Ницість в шароварах

Побоювання щодо культури та культурної політики після приходу до влади команди Володимира Зеленського були неодноразово озвучені ще до виборів. Проте недавній виступ студії Кварталу 95 разом з хором ім. Верьовки продемонстрував, що, мабуть, не існує таких культурних «вершин», до яких би не дотягнулася команда теперішнього Президента України.

 

Радко Мокрик, історик, культуролог

 

Глумлива пісня щодо пожежі в будинку колишньої глави НБУ Валерії Гонтаревої  викликала шквал емоцій – від обурення до іронії, мовляв, «ну а що ви чекали від 95 кварталу?». Справді, якщо відсторонити емоції, можна підійти до ситуації спокійніше: примітивністю своїх жартів Квартал 95 вже навряд чи когось дивує, та й хор ім. Верьовки, при бажанні, можна списати в «пострадянський шароварний нафталін».

 

Все ж ситуація дещо складніша і багатогранніша: Квартал 95 своїм виступом зачепив різнорідні культурні пласти.

 

Про проблему маргіналізації, провінційності та шароварщини української культури писали ще у шістдесятих роках Іван Дзюба та Василь Стус. Водночас, далеко не всю етнічну чи національну культуру радянського періоду варто списувати як «шароварний непотріб». Навіть те, що хор ім. Верьовки перебував під певним ковпаком соцреалізму, не робить з нього негативного явища. Той-таки Клуб творчої молоді, через який пройшли ледь не усі знакові постаті шістдесятництва, теж діяв під крилом партії.

 

Висока національна культура, так чи інакше, виростає саме з цієї фольклорної культури, яку вже протягом десятиліть представляв саме хор ім. Верьовки. Тому само по собі, ще й в радянські часи, це явище, без сумніву, позитивне.

 

Інша справа, що зведення культури суто до таких етнографічних площин — це знущання з  культури. Цей процес набув розмаху якраз в радянські часи і поступово викристалізував певний стереотипний образ – потішного простакуватого хохла. В шароварах, з оселедцем і салом. «Племя поющее и пляшущее» за Миколою Гоголем.

 

В часи незалежності цей стереотип активно культивувала саме комедійна студія нинішнього Президента України. Сам Володимир Зеленський радо одягав вишиванку з шароварами і жував сало на сцені Кварталу, при цьому смачно «шокаючи» і «гекаючи». Постколоніальний синдром не обмежувався творчістю Володимира Зеленського та сценою Кварталу: серіали на кшталт «Сватів» та «Великих вуйків» успішно йдуть на близькому для Президента каналі 1+1, а вдячні українці мільйонами захоплено сміються з пародій на самих себе. Не усвідомлюючи, що це безпосередній спадок принизливих штампів про меншовартість українців, який прямим ходом перекочував з радянського минулого.

 

Свіжий номер «горіла хата» підняв це дійство на якісно новий рівень. Глумління Євгена Кошового з драматичної ситуації в сім’ї Гонтаревої відбувалося на тлі жінок з хору Верьовки. Тих самих потішних хохлів та хохлушок, які будуть підспівувати і підтанцьовувати будь-чому, якщо їм заплатять декілька тисяч гривень.

 

 

Другий аспект – це певна модифікація класової ворожнечі. Риторика «зробимо їх разом»  була лейтмотивом кампанії Володимира Зеленського. Риторика, яка відчутно віддавала лозунгами раннього більшовизму. І тут вона знову постала у всій красі – українці прагнуть розправи над попередньою «політичною елітою». Не справедливості, а саме розправи. Тому регочучий зал Палацу Україна під час пісні про Гонтареву – це якась апокаліптична сцена культури. «Пролетаріат», який прагне розправи над «буржуазним» класовим ворогом.

 

І справа тут зовсім не в прізвищі умовної Гонтаревої, Порошенка, Зеленського чи Авакова. Українське суспільство у своїй більшості саме визначає винних і готове топтати й колишніх кумирів. Правова держава, презумпція невинуватості, доведення в суді – це не про нас. Пересічний українець сам знає,  хто винен,  а хто ні, і може будь-кого втоптати в багнюку, незалежно від загальнолюдських принципів етики чи права. В сусіда згоріла хата – так йому і треба. Особливо, якщо він «всенародним судом» визнаний мародером, баригою, буржуєм.

 

Симптоматично в цій ситуації зійшлися дві течії –  маскульт у вигляді 95 кварталу, оточення Президента, його розуміння етики та культури та використання хору ім. Верьовки, який, попри всі «але», є національним та академічним і представляє національну культуру. Розмивання культури по горизонталі – для того, щоб ці дві течії злилися в глумливому  низькопробному екстазі над висміюванням «попередників». Культура, на яку ми заслужили, судячи із задоволених облич в залі Палацу Україна. Символічніше й не придумаєш. 

 

95 квартал вже встиг заявити, що «гумор є його головною зброєю» і він «з гордістю продовжуватиме свою справу». Питання лише в тому, чи 95 квартал розуміє, проти кого він насправді спрямовує свою зброю.     

 

     

           

21.10.2019