вони деколи й справді заглядають в округи конаючих на вулиці собак, то в них, — у великих поваг суспільної гиґієни, є швидкі як сон і милосердні як забуття авта.
І тому смітник таки зразу, ще як дрібниця, як маловажний великомійським неаскєтом гріх, — глумливо реготався і ріс. Він ріс, ширяв і розростався, бо близ нього і поза ним, а далі поза межами його округа і цілого Відня, геть поза межами Европи та Америки, сливе поза межами цілої землі, на сто миль під і сто миль над нею росла і ширяла та кипіла ненаситним шаліючим морем людської крови — Війна, яку приодіті в шовки товсті архімандрити, епископи та жреці торжественно благословили, а проклинали тільки вагітні жінки.
А смітник наче почував і знав, що його матерю — всемогутня Війна, що доки вона купає землю в крови, то певно ніякий представник европейського комітету для гиґієни не зупиниться над його істнованням на одній із площ пятого віденського округа, і він забирав що раз більше місця і ставав що раз більш жорстоким — так як його мати Війна.
І раз тоді, одного осіннього рана, мені довелось відкрити його тайни.
Страшні, соромливі своєю осоружністю тайни, яких соромилися-би найбільш жорстокі духи Аду, а не соромилися їх тільки окровавлені розбішені люде, що міліонами повбиваних собою, міліонами трупів обезображували святі глибині землі, а безмежними скількостями божого хліба наповняли відвічні морські дна і затоплювали так в мовчазних океанах хліборобські добутки цілих десятиліть, цілих громадянств, цілих народів, а затопивши щасливо вигукували радісно на весь світ:
Десять тисяч бочок втопили!
А демон Голоду реготався, як ще ніколи.
І хихотав той безстидний смітник в пятому віденському окрузі, якого злочинну тайну я підгледів тоді, того осіннього рана.
Він ось не думав, що я дивлюся на нього і що мені легко було заволодіти його тайною, бо то ще був перший світ і ще не було сонця. А я дивився на нього може вперве уважніше, бо і я, як і цілий світ, був в горесному зубчатому колесі тої злощасної війни, і щойно тоді, як вбивче зусилля праці викидувало мене з нього півмертвим з утоми, я спочиваючи сідав проти мойого вікна і глядів на — світ.
І тоді — того рана — смітник вже не в силі був скритися передімною, і я побачив все. — — — — — — — — — —
— — — — — — — — — —
Найперш наблизився до смітника — інвалід-жовнір. В нього була відрізана ліва нога, лице бліде як кість, і страшно, на відсталь цілої вулиці, вражаючі, чорні очі. Він ступав з важким трудом, бо кождий крок кидав його тілом нагальним рухом вліво, — може тому він не мав шапки на голові, тільки кругло завязану хустину, — як втікаючі з над Березини жовніри Наполєона-царя, — щоб за шапкою все не нахилятися. Спершу в мене було вражіння, що він з ні відки не прийшов, тільки щойно з якогось місця на площі піднісся і прямує далі; опісля я думав, що він з великого шпиталя, який стоїть дві вулиці далі; але вкінці мені здавалося, що те все сон і що Сатана мучить мене пекольними образами.
Ось цей інвалід вже коло сміття.
Дивлюся добре і бачу все точно.
Інвалід схиляється до смітника.
Значить — він з усіх сил, при судорожній помочі обох рук, плечей і тої своєї одної ноги старається до смітника нахилитися, бо як що він це робить, то це виглядає на нечувано трудну, надзвичай обережно виконувану руханкову вправу. Але він видержує муку цеї руханки мовчки, в'ївшись зубами в уста та примкнувши до половини очі, — мов колись жертва святої Інквізіції, розтягнена на тортурі першого ступня, — і ось рука його вже на смітнику і широкими рухами від одного кінця звершеного сміття в другий розсліджує поспішно Сезамові скарби нинішнього рана. Дивлюся і бачу.
І займає ця його блукаюча, мертвецький жовта рука спершу якісь дві окровавлені кости, добуває їх з поміж гостро стремлячого черепп'я, гнилого паперу та ржавого заліза, присуває їх до себе ближче і — ховає. Обережно, з трудом і поспішно ховає, наче б десь в близи добачував ворога, який готов счинити смертельний бій за ці дві викинені на смітник окровавлені кости, — а опісля широким рухом руки обхоплює опять глиби цього Сезаму, на чомусь зупиняється і — знову щось добуває.
Дивлюся і бачу.
Тим разом це одна, на пів зіпсована калярепа і чотирі огірки. Два з них інвалід, оглянувши, кидає геть; з третього видушує вправним рухом руки воду, ховає його, четвертий же, обтруснувши його з пороху та з бруду та обтерши об сірий плащ на груди, ця людина з відрізаною ногою та страшно чорними очима — стає їсти.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
Стає його їсти.
— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —
І тихо. Ніхто не кричить, ніхто не голосить, не кидається на землю та не рве її зубами зза того, що діється коло смітника. Ніхто не бачить божеволіючого з голоду воєнного каліки, ні не знає про нього. Товстий Архимандрит, що благословляв його на цей воєнний похід, ще спить в постелі білій як сніг і мягкій як пух, а коли пробудиться і встане, то не піде в напрямі жорстокого смітника — тільки у величавий ґотицький собор, стане на перських диванах перед мраморним вівтарем і буде шепотіти мертві молитви. І спить ще Цісар, якому в жертву відрізувано в полі тисячі молодих рук і ніг, а коли пробудиться і встане, то не піде оглядати та поглиблювати тайни смітника в далекому пролєтарському окрузі, а поїде з веселим усміхом до тих хоробрих вибранців долі, в яких — ще обі руки й обі ноги, і припне їм золоті медалі... І Великий Бесідник ще спить, а коли встане й елєґантно зодягнеться, буде годину сидіти при сніданку, а опісля стане укладати поклонну грамоту до їх Величности... — час мабуть він віддалився. Але чи було йому попри цілу муку його відходу так спішно тому, що тут до смітника, — з противного боку наближалася — — дитина?
Дивлюся опять і бачу.
Це дитина, дівчатко, літ може шести, а може навіть і десяти,— але кільки їх би там у неї й не було, — літ в цеї дівчинки все мабуть більше як сили. Вона з трудом йде, з трудом несе велику червону хустку, і здається, що з трудом вона дихає і з трудом водить зором. Невже ж вона тут случайно? Але ні — дитина прямує до смітника навпростець, підходить, розглядаючися, та, клякнувши на тверде каміння, розстелює обережно, трівожно та з трудом червону хустку.
Широко розстелює.
Чічкою їй головки не прикрасили, волоссячка не чесали, личка ні ніжок не мили, — а на смітник вислали — хліба просити. А де й хто вони то ті, що її тут слали? Вітчим це, чи мачуха? Злюща відьма-чарівниця, чи Змієва баба? Хибань є рідні матері і рідні батькі, яким не страшно направляти дитину на шлях смітників? І не пустиня те, ні якесь Богом покинене ґетто, а велике европейське місто, де є цісарі та архимандрити та великі авторітети суспільної гиґієни?
Дивіться лиш, Ваша Еміненціє.
Розстелило хустку опять і сягає.
Стаючи на пальці, сягає.
Раз і два, раз і два, раз і два. Можу точно числити:
Шість листків капусти.
З самого вершка скочується нечайно великий кочан і падає просто в хустку.
Опісля діточа рука з трудом загортає ті два огірки, що їх не взяв інвалід.
Вже?
Хустка ще все розстелена.
Дивлюся і бачу.
На хвилину дитина наче зупиняється.
Щось звернуло її увагу; вона нахилила головку і розгребує в одному місці сміття. — Прецінь, — що це?
Нахиляє ще нижче білу як срібло головочку і щось з трудом добуває, бо тягне обома ручками з поміж гостро стремлячого черепп'я, гнилого паперу та ржавого заліза, — аж запирається.
Аж тепер бачу. Невжеж-би?
Це якийсь старий образ?
Розстелила його на сміттю і одну хвилиночку вдивляється.
Опісля-ж чомусь трівожно оглядається, ховає цей кусень на-пів розпадаючогося паперу торжественно в хустку, завиває обережно з шести листками капусти, кочаном та двома огірками — і малі ніжки дрібочуть поспішно геть.
Геть... Але куди?
Де воно так спішиться? Спішно їй так віддати голодним батькам шість листків капусти та ці два огірки, чи так цікаво показати їм добутий з бруду образ та спитати, що це? Та тільки — що це за якийсь малюнок? Невже ж це може який святий образ, і тим жорстоким батькам прийде сьогодні розказувати дитині про милосерного Господа і про рай, про праведних і про Ангелів?
Де-ж вони, де тоді подіють смітник?
А що, як ця — капустою зі смітника годована дитина на крилах милосердної Смерти таки, не слухаючи батьків, відлине до Ангелів? Що вона тим Ангелам стане розповідати про нас і про наш світ? Що, ах що ці міліони дітей, що їх на смерть загодували воєнні смітники, що ті діти розказують про Господовий світ промінним Херувимам? — — — — — — — — — — — — — —
Ці міліони повбиванних голодом дітей — — — — — — — — — — — — — —
І опять смітник замаєрів перед моїми очима і видався мені дивно вражаючий і дивно могутній, мов і справді яка камінна страшливе всміхнена подоба Ваала, Молоха або Амонна у нічній темряві святинь варварського поганського Орієнту. — — — — — — — — — — — — — —
І тоді я кинув мою хату з тим смітником напроти вікон і кинув химерний округ з п'яними чоловіками, вагітними жінками та конаючими на улиці собаками і пішов в той округ, де мешкають і живуть люде, в яких є золоті перстені на товстих руках, і ситі — в шовки та кружева повбирані діти.
І хотів я закликати ix там усіх до себе і зібрати ix цілий гурт з їх роскішними жінками та їх повновидими дітьми і станути напроти них і розповісти їм голосом великим про те, що я рано бачив близь того Ваала, того смітника.
Про того жовніра.
І про цю дитину бажав я сповістити їм і сказати їм, що це є страшний злочин золотих перстенів і товстих годованих рук.
Але у їх не було часу слухати мене, ні не було їм пильно знати, про якого то Ваала і про які його жертви я їм говорив. Вони слухали ось, як Архимандрит проповідав їм про побіду їхнього Господа над Господом їх ворогів, слухали Великого Бесідника, який їм окликами вістив про те, що в Океані опять затоплено щасливо сто тисяч бочок хліба, а згодом стали ладитися на банкет, бо вони — ці золоті перстені — банкетували що ночі.
А тоді я став вертати в хату, в округ людей з відрізаними ногами та страшно чорними очима, та в округ заголоджуваних дітей з ясними як срібло головками.
А це вже було вечером, і я майже самотньою вулицею ішов в хату.
Та тут же мені прийшлось переходити біля нього — біля смітника.
Він-же був насипаний опять високо, — і знимався в гору гордий і могутній.
Навіть більше як одна людина з відрізаною ногою могла тут тепер знайти поживу. Але я побачив тільки одну:
Стару жінку.
Вона була немічна, трясла головою і руками, шепотіла до себе щось півголосне та злісне, — і згортала чорними як земля руками все, що лежало на смітникові.
Листя і кочани, надпсовані яблока і такіж огірки, якісь кости і щось синьо-червоне, що було при них, і те, що ще можна було їсти, і те, що люде викинули глибоко в сміття.
А як вона так в смітнику шукала, наблизився нечайно пес.
Чорний зголоджений пес, який біг просто до смітника, наче-б дорогу до нього знав так добре, як і цей інвалід, і ця дитина, і отця старуха з дрожачими губами. А у тій хвилі, як пес наблизився до смітника, старуха добула саме велику кість. Це була гарна, свіжа, мабуть недавно ще викинена кість, на якій було богато крови, видко було сліди мяса. І старуха відложила її обережно на бік, а сама стала перетрясати якийсь старий ящик.
Та тут-же пес припав до смітника і став глядіти і розшукувати і дозрів цю велику білу кість і швидко хватнув її жадливо.
А тоді старуха кинулася до нього і хотіла його прогнати і відібрати йому його добичу: та пес не давався прогнати і не втікав, тільки вишкирював зуби і гаркотів люто.
А ця жінка проганяла його спершу лайкою та погрозами, кидаючи на нього пригорщами сміття. Але коли він, не втікаючи, припав до кости та став лизати кроваві пасма на ній, ця стара жінка хватнула великий камінь і кинула його з цілої сили псові в голову.
І був цей удар дуже лютий і дужий, бо від нього пес похитнувся так, що обернувсь довкруги себе і впав коміт головою на смітник, кинув два рази головою в бік, та протягнувся поволи тим останнім визвольним судорогом смерти, який у своїм милосерд'ю усякі мандрівки самотних собак до життєвих смітників кінчає.
А тоді ця старуха стала швидко кидати у просторий міх все, що могла і хотіла з смітника взяти, а опісля озирнулася осторожно на всі боки і — пішла геть, лишаючи мертву собаку на смітнику.
А тайни тої боротьби не знав ніхто, бо це вже був вечір і темно стало, а тільки над округом, де животіли золоті перстені, горіли великанські сяєва світол, що їх вони стали запалювати до своїх орґій та банкетів.
І наливалися там золоті і срібні келихи, і були столи заставлені величавими трапезами, а товсті годовані руки обнімали жадливе мальовані груди п'яних повій, — і ясно там було і розгомно від троїстих музик, а темно і глухо було тільки там — коло смітника, де лежала вгорнена милосердною смертю мертва собака, і темно було там ген горою, вершинами небозвода, куди міліони поубиваних дітей линули до Ангелів — розказувати їм про червоні хустки та смітники, про нашу велику силу і наш великий розум, про Великих Бесідників, що счинили в нас Війни, та про золоті перстені на годованих руках, що опісля стали творити на землі Мир.
[Воля, 18.10.1919]
18.10.1919